Крабат, или Легенды старой мельницы бесплатное чтение

Отфрід Пройслер
Крабат

Повість

З німецької переклав Володимир Василюк

Художник Михайло Євшин

Рік перший

Млин у Козельбрусі

Було це між Новим роком і Святом трьох царів. Крабат, хлопець років чотирнадцяти, і ще двоє лужицьких підлітків-жебраків домовилися разом поколядувати. Їх не обходило те, що його світлість курфюрст Саксонії суворо заборонив волоцюзтво й жебрацтво на своїх землях (на щастя, судді та інші чиновники дивилися крізь пальці на цей указ).

І ось колядники — три царі зі Сходу — ходять від села до села на околиці Гоєрсверди. На шапках — солом'яні віночки-корони. Малий веселун Лобош грає царя маврів: щоранку намазується сажею. Він гордо носить попереду Віфлеємську зірку, яку Крабат прибив до жердини.

Зайшовши на подвір'я, хлопці стають у ряд (Лобош незмінно посередині) і співають: «Слава Тобі, Давидів Сину!» Щоправда, Крабат тільки губами ворушив: у нього саме ламався голос. Два інші «царі» його виручали: дерли горло, як могли.

До свят чимало селян закололи свиней і щедро обдаровували східних мандрівників ковбасою та салом. Перепадали колядникам і яблука, і чорнослив, і горіхи, рідше — медяники, вергуни й коржики.

— Рік почався непогано! — підсумував Лобош увечері третього дня. — Хай нам отак щастить цілий рік!

— Нехай! — зітхнули двоє інших «вельмож», похитавши головами.

Заночували у Петерсгайні, на горищі кузні. Тут Крабатові приснився уперше той дивовижний сон…

Одинадцять вуронів сиділи на бантині, втупившись у Крабата. З лівого краю — одне місце вільне. І раптом він виразно чує скрипучий, протяжний голос, який лине здалеку з потоком вітру: «Крабате!.. Крабате!.. Крабате!..» Крабат не відгукується — боїться. А голос наказує: «Іди до Шварцкольма, до млина, не пошкодуєш!». Вурони зриваються, крякаючи: «Послухайся Майстра… Послухайся!..»

Крабат прокинувся. «Що за чортівня наснилась!» — промурмотів він сам до себе, перевертаючись на другий бік, і заснув.

Наступного дня він з товаришами помандрував далі. Коли ж йому пригадався той сон, засміявся.

Проте вночі сон знову повторився. Той самий скрипучий голос покликав його, і ворони прокрякали: «Послухайся Майстра! Послухайся…»

Коли ж насниться сон удруге — це насторожує! Вранці Крабат спитав у господаря, який пустив їх переночувати, чи знає він село Шварцкольм.

— Шварцкольм, кажеш… — селянин замислився й за хвилину відповів: — Згадав! Одразу за гоєрсвердським лісом, як іти до Ляйпе.

Наступного разу колядники заночували в Грос-Партвітці. І знову приснилися Крабатові вурони й скрипучий, протяжний голос, що линув іздалеку…

І вирішив Крабат скоритися тому голосові.

Тільки-но почало світати, а товариші ще спали, він тихцем вислизнув із клуні. Біля воріт несподівано перестрів наймичку, що йшла до криниці по воду.

— Будь ласка, привітай моїх супутників і скажи їм, що я мусив піти, — попросив він дівчину.

Проминув село, два, три. Вітер шмагав його колючою сніговою крупою. Крабат зупинявся через кожні два кроки, протираючи очі. У гоєрсвердському лісі заблукав, кілька годин кружляючи, поки знову натрапив на дорогу, що вела до Ляйпе. Своєї мети він досяг лише надвечір.

Шварцкольм був звичайнісіньким селом: хати, хліви, клуні обабіч єдиної вулиці, у снігових заметах, над дахами — стовпи диму. Чулося мукання, мекання худоби, скрипіння снігу під ногами. Над ставком лунав галас — діти їздили на ковзанах.

