Потворні хроніки, або Лихо з інших світів бесплатное чтение

Вступне слово

Світ сповнений загадок та див, все це свідчить про те що людство ще не досягло піку своїх знань та можливостей, хтось прагне пізнання, а хтось – влади та ресурсів. Кожен бачить світ по своєму і прагне досягнути кращого, та щоб зрозуміти що для нас краще, що важливіше, нам спершу потрібно пізнати себе. Ця розповідь перенесе Вас в світ простого невдахи, який шукав своє місце в цім світі, торкнувся деяких світів, що приховані від нашого. Він би жив і далі простим сірим життям якби не втрутилось в історію його життя дещо жахливе і незвідане, лихо з інших світів.

Частина І

Загублений в часі

Хоч ця історія почалась ще задовго до появи на нашій рідній планеті першого представника людського роду, але краще б було розпочати з кінця, тобто з майбутнього, коли все закінчилось вже. Не тому щоб зробити цю подальшу історію нецікавою, а тому що саме тоді почалися пригоди героя цієї історії – оповідки…

Наші дні. Місцева друкарня непопулярної газети, головний редактор сидить за своїм столом і переглядає газети своїх конкурентів.

«Нам бракує сенсації », – подумавши таке він нюхнув аркуш паперу, потім нюхнув сигарету, потім ручку, олівець та враз задумався. Він сперся на спинку свого крісла та почав наспівувати мотиви улюблених пісень. Не встиг він доспівати до кінця приспів двадцять п’ятої пісні як зайшла секретарша і сказала: «Степане Васильовичу, до вас якийсь підозрілий чоловік, каже, що детектив, який розслідує одну застарілу справу, навіть показував посвідчення». Він кивнув їй рукою та головою і через 32 секунди скрізь двері почала просуватися якась постать, коли наполовину просунулась – притихла, повернулась назад і через 5 секунд повернулась тільки в капелюсі.

– 

Можна? – спитав детектив, що зайшов та, знявши капелюх, кинув його з притаманною йому грацією на вішалку. Та капелюх відрекошетив від вішалки і влучив в секретаршу.

– 

Як ви могли? – обурено запитала секретарша, підняла капелюх і спробувала кинути його теж на вішалку,думаючи, що в неї вийде краще. Капелюх відскочив від вішалки і влучив у Степана Васильовича.

– 

Годі гратись в моєму кабінеті! – сказав Степан Васильович і сам почав цілитись капелюхом в вішалку.

– 

Ваша правда, – сказав детектив, поспішно забираючи свій капелюх у головного редактора.

– 

Дякую, Машо, можеш бути вільна, а я поговорю з нашим гостем, – сказав Степан Васильович секретарші, віддаючи капелюх сищику.

– 

Ну тепер до діла, мене зовуть Петрунько Павло Сергійович, я розслідую одну резонансну справу і мені потрібно покористуватись вашим архівом.

– 

Гаразд, тільки пообіцяйте, що якщо розкриєте злочин то дасте нам першим написати про вас у газеті.

– 

Ну я персона скромна і байдужа до слави, але якщо ви вже надрукуєте про мене на першій сторінці то не зможу відмовитись від вашої пропозиції.

– 

Згода.

Після цього головний редактор через секретаршу покликав відповідального архівами. Він з’явився через хвилину з якоюсь книгою в правій руці.

– 

Знайомтесь, це душа нашого архіву, до речі ваш тезка, Павло, він проведе вас в архів.

– 

Дуже вдячний, до побачення, – сказавши це детектив з архівником пішли туди куди їх послав редактор…. В архів.

В архіві було тісно вдвом і тихо, тому архівник Павло почав розмову.

– У вас, напевно, дуже цікава робота.

– Так, буває, ловлю цих злочинців, тільки й думаю, щоб кулю в лоб не спіймати.

– Принаймні це цікавіше, ніж сидіти серед цих паперів.

– Зате знаєш, що завтра прокинешся цілий, живий.

– Хіба це життя, я хочу пригод, подорожей, небезпеки трохи, інтрижки. Напевно скоро поміняю роботу.

– Повір, був би ти на моєму місці то давно б уже зламався, це я тобі кажу як професіонал і знавець своєї справи. Ну от, знайшов те що мені треба. Я перексерю цей матеріал з твого дозволу, вдома детально вивчити треба.

– Ну добре.

Після цього наш архіватор був неначе вбитий, той детектив розбудив його уяву про пригоди, про які він мріяв ще в дитинстві, але дитинство вже пройшло, єдина тепер ціль в його житті – це вижити в цьому світі, стати таким як всі: мати стабільну роботу, одружитись, завести дітей, собаку, кота і т. ін.. Так він ходив сумний цілий день. Вся друкарня ніколи не задумувалась що душевна атмосфера в ній завжди підтримувалась цим хлопцем. Сьогодні був поганий день. Один лише головний редактор розумів це. Він покликав Павла, щоб відпустити його додому чим раніше – хай, мовляв, трохи розвіється.

Хлопчина був непроти, маючи за спиною вже 25 років свого життя він ще й досі горів бажанням впізнати цей світ, немов немовля.

«Оскільки сьогодні мене раніше відпустили піду за місто, там я ще ні разу не був коло тих відлюдних місцин, побачу ставок, ліси, може узрію якогось оленя чи лося, що малоімовірно, візьму, може, радіоприймач». – подумав Павло та вже з веселим настроєм пішов любуватись природою.