Крабат роззирнувся навкруги. Де ж той млин? Назустріч йому трапився дідусь, що ніс в'язку хмизу з лісу. Той і запитав його.

— У нашому селі млина немає.

— А може, десь неподалік?

— A-а, ти, мабуть, про той… — Дідусь показав пальцем через плече назад. — Внизу, у Козельбрусі, біля Чорної води, є млин. Тільки ж… — І затих, ніби й так забагато сказав.

Крабат подякував за звістку, повернувся й пішов, куди вказав старий. Та раптом хтось сіпнув його за рукав. Оглянувся — дідусь із в'язанкою.

— Що, діду? — здивувався Крабат.

Дідусь підступив до Крабата впритул і мовив із острахом:

— Хочу застерегти тебе, хлопче. Не йди туди, обминай Козельбрух і млин біля Чорної води. Там нечисто…

Якусь мить Крабат вагався, полишив дідуся, та й пішов собі.

Ураз стемніло. Він пильнував, щоби не збитися зі шляху. Його почав проймати мороз. Крабат озирнувся: у селі, звідкіля він ішов, уже де-не-де засвітили вогні.

Може, краще би повернутися?

«Та ну! — промурмотів Крабат і звів коміра. — Хіба ж — маленький? Подивлюся, а це зробити може будь-хто!»

Якийсь час Крабат сліпма продирався лісом, потім натрапив на галявину. Тільки-но вийшов з-поміж дерев, як над ним одразу розійшлися хмари, виглянув місяць і все навколо залило холодне світло.

Нарешті Крабат побачив млина.

Притаївшись у снігах, темний, зловісний, він скидався на велетенського звіра, що очікував на свою жертву.

«Мене ніхто йти сюди не силував», — подумав Крабат.

Переборовши страх і набравшись духу, він попрямував галявиною до млина.

Двері в будинку було зачинено. Він постукав раз, два — жодного поруху всередині. Дивно: хоч би пес гавкнув, чи сходи скрипнули, чи ключі брязнули. Крабат постукав утретє, аж щиколодки звело.

У млині — тиша. Тоді Крабат легенько натиснув на клямку — і двері відчинилися. Ввійшов до коридору — темінь, хоч в око стрель. Аж там, у глибині, ніби мерехтів слабкий промінь світла, схожий на його відблиск.

«Де світло, там люди», — мовив Крабат.

Він простягнув руки й навпомацки пішов коридором. Світло ніби наближалося, він побачив, як воно пробивається крізь ледь прочинені двері. Цікаво, хто там? Навшпиньках підійшов до дверей і зазирнув у прощілину.

Він розгледів чорну кімнату, яку освітлювала одна свічка. Свічка була червона й трималася на черепі, що лежав на столі, за яким сидів кремезний чоловік у чорному плащі, з білим, немов крейда, обличчям. Чорна пов'язка закривала йому ліве око. Перед ним на столі лежала товста, у шкіряних палітурках, прикута ланцюгом, книга. Чоловік читав.

Несподівано він підвів голову й подивився на Крабата так, наче очікував його давно. Той погляд пройняв хлопця аж до кісток. Очі закліпали, почали сльозитися, кімната зникла.

Крабат протер очі й ураз відчув на плечі холодну, як лід, руку. Холод проник навіть крізь куртку й сорочку. І відразу скрипучий голос промовив по-лужицькому:

— Ну ось ти й тут!

Крабат здригнувся, почувши той голос, до того ж — знайомий. Повернувся й побачив перед собою чоловіка з пов'язкою на оці.

Як він опинився у нього за спиною? У жодному разі не крізь двері.

Чоловік у руці тримав свічку. Якусь мить він мовчки роздивлявся Крабата і, скинувши головою, сказав:

— Я тут господар. Я — Майстер! Навчаю учнів. Якраз тепер одного не вистачає. Ти ж хочеш стати моїм учнем?

— Хочу, — мимоволі відповів Крабат. І не впізнав свого голосу, наче хтось інший за нього мовив.

— І чого хочеш навчитися? Млинарства і, може, всього іншого?

— І всього іншого.

— Домовилися! По руках! — Мірошник простяг йому ліву руку.

Тільки-но вони потиснули один одному руки, як ураз весь будинок здригнувся від гуркоту й двигтіння, що линули, здавалося, з підземелля. Захиталась підлога, задрижали стіни, заскрипіли сволоки й підпори.

Крабат, скрикнувши, кинувся навтьоки, але Майстер перепинив йому дорогу.

— Млин! — склавши рупором долоні, вигукнув він. — Млин знову меле!

Одинадцятеро й один

Майстер звелів йому йти з ним. Мовчки освітлював хлопцеві круті сходи на горище, де містилася спальня мірошниченків. У світлі свічки Крабат розгледів дванадцять низьких тапчанів — по шість обабіч проходу; біля кожного тапчана стояли тумбочка й табуретка. Простирадла на сінниках були зім'яті, на підлозі валялися перекинуті табуретки, нічні сорочки, онучі: мірошниченків, судячи з усього, підняли до роботи зненацька.

Одна постіль була незаймана. На краю тапчана лежав одяг.

— Це твої речі! — сказав Майстер, повернувся й вийшов зі свічкою.

Крабат лишився у пітьмі сам. Він почав повільно роздягатись. Скинув шапку й провів рукою по солом'яному віночку: ще вчора він був одним із трьох східних «царів», а здалося, немовби це відбувалося давно.

Гуркіт жорен і шум млинового колеса долинав і на горище. На щастя, хлопець від утоми падав з ніг. Уклавшись на сінник, він одразу заснув. Спав як убитий, і спав би ще довго, але промінь світла його розбудив.

Крабат, закліпавши очима, підвівся й заціпенів з переляку.

Одинадцять білих привидів, нахилившись, роздивлялися його у світлі ліхтаря: одинадцять білих постатей з білими обличчями та білими руками.

— Хто ви? — промурмотів Крабат.

— Ми — ті, ким невдовзі станеш ти, — відповів один із привидів.

— Не бійся, нічого злого ми тобі не зробимо, — додав інший. — Тут ми — мірошниченки.

— Вас одинадцять?

— Будеш дванадцятим. Як тебе звуть?

— Крабатом. А тебе?

— Я — Тонда. Старший мірошниченко. Це — Міхал, це — Мертен, це — Юро… — Тонда називав усіх по імені. — Та вистачить для тебе на сьогодні, — й насамкінець додав: — Спи, Крабате, а свої сили ще встигнеш потратити в цьому млині.

Мірошниченки повкладалися на тапчани, котрийсь із них загасив ліхтаря, побажали один одному доброї ночі й тут же заснули.

Снідали в наймитській, усі дванадцятеро сиділи за довгим столом, на чотирьох — одна миска жирної вівсяної каші. Голодний Крабат їв, аж за вухами лящало. «Якщо обід і вечеря будуть такими ситними, — подумав він, — то жити в млині можна».

Тонда, старший мірошниченко, був поважним парубком, із густою сивою чуприною, хоча й тридцяти не мав. Уся його постава виражала лише серйозність, власне, його очі виражали її. Крабат од першого дня відчув до нього довіру. Його зачарували розсудливість і якась особлива привітність мірошниченка.

— Сподіваюся, ми тебе не дуже налякали вночі, — запитав Тонда.

— Анітрохи, — відповів Крабат.

«Хлопці-привиди» були звичайними мірошниченками. Всі, як і він, говорили по-лужицькому, але показували на кілька років старшими від нього. В їхніх очах Крабат прочитав жалість до себе, проте не надав цьому значення, а тільки здивувався.

Що його примусило замислитися, то це — одяг. Він був старий, але добре сидів на ньому, ніби йому пошили. Запитав, чиї це речі, хто носив їх досі. Мірошниченки враз опустили ложки й сумно подивилися на нього.

— Якусь дурницю сказав? — витріщився на них Крабат.

— Ні, ні, — відповів Тонда. — Цей одяг носив… твій попередник.