Дійшовши до того місця він був розчарований: Пташки вже не співали, ставок був вкритий якоюсь цвіллю, попід деревами лежали недопалки та розбиті пляшки з- під пива. Павло нахнюпившись взяв навушники, надягнув на вуха і почав шукати якусь веселу музичну хвилю. Та приймач нічого не ловив. Це остаточно зіпсувало йому настрій, але щось все – таки почало прослуховуватись, якісь незрозумілі голоси, дивні звуки, яких він ніколи раніше не чув. Павло почав прислухатися, налаштовувати приймач та з того радіо вискочила якась іскра зеленоголобуватого кольору і замість того щоб зникнути вона почала збільшуватись поки не досягла розміру з людської голови, саме тоді вона й вибухнула. Вибухова хвиля поглинула хлопця і він опинився на якійсь чудернацькій лабораторії. Перше, що він відчув – це страх, особливо коли побачив мертві тіла двох інопланетян та трьох людей в білих халатах.

Павло почав ретельно оглядати лабораторію, шукаючи вихід і звернув увагу на те, що техніка в ній була набагато розвинутіша, ніж земна, навіть після того як половину апаратури зруйнувало вибухом. Павло знов почав чути в голові дивні голоси і згадав, що ще не зняв навушники з вух. Трохи вагаючись він все-таки зробив це і побачив збоку щось схоже на календар і датований список якихось досягнень. Хоч слова були неземного походження, але цифри були такі ж –«арабські». Саме по цих числах він зрозумів що потрапив у майбутнє, а саме в 2500р. Ще один факт його змусив замислитись: він зрозумів значення написаних слів, хоча вперше їх бачив. Насправді все дуже просто: як відомо Землю оточує не тільки геомагнітне і радіоактивне поле, а й інформаційне. Це поле стає потужнішим і більшим в залежності від кількості людей на планеті і давності людської історії, бо кожна людина залишає свій інформаційний слід після себе, а інформація нікуди не зникає, вона просто переходить з одної форми існування в іншу. Можливо людське життя – це таж сама по собі інформація, та за 500 років поле стало набагато сильнішим, а люди, щоб пристосуватись до його впливу і обмежитись від нього пропорційно його збільшенню народжувались все менш чутливими до нього. Та еволюція не всіх може торкатись і тому з кожними роками народжувалось все більше людей, що відчували вплив цього поля і називались екстрасенсами.

Можна було уявити яким став екстрасенсом Павло, коли його мозок був позбавлений еволюції обмеження аж на 500 років, тому й не дивно чому він починав розуміти всі речі навколо, яких раніше не бачив, навіть і не чув, тому мову того часу Павло теж починав розуміти. Одна проблема – його там ніхто не зміг би зрозуміть, бо говорив він мовою, якою вже давно ніхто не користується, майже ніхто…

Він вийшов з лабораторії, навколо збіглися люди , поз’їжалися автомобілі, точніше позліталися. Одне радує – фізіологія людини за 500 років не змінилась, проте змінилось обличчя планети: Між будинками не було ліній електромереж, дороги- пішоходам та велосипедистам, повітря – водіям іншого транспорту. Місто нагадувало велику піраміду, де на вершечку знаходилась адміністрація та поліція. Космічні кораблі досягали половини швидкості світла за рахунок двигунів, що на відміну від реактивних, відштовхують щільний потік фотонів, тобто променів світла, в даному випадку з досить високою частотою, тому людське око не взмозі побачити це світло. Одяг у людей був одноманітний, очевидно це було для того, щоб відрізняти приїжджих гостей від господарів міста, бо в кожного міста є свій відтінок одягу.

Так ось, його спіймали і відвезли в свій відділок, щоб представити спеціальній комісії. До її складу входили представники внутрішньої безпеки, зовнішньої безпеки, охорони, здоров’я, науки, освіти (точніше історичні науки), та того подібне. Вони почали щось в нього розпитувати та, почувши що він сказав, послали одного з них за універсальним перекладачем. Сам перекладач був створений в 2115 році, а після створювались його модифікації. Він був здатен перекладати речення з аудіо формату з будь-якої мови галактики на якусь одну- запрограмовану в флешпам’яті. Принцип був дуже простий: ще в 21 столітті люди помітили одну властивість води – вона чутлива до зовнішньої інформації, особливо до інформації, яку несе слово. Саме й на цій властивості води був і створений цей перекладач.

Річ у тім, що коли воду заморожують – їй говорять якесь слово, наприклад «Гітлер», при заморожені утворються непривабливі кристали льоду. Тоді приводять тубільця і просять його сказати це саме слово. Після його слів заморожені кристали були досить гарними, як пізніше виявилось так звали його жінку, яку він любив, тому розкодувавши код води і вивчивши її властивості люди створили цей перекладач, для якого самі слова нічого не означали, бо він сприймав лише енергетику тих слів, головне щоб джерелом тих слів була жива істота а не робот, що не має емоцій. Але годі історії, краще повернемось до нашого головного героя. На його нещастя всі перекладачі були зібрані на переробку і оновлення, після якого вони ще й зможуть визначати брехню від інших слів і фраз.

Павло тихо сидів навпроти комісії. Він розумів, що вони його все-одно не розуміють. Раптом у одного з них браслет засвітився і заграв приємну музику розбудивши представника внутрішньої безпеки, що вже почав куняти. Це прийшло повідомлення, в якому говорилось, що сам перекладач ще не відновлений і увійде в експлуатацію лише через 5 днів. Комісія порадилась і вирішили його закрити в слідчому ізоляторі допоки не з’явиться можливість перекласти його слова.

Так і зробили. Його завели в камеру, яка була досить добре освітлена, а комісія розійшлась. Павло сидів і думав, що це йому на роду так написано сидіти в заперті, але раптом до нього заводять якогось чоловіка, щось говорять йому і той, киваючи головою присів навпроти Павла. Двері камери зачинились і той таємничий чоловік почав пристально дивитись на нього. Павлу це не сподобалось, навіть на нерви почало діяти, тому він, думаючи, що його не розуміють, почав говорити: «Ну й високі у вас всі, здорові бугаї по 2 метри, оце людство виросте в майбутньому, тут я бачу мені не раді, от би забратись пошвидше до дому, подалі від вас, а то цей погляд мене вбиває. Досить, більше не можу, послати б його, але все одно не зрозуміє. Що ж мені робити? ». Так він говорив з пів години поки не відчув, що пересохло в горлі. Павло замовк. Чоловік зрозумів в чім справа і покликав варту, якій він звелів потім , щоб вони принесли води. Варта принесла дві склянки і чоловік поклав їх навпроти Павла показуючи, щоб він обрав лише одну. Павло з осторогою взяв ту що була далі від нього, тоді чоловік взяв іншу і залпом випив те що в ній було, показуючи що вода там безпечна. Павло спорожнив і свою склянку, але говорити бажання вже не було, якось аж занадто розумно дивився на нього той чоловік.

– 

Ну то ж, – заговорив тепер той самий чоловік,– тепер моя черга говорити.

– 

О…о, ви говорите українською;

– 

Так, я належу до таємного ордену, оскільки наш орден таємний, то і мова повинна бути таємною. Ми й вирішили що ця мова ідеально нам підходить, оскільки цією мовою спілкувались давні поселення, що заселяли ці території, до того ж окрім тебе про неї ніхто нічого не чув з тутешніх.

– 

Та я з України.

– 

Тепер цей світ не такий, забудь це слово, бо країни об’єднані в одну конфедерацію, мова одна, закон один, правила одні, вороги спільні.

– 

А вороги ж хто?

– 

Виявляється вони є. Якась раса інопланетян почали останнім часом пролітати дуже часто нашими містами, викрадати людей, лякати, напевно, їх, а потім стерати їхню пам’ять. Ми знаходимо зараз десятки людей попід будівлями, які не пам’ятають, що з ними було останні 8 годин і які не взмозі до купи три слова скласти. Їх чимось обробляли на своїх літаючих тарілках, бо від них ішов дивний специфічний запах, особливо з рота, а очі у них були такі налякані… Ну взагалі ці інопланетяни вже нарвались.

– 

Отже, це вони так шаліли в тому селі,– подумавши тихо сказав Павло.

– 

Так, з історії ми знаєм, що вони вам не дають спокою вже давно, навіть на фресках давнини ми знаходимо згадки про них.О, забув відрекомендуватись, мене звуть Малеш, я представник відділу внутрішньої безпеки.

– 

А я – Павло Сергійович – відповів він.

– 

Тепер ти розумієш, що в нас тепер військовий стан, особливо після вибуху в лабораторії. Ті інопланетяни нарвались, вони щось шукали там, видно, зрозуміли що наші вчені близькі до створення машини часу.

– 

От ті вчені, це через них мене кинуло до вас, як же ж мені назад добратись.

– 

Не переймайся, лише розповіси деякі факти з історії твоїх часів, ми відновимо машину часу по збереженим записам і відправимо тебе назад.

– 

Ну добре я хоч зараз вам все розповім.

– 

Зачекай, ніхто не повинен знати що я теж розмовляю твоєю мовою, я сказав всім що поспілкуюсь з тобою мовою жестів.

– 

Та я ж не знаю мову жестів.

– 

Вони теж її не знають.

– 

Ну гаразд, я їм жестами покажу, що тобі нічого не сказав.

– 

А я вдам, що перекладаю твої жести.

– 

Хороша ідея.

Раптом пролунав вибух, всі закричали, приміщеннями пройшлась звукова хвиля і кого вона торкалась той падав паралізований на землю. Побачивши це Малеш схопив матрац з ліжка ув’язненого і кинув собі під ноги, щоб упасти на м’яке, але коли хвиля і його торкнулась, то він промахнувся і все одно впав на тверду підлогу зі словами: «Облом, о….». Павлу більше пощастило – він взагалі не ставав і тому йому не прийшлось падати сильно…

Очуняв Павло сидячи на незручному кріслі посеред темної кімнати. Стіни були голі, окрім одного навпроти нього: одна ділянка стіни добре просвічувалась, а на ній висів знак: «Не курити!» із зображенням перекреслених сигарети, люльки, кальяну і ще якихось дивних речей. Перше про що подумав Павло: «Я вдома!!!». Проте придивившись уважно він зрозумів, що ця кімната –це ніщо інше як частина літаючого об’єкту, який, між іншим, вже рухався.