— Мій попередник? А де він? Уже закінчив навчання?

— Так. Він уже… закінчив навчання.

Тієї ж миті двері відчинилися. До наймитської ввійшов сердитий Майстер. Мірошниченки принишкли.

— Годі базікати! — закричав він і, не зводячи з Крабата свого єдиного ока, грубо мовив: — Хто багато запитує, той часто помиляється. Повтори!

— Хто багато запитує, той часто помиляється, — затинаючись, промурмотів Крабат.

— Затям це собі! Назавжди!

Майстер вийшов, грюкнувши дверима.

Хлопці знову запрацювали ложками. Крабат ураз відчув себе ситим. Утупившись у гладеньку поверхню стола, він сидів нерухомо. Жоден на нього й не глянув. А, може, хтось та й дивиться?

Крабат підвів очі і зустрів погляд Тонди. Старший мірошниченко ледь помітно кивнув йому головою, хлопець подумки подякував йому за це. Він зрадів, що в нього у млині є друг. Це добре!

Поснідавши, мірошниченки встали й пішли до роботи. Крабат залишив наймитську разом з усіма. В коридорі на нього чекав Майстер.

— А ти ходи зі мною! — звелів він, махнувши рукою.

Крабат з мірошником вийшли у двір. Світило сонце, ранок був безвітряний, морозний, дерева стояли в інію.

Майстер привів Крабата за млин. У задній стіні будівлі були двері, які він відчинив, і вони зайшли до низької комірчини. Це була борошенниця з крихітними вікнами, заліпленими борошняним пилом. Пил завтовшки з палець лежав скрізь: на підлозі, стінах, на колоді-жолобі, що звисала зі стелі.

— Заметеш тут! — Майстер показав йому віник біля одвірка й вийшов.

Крабат заходився мести. За мить здійняв довкола себе білу хмару пилу.

«Не буде пуття, — міркував він. — Метеш, метеш, а знаку нема — пил осіда, де й лежав. Спробую відчинити вікно…»

Але всі віконця були забиті знадвору. Метнувся до дверей — замкнені. Трусонув клямку, грюкнув у двері п'ястуком — марно. Він у пастці!..

Крабат геть змокрів од поту. Борошняний пил зліпив йому волосся, повіки, лоскотав у носі, дряпав у горлі. Це був наче якийсь злий сон, що не кінчався: одна пилова хурделиця, потім знову…

Крабатові важко дихається, він ударився лобом об колоду-жолоб, і йому запаморочилася голова. «Може, припинити роботу? А Майстер? З ним жартувати — собі нашкодити. Пам'ятай: у тебе є дах над головою, сита їжа. Мети далі!»

Він мів і мів — спершу від стіни до дверей, потім від дверей до стіни, тоді знову від стіни до дверей, не відпочиваючи, мів годину, дві… Здавалося, минула ціла вічність, і раптом відчинились двері й на порозі з'явився… Тонда!

— Виходь! — гукнув він. — Обід!

Гукати Крабата вдруге потреби не було. Кашляючи, він кинувся ковтнути свіжого повітря. Тонда оглянув борошенницю й сказав йому:

— Непогано, Крабате! Жодному новачкові не вдавалося замести краще!

Він промурмотів кілька незрозумілих слів, рукою написав у повітрі якісь знаки. Раптом увесь пил знявся — наче повіяв з усіх шпарин вітер — та білою хмарою прошумів над Крабатовою головою у двері й понісся до лісу.

У борошенниці не лишилося й пилиночки. Крабат з подиву очі витріщив.

— Як це ти зробив?

Тонда не відповів, лише сказав:

— Ходімо, Крабате, суп вихолоне!

Працювати — не мед лизати

Тяжкі часи настали для Крабата. Майстер безжально гнав його до роботи: «Крабате, де ти баришся? Віднеси до комори два мішки зерна!», «Крабате, перелопать зерно на току, та ж ретельно, до дна, бо проросте!», «Крабате, у борошні, яке ти насіяв учора, повно ґрису! Повечеряєш, іще просієш! Підеш спати, коли закінчиш роботу!»

Млин у Козельбрусі молов щоденно, в будні та в неділю, від раннього ранку до перших сутінок. І лиш у п'ятницю мірошниченки кидали роботу раніше, ніж звичайно, а в суботу починали її на дві години пізніше.

Крабат не тільки носив міхи з зерном чи просівав борошно; він рубав дрова, відкидав сніг, чистив шкрябкою коней, вигрібав гній. Ввечері, лежачи на сінникові, він почувався так, наче його перемололи жорнами. Різало в попереку, пекли натерті рамена, нили руки й ноги.

Він дивувався, що найтяжчу роботу хлопці виконували завиграшки. Ніхто не скаржився, жоден, працюючи, не захекувався, не мокрів од поту.

Якось уранці Крабат прочищав стежку до колодязя. Снігу за ніч намело кучугури. Працював, зціпивши зуби, кожен кидок шухлею відгукувався гострим болем у крижах. Надійшов Тонда, і, переконавшись, що вони самі, поклав йому на плече свою руку.

— Тримайся, Крабате!

Хлопець ураз відчув, що в нього влилася свіжа сила, всі болі зникли. Він ухопив шухлю і з подвійним завзяттям заходився працювати. Тонда тут же пригасив його запал:

— Не надривайся, хлопче! Та стережися Майстра, і Лишка теж.

Лишко, худий, як дошка, високий, з гострим носом і колючим поглядом, не сподобався Крабатові від першого дня. «Нишпорка й викажчик» — подумав він.

Гаразд! — погодився Крабат і став удавати, ніби кожен кидок шухлею дається йому з болем.

Невдовзі на стежині з'явився Лишко.

— Гей, Крабате, ну як робота, до смаку?

— З’їж хробака, то й знатимеш, до смаку чи ні!

Відтоді Тонда дедалі частіше підходив до Крабата й потайки клав йому на плече руку. У хлопця відразу додавалося сили, і робота, навіть найтяжча, ставала легкою.

Майстер і Лишко про це й не здогадувалися, як і решта мірошниченків: двоюрідні брати Міхал і Мертен, добродушні й сильні, як ведмеді; рябий Андруш, веселун і дотепник; Ганцо, прозваний буйволом за бичачий карк і коротку стрижку; Петар, який кожного вільного вечора вирізав із дерева ложки; спритний Сташко, кмітливий, як маленька мавпа, яку Крабат бачив позаторік на ярмарку в Кеніґсварті; похмурий Кіто і мовчазний Кубо також нічого не запідозрювали. А простакуватий Юро — і поготів.

Жилавий коротун Юро, з пласким у ластовинні обличчям, найдовше служив у млині. Окрім, звичайно, Тонди. В мірошниченки він не годився. «Не вистачає кебети відрізнити борошно від висівок», — глузував із нього Андруш. Якось Юро спіткнувся й ледве не потрапив рукою між жорна. «Дурням завжди щастить!» — полюбляв повторювати Андруш, пригадуючи той випадок із Юром.

Юро вже звик до таких «жартів». Не реагував на Андрушеві кпини, покірно втягував голову в плечі, коли Кіто навіть через якусь дрібничку погрожував йому п'ястуком. Та й інші не відмовлялись його розіграти, причому досить часто. Юро на те невинно всміхався, ніби казав: «Ну що вам від мене треба? Я й сам знаю, що дурний!»

Щоби вести господарство, клепок хлопцеві вистачало. Юро задовольнив усіх, перебравши на себе всю хатню роботу: варив, мив, пік, палив, прибирав, прав і прасував, і ще багато чого робив у домі й на кухні. Курей, гусей і свиней він доглядав також.

Крабатові загадка: як хлопець устигає все поробити? Мірошниченки дивилися на це як на звичайну собі річ. А от Майстер ставився до Юра зле, наче до тварини. Крабат уважав, що з хлопцем обходяться несправедливо. Одного разу, принісши на кухню оберемок дров, (Юро за це поклав йому до кишені шматок ковбаси