«Ага, – подумав Павло, і почав думати мовчки далі,– це підлий трюк, обов’язково запитаю нащо вони це повішали, їхнє щастя що не курю, а то на зло взяв би та й закурив. Дурні вони, думають що зможуть зламати мій дух козацький, та не на того нарвались, хай тільки побачу якогось – одразу голову відірву і нехай не просять про пощаду, хай знають… І чого це мене то з одного приміщення – в інше тільки й перетягують, думають мені це до вподоби, та я, та я їм всім покажу. Я злий, мене відірвали від домівки, мені нічого вже втрачати…

Заспокойся, вони все одно нічого не чують, краще проспіваю якийсь мотив, мій шеф так завжди робить, особливо коли думає що його ніхто не чує, а нікому в голову не спаде йому сказати що кнопка виклику секретарші у нього інколи заклинює…

… Ла- ла- ла… му- му-му… зи- зи- зи »

Пройшло пів години:

«Ла- ла- ла…»

Вибачте, пройшло дві години і він нарешті замовк думати, аж раптом в голові почулись якісь голоси:

– А нарешті, як воно вимикається, я більше не можу слухати це, я вже забув комбінацію, допоможіть бо я щось або собі зроблю, або йому.

– 

Заспокойся , ти що вже ввімкнув двосторонній обмін думками, дивись що ти накоїв.

– 

Ой, вони читають мої думки, треба не думати про це, щоб вони не здогадались що я здогадався що вони читають мої думки… раз… два плюс два – чотири, три плюс три шість…

– 

Ой, бач, він вже здогадався про те що ми читаємо його думки, ти ще не вимкнув, тепер він здогадався що ми здогадались що він здогадався що ми читаємо його думки.

– 

Десять плюс десять – двадцять, одинадцять плюс двадцять п’ять…. Ну щось теж буде , два плюс два – чотири, думаю виходить чимось свої думки зайняти… А…а, що це таке.

Павло здригнувся і сказав останню фразу вголос. Перед ним виникли дві постаті – один більший на зріст (десь 1.90 метр) а другий трохи нижчий. У вищого тряслись руки, виглядав він трохи знервовано.

– 

Що це з вами, на вас лиця нема і ви якісь зелені…а це ваш природній колір, – промовив Павло

– 

Ми прийшли з миром, – промовив думками через телепатичний канал більший.

– 

Да, знаю вас, всім кажете, що з миром, а самі нишком мікрочіп в одне місце засуваєте!!!

– 

Я ж сказав, ми з миром прийшли, не доходить, тебе що вбити, щоб дойшло!!! А чіп то була не моя ідея.– заспокоївшись сказав вищий.

– 

Ну добре, то ви справді мені щось всунули.

– 

Гаразд зараз заберем, – промовив менший і натиснув кнопку на своєму браслеті.

Павло відчув, як по його руці щось ворухнулось і розчинилось.

– 

А коли це від мене вийде?

– 

Коли ти підеш в туалет, – відповів нижчий

– 

Вірите чи ні, але тепер я згадав, що саме час, покажіть де він.

– 

Ось, в цій кабінці.

Далі не цікаво…. (так 10 хвилин).

Тепер можна і продовжити історію після того як наш герой вийшов на поталу своїм потенційним ворогам.

– 

Ну що ж, кажіть тепер, що ви з мене хочете.

– 

Ну мене звуть М’якснерципінячкіскінцяп, але мені дуже подобається одне слово, я не знаю, що воно означає на вашій мові «Шкрябодир», тому можеш мене так називати, – говорив нижчий,– а цього – мого колегу зовуть Кунчичипеярміляско, але за його стійку нервову систему і терплячість його називають Сфінкс, це він сьогодні трохи не в собі.

– 

А…а, так би й сразу, а чому ви вивісили знак «Курити не можна», у вас теж начальство до цього суворе.

– 

А, це. Це просто стара модель корабля.

Просто сотні років назад ним викрадали людей, а тепер уяви картину: прокидається чоловік невідомо де, нервує, коли нервує то тяне покурити, бере і куре та ще й бички розкидає нам. То йому байдуже, а нам ще дихати цією гидотою, до того ж антисанітарія стає, ми ж в цій кімнаті людей оперуєм…

– 

О, як цікаво, а як ви себе називаєте?

– 

Ми альбури, – відповів Сфінкс

– 

Значить ваша планета Альбурія – прикольна назва.

– 

Ти що баран, не треба насміхатись з нас, – промовив Сфінкс

– 

Не зрозумів?

– 

Ну це те саме що ти – людина, а планету тоді ми будем називати Людинія, просто нашу планету звуть Екала і якщо кажуть екалець то мають на увазі не лише нашу расу альбур, а й інших мешканців нашої планети тварин, рослин, риб… Допетрав?! Примітив ходячий.

– 

Ну добре, визнаю, помилився, але ж ми не вивчаєм вашу расу, так як ви, до того ж ви нас добре знаєте.

– 

Так, і особливо нам допомагає впізнати ваш світ і досягнення вашого роду реклама, там всі досягнення людей, там ваша історія, ми любим рекламу, ми навіть створили радіоприймач на основі ваших примітивних технологій лиш для того щоб записувати всі ваші реклами, – сказав Шкрябодир.

– 

Слухайте, а чого ви так останнім часом заворушились, людей викрадаєте серед білого дня, лякаєте їх, що ви шукаєте?

– 

Ми шукаєм хлопця з минулого, тобто тебе. Давнє пророцтво говорить, що знайдеться людина, що відкриє таємницю смерті всепотворного чудовиська. Цей час настав і ти прийшов, далі лише ти зможеш вбити ту потвору, – сказав Шкрябодир.

– 

А чого це ви з такими технологіями самі не вб’єте ту потвору, я ж її в очі не бачив ніразу.

– 

Твоє щастя, наш супутник якось сфотографував цю істоту і в нього полопали лінзи. Ми мусим носити симпатичні окуляри, щоб можна було подивитись на ту потвору і не вмерти від страху. Скрізь них все стає красивішим, навіть ти.

– 

Ну дякую, дасте зброю, я застрелю вже ту потвору і кінці з кінцями.

– 

Не вийде. Воно не вразливе до будь – якої вогнепальної чи холодної зброї.

– 

А залоскотати до смерті не пробували?

– 

Ні, воно настільки небезпечне, що кидається на все що рухається, тому якщо вмреш то постарайся не рухатись, а то роздере.

– 

Я тепер не знаю.

– 

Ми знаєм. Ця істота вже була в вашій планеті не раз. Деякі представники його різновиду були описані у ваших легендах. Ще, знаєш чого динозаври вимерли?

– 

Ну коли впав метеорит то приніс з собою якийсь вірус, що поступово за 300000 років винищив всіх динозаврів і створив нову еволюцію.

– 

Не вірно, якби це був вірус, він би знищив їх за 300 років, а не за 300000 років.

– 

Потвора?!

– 

Так, ти додумався, диво!

– 

О, це сюрприз для мене, і це ви думаєте, що якщо я з минулого то мені судилось знищити ту істоту.

– 

Просто так говорить пророцтво, якому вже близько п’ятиста років, – промовив Сфінкс.

– 

Ну так, напросився пригод на свою голову!!!

– 

Даєм тобі чотири години і сорок п’ять хвилин, щоб додуматись як знищити її, тоді знову тебе забираєм і летимо до тієї потвори, приблизні координати в нас є. Скоро настане час коли воно пробудеться, якщо ще не пробудилось ще, – мовив Шкрябодир.

Після тієї розмови вони висадили Павла біля міста, подалі від свідків, далі йому самому доведеться знаходити поліцію. Він підійшов до міста, знайшов вхід та увійшов. Місто виявилось не зовсім привітним, тому що ніхто не хотів йому підсказати де поліція, всі відходили від нього варто було до когось лише наблизитись. Павло пристально повторяв одне слово, підходячи до кожного, що означало поліція їхньою мовою. Це слово він не раз чув при задержанні і розумів його значення, але це нічого йому не дало. Він зупинився біля кафе і замислився. Раптом ззаду хтось заговорив до нього. Павло повернувся, але нікого не побачив. «Дивно, – подумав він, – на мене і так дивляться всі як на диво природи, а тепер ще й слухові галюцинації». Ледь встиг він подумати про це як помітив збоку собаку, досі невідомої породи, саме з морди цієї собаки звучали ці слова. Павло злякався і закричав: «Люди, собака що розмовляє,дивіться!!! Я не божевільний! »

Всі на нього подивились здивованим поглядом, навіть собака, напевно, для людей привично бачити собаку що розмовляє, а собака розмовляла, і хоч не по українськи, але Павло зрозумів смисл її слів, а в них ішлося ось що: «Поліція, ти шукаєш поліцію, її найлегше знайти. В кожної людини на браслеті є екстремальні кнопки, якимий викликають відповідні служби, але якщо в тебе немає цього браслету, тоді є лише один спосіб зустрітись з поліцією –правопорушення. Моя тобі порада – побий отой рекламний щит з котячою їжою бо той кіт вгодований мене бісить, буду вдячний. »

Сказавши ці слова собака пішов, а Павло помітив, що в нього розкритий рот від подиву. Треба діяти, досить було чекати, у нього мало часу, потрібно було розповісти все поліції доки не розв’язалась війна на міжпланетному рівні і заодно ще й придумати як знищити ту потвору. Діло зробив: те що йому порадив пес і поліція хутенько його забрала. У слідчому ізоляторі він поторяв ім’я того ж представника з яким він вже мав справу – Малеш. Його відвели до Малеша і він все розповів.

– 

Отже, – сказав Малеш,– цей переполох через якусь потвору, про яку ішлось в легендах.

– 

Так, – відповів Павло,– коли вони відпускали мене я мигом помітив фотографію тієї потвори, вони казали що на неї можна дивитись лише після спеціального медогляду, щоб переконатись що серце не розірветься від страху, тому я помітив лише страшні роги.

– 

Розумієш, того дня коли ти появився сейсмологи засікли землетрус в оцих районах,– сказав Малеш,показуючи пальцем на карті, що з’явилась у вигляді світлових спецефектів з його браслету, північну територію колишньої Росії.

– 

Це мабуть збіг, що зовсім не пов'язаний зі мною, до того ж там тайга, холодно, а я теплолюбивий.

– 

Можливо, але по тамтешніх звітах там вже зникло п’ятеро людей з тієї миті до тепер та почали масово тікати ведмеді з оленями, по напрямку

їх руху ми знайшли центр нещасть і послали туди важку артилерію та літаки – розвідники,

– 

Але ж ніяка зброя не бере ту потвору.

– 

Зачекай, прийшло повідомлення, ти мав рацію, зарз ведеться обстріл тієї потвори з усіх найновіших типів зброї, і використовується, навіть,зброя масового знищення.

– 

Ого, поки не забув. Як ти вивчив українську і що це за балакучі собаки ходять містом.

– 

А, це дуже просто, мені вживили знання цієї мови, а собакам вже вживляють свідомість близьку до людської плюс бонус – якусь мову із людських.

– 

Мікрочіпи?

– 

Що це? Про них ніхто не чув. Річ у пігулках, що містять тисячі нанороботів, які після потрапляння в організм запрограмовані знаходити мозкові центри, що віповідають за сприйняття світу чи за мову і вводять туди всю інформацію, яка вже відформатована для мозку живої істоти, після цього вони самознищуються розпадаючись на поживні сполуки.

– 

До чого наука дійшла. Можливо ці пігулки зможуть допомогти в боротьбі з істотою, але я спробую зрозуміти як в давнину люди перемагали цих потвор.

– 

Ну добре, думай, а я подивлюсь пока звіти і пораджусь з «вченою екстримальною радою».

Павло присів і глибоко задумався. Напевно, так глибоко він ще не задумувався окрім того дня коли здавав екзамен з історії України. Є можливість довідатись про що він думав: «Отже, істота рогата, нечисть, жахлива, пошук інформації, чорти в релігії, мінотавр в давній Греції, Немейський Лев, якого задушив Геракл, бо зброєю не можна було його згубити, але ж шкіру лева він якось обробляв. Мінотавр –напів бик, напів людина, був вбитий Тесеєм, мабуть, з іменами важко. Але то було без освітлення, тому Тесей бився з ним майже наосліп, оскільки в Мінотавра такий повинен бути несвіжий подих, що навіть смолоскипи гасли. Постає питання, як же він убив ту тварюку. Згадуй. Ага, у нього була золота нитка, яку йому дала подруга місцева, напевне багата, раз такими нитками розкидається. Отже знаряддя вбивства – це… нитка. Він задушив істоту. Так спробую уявити себе на його місці. Темно. Ще темніше. Бачу світло в кіці тунелю, а це його очі світяться, от гад, махлює, зате в руках я тримаю нитку. Зараз заховаюсь за поворотом, підставлю ножку, він зашпохнеться, впаде,я зверху і обхвативши ниткою задушу гада. О, підходе, так ножка на поготові. А!!! він став мені на ногу, дивись куди йдеш, скотина рогата! Ой, невдача. Ще раз, тепер просто ззаду накинутись. Він проходить,не бачить, принюхався, ага, шкарпетки забув зняти, ці греки в сандалях стародавніх. А.а.а!.. Ні, не підходить, як ще можна, як же він його здолав. Залізу на стіну і як буде наближатись –спригну згори, нитку за шию і все. О , він іде, правильно підібрати момент, прижок, о це його роги, ну чому вони такі гострі. Ні, знову не так. Ще раз, підходить, я присів, як нагнеться – нитку за шию і готов – на шашлики. Нахиляється, реве, різко піднімаюсь, ой, задається я вдарився головою об його щелепу, він каже що я йому заплачу за це. Я відповідаю, що з собою лише гривні, а візу він не приймає, тоді він закричав це слово «натурою». Тепер кричить «прокинься», як ще прокинься, якщо я не заснув, дивно, чому мене не дивує що бик розмовляє і як тут опинився…». Павло поворушив головою, відкрив очі, побачив перед собою обличчя інопланетян, заплющив очі і запитав: «А де роги?». Ті мовчки переглянулись а він ще раз розплющив очі і зіврався з місця: «я знаю як вбити істоту!». Всі злякались його реакції. Всі , тобто двоє прибульців та Малеш.

– 

Ми забрали тебе через п’ять годин, вибач трохи відстали від графіку, жінка просто позвонила, говорили довго по роумінгу,– сказав Сфінкс.

– 

А Малеша чому теж взяли? – спитав Павло

– 

Та він більше всіх кричав «Чо без попередження, ну наглість више криші», ми поки йому пояснювали що тебе попереджали, поки тебе

сонного забирали, то не помітили як він з нами опинився на палубі, не викидати ж чоловіка.

– 

Я з вами хочу вбити потвору, це історична мить, – добавив своє слово Малеш, – істота справді могутня, вже три види бомб на спину їй кидали і хоть би що.

– 

Ну гаразд, ідемо в бій, тільки дайте мені золоту нитку.

– 

А симпатичні окуляри?– запитав Шкрябодир,– ато мені все одно, з тобою іде Сфінкс, поки я на кораблі.

– 

Ні, не треба, імідж зіпсую, в них я як дурник.

– 

Ой, у нас немає золотої нитки, лише платинова.

– 

Ну добре, ризкну, давай.

І вийшли троє на поталу невідомому. З різних світів вони мали спільного ворога, який наносив жах на всю галактику.

Один сміливець – прибулець Сфінкс: в симпатичних рожевих окулярах, здоровило, яке тримало в руках надпотужну нейтронну рушницю, якою в дитинстві підривав величезні астероїди.

Другий безстрашний агент, який теж на всяк випадок одягнув симпатичні окуляри, щоб не перелякатись істоти. В його арсеналі був мисливський ножик, світлові гранати та лазерний автомат, який він тримав в руках.

І нарешті третій – він тримав клубок платинової нитки. Побачив потвору, підібрав з під ніг залізного прута, потім ще раз подивився на потвору, подивився на прутик, викинув його і відколупав з уламків здорову ломаку.

Ну от, наші герої готові, а чудовисько дарма часу не гаяло. Поки в істоту стріляли з гармат і танків, воно підбігало до цієї техніки відгризало шматки заліза, пережовувало і плювало ним у віддалені танки, пробиваючи їхню броню, та в літаючі апарати. Уламки лежали навкруги і продовжували розлітатись. Один із них долетів до літаючої тарілки і та відлетіла на безпечну відстань- на 40 км, хоча на думку пілота тарілки безпечна відстань в той момент це інша планета, якщо не вдасться знищити потвору. А поки потвора нищила дорогу техніку наші герої з меншим запалом вирішили помолитись перед боєм – кожен своєму божеству. Раптом потвора помітила хопців, особливо Павла, її очі запалали і воно стрімко почало бігти в напрямку своїх нових жертв.

– 

Ну чому ж так рано, я ж навіть не встиг покаятись за свої гріхи пожиттєві,– сказав Павло.

– 

А,а.а.а, стреляєм, а.а.а тікаєм, а.а.а уламки, ледь ногу не зламав, – крикнув Малеш.

– 

Здохни, потворне чудовисько! – скрикнув Павло і був готовий бігти назустріч своїй смерті.

– 

Так не можна говорити, цензура забороняє, говори так: «дезактивізуй свої життєві функції, істота, зовнішність якої не відповідає госту № 4200 за 2450р.» зрозумів,– крикнув Малеш.

– 

А, заберіть мене назад в минуле, я тут нізащо тепер не лишусь, добре? Де… а

Не встиг Павло договорити як на нього наскочила потвора, перевернулась через спину, але його звалила з ніг. Інерція завжди буде в нагоді, очевидно, потвора її не врахувала, коли розганялась. Потвора влетіла в купу уламків а хлопці почали обстрілювати її в них. Воно висунуло голову і Павло кинув ломакою по ній. Влучив, але це не допомогло, потвора вискочила з розжарених уламків і почала вже розбігатись в сторону Павла. Той розвернувся, зачепився за залізяччя і впав. В руці він тримав вже розмотаний клубок платинової нитки і коли зрозумів що шансів вижити вже нема кинув те прямо в потвору. Нитка впала прямо під ноги чудовиську, воно запуталось і на великій швидкості упало на уламки, ну і на свою голову, звісно почувся хрускіт в області шиї і потвора намертво докотилась до Павла. Той в цей момент переглядав останні миті свого життя… ну на мобілку записав як в потвору ломакою влучив от і переглядав. Дуже погано вийшло, взагалі не розбереш нічого, стерти доведеться замість того щоб дивитись як потвора на нього зараз плигне. Потвора вочевидь плигнула, але в останнє в житті своєму і докотилась якраз до ніг Павла і більше не подавала жодних ознак життя. Павло вже заждався, подивився на час на молільнику, подумав що щось підозріливо тихо і вдивився в простір позаду екрану своєї мобіли.

Перша його реакція – це був крик.

Друга його реакція – почав штурхати ногою.

Третя реакція – заліз на потвору і обкрутив її шию ниткою.

Четверта реакція – зайняти переможну позу та чекати своїх помічників, але ті чим дужч тікали і прискорились як почули його переляканий крик.

П’ята реакція – покликати тих же хлопців поки не відбігли далеко.

Шоста реакція – повторює четверту реакцію.

На цей раз він став героєм на весь світ. Позлітались репортери і всякі бажаючі побачити свого героя. Його почали фотографувати в різних позах і навіть зі своїми новими друзями.

– 

Ну що ж, – сказав Сфінкс, – тепер ти знаєш те над чим ламали голови всі наші вчені віками, тому тобі слід повернутись в свій час, там тобі ще не раз доведеться зустрітись із цією істотою, але знай , той хто вб’є більше однієї істоти офіційно отримує звання винищувача і честь та славу по всій галактиці. Ти подарував нам надію, ну і віру в перемогу. Дякую тобі від імені всієї моєї планети.

– 

А я ще коли – небудь побачу…, – сказав задумавшись Павло,– .. собаку, що розмовляє.

– 

Ні, – відповів Малеш, – проте для тебе можна дістати пару пігулок і ти сам в себе вдома створиш собі такого друга.

– 

Ура, я згоден!

– 

Ми поєднаєм технології двох рас, щоб побудувати машину часу заради тебе, – сказав Сфінкс.

…………………………..

Наші часи. В теплій оселі на кріслі сидить молодий хлопчина, перегортаючи свій фотоальбом. Знайшовши вільне місце він усміхається, дістає з кишені фотокартку, що просвітлювалась в темряві і охайно вклав в те місце. На фотокартці були троє, ті самі мешканці з різних світів, що кинули виклик самій сутності всесвітнього жаху. Він закрив альбом і поклав його на полицю, але на цьому його пригоди ще не закінчуються…

Частина IІ

Продовження, чи початок

Чи врятує краса світ? Це питання заслуговує на існування, але спробуємо виразити це з іншої точки зору: від кого, чи від чого врятує краса світ, та коли? Відповідь на це питання знайде головний герой моєї розповіді, що зовсім недавно побував у недалекому майбутньому, а тепер його мучить безсоння, адже він мав багато запитань, які його лякали і до яких він шукав відповіді, намагаючись зрозуміти чому та істота так була зациклена на ньому і яким чином інопланетяни дізнались про час і місце виходу тієї істоти на світ. Заснути він не міг не тільки через це. Минулого дня він отримав нову професію і перша його робота – це відрядження на північ – в Росію, на місце, де впав Тунгуський метеорит. Саме там знайшли дивні уламки, які більше нагадували елементи якогось конструктора, а не уламки, адже їх ніщо не змогло перепиляти чи просвердлити. Дуже дивний матеріал.

Ось і четверта година. Ще дуже рано. Павло не збирався чекати ще кілька годин. Він встав з ліжка, прибрався, вдягнувся, все прибрав, перевірив наявність всіх потрібних речей і пристроїв у своїй сумці та у рюкзаку, послухав радіо, почитав науковий журнал. Нарешті настав той час – сьома година ранку. Він вийшов з квартири зі своїми сумками і подався в аеропорт…

Нарешті він там, де хотів опинитись. В Росії вже були його колеги другий день. Вони отримали повідомлення про його прибуття в аеропорт Петропавловськ-Камчатський, і вже збирається направитись морем до Магадану, де вони його зустрінуть. На бухті Магадану його зустріли і відрекомендувались. Це були п’ять чоловік, віком від тридцяти до п’ятдесяти, один із них був науковець із Канади – Макс. Він має корні з України, тож добре знав, як це не дивно, російську. Другий був із США – Ендрю, хоча хлопці називали його Андрюхою. Ендрю теж належав до Української діаспори, і добре знав Українську. Третій був з Росії. Його ім'я – Степан. Щодо четвертого і п’ятого – то це хлопці з України – Василь та Іван. Загалом всі свої.

Був вже вечір, тож вони переночували у готелі, а на ранок всі відправились мікроавтобусом за сотні кілометрів до місця призначення, взявши з собою кількох провідників, які їх доведуть до певного місця. Було б усе добре, але їм трапились забобонні провідники, адже коли вони почули, що ця група хоче дістатись каньйону Тунгуського метеориту, то попросили, щоб їх висадили біля найближчого містечка.

– 

Чому ви не хочете нас туди провести? – запитав у них Павло російською мовою.

– 

Тому, що там існує якесь чудовисько. Мені батько розповідав, що не раз чув у тих місцях якісь страшні крики та ще й там не раз зникали люди, а тварини обминають ті місця десятою дорогою. Існує легенда, що це метеорит розбудив те чудовисько і з тих пір кожен, хто ступає на територію тієї істоти – відчуває страх.

– 

Можливо, там якась аномальна зона? – сказав Павло з дивним питальним виразом.

– 

Ні, там справді щось блукає у пошуках жертв, проте немало мисливців приїжджало туди, щоб впіймати ту істоту, але ще жоден не повернувся живим.

– 

А мертвим? – знову запитав Павло.

– 

Павло, не треба корчити з себе дурня! – зробив йому зауваження Василь.

– 

Ні, все гаразд, – продовжив один із провідників, – один з мисливців ввижався своїй дружині уві сні і попереджав її про те, щоб не посилала туди нікого на його пошуки, бо то прокляте місце ховає щось страшне.

– 

Бачите, – гордовито мовив Павло.

– 

Ні, не вірю, це ви нас так лякаєте, – мовив Василь.

– 

Ну, я вже бачив одну дуже страшну істоту, яку не можна було знищити будь-якими видами зброї, – сказав Павло.

Всі замовкли, машина зупинилась, висадили провідників і всі хто залишились в машині з подивом дивились на Павла.

– 

А в якому це було фільмі? – запитав Іван, – Можливо я теж бачив цю істоту.

Всі засміялись, але Павло був серйозний.

– 

Дуже смішно, – продовжував розповідати далі наш герой, – але мені було не до сміху, коли ця істота хотіла мене з’їсти.

Всі знову засміялись і тоді в нього запитав Василь: “І де це ти цю істоту здибав, у страшному сні?”. Павло став ще серйозніший і твердо сказав:”Ні, у майбутньому”. Саме після цих слів всі його прийняли за дурника і почали голосно з нього сміятись.

– 

Я справді був у майбутньому, хоча, даремно я вам це сказав.

– 

А яка там найпопулярніша книга, «Вбивця без ліцензії»? – Запитав Степан.

– 

Ні, «Онуки Гаррі Потера та Кавказька Полонянка», – відповів Павло з серйозним тоном.

– 

Так, справді, я хочу цю книгу, дуже хочу. – Сказав вже серйозно Іван.

– 

О ні, а я вже думав писати книгу «Вбивця без ліцензії», шкода. – Тихо мовив Степан.

Так вони і доїхали до кінця дороги, почалися ліси, машину довелося залишити. Хлопці побачили якусь стежку, але Павло зі своєю могутньою логікою здогадався що це і є та «десята дорога», якою тварини обходять це місце. Хлопцям довелось іти крізь дерева. Нарешті вони дійшли «території повалених дерев». Спершу бригада цих дослідників відчула певний дискомфорт, всім чомусь страшно, в кожного було таке враження, що за ними щось стежить. Тоді Павло запропонував заспівати якусь пісню, щоб не було так страшно. Всі погодились, але кожен співав свою улюблену пісню і це було не дуже приємно, особливо тому, хто за ними стежить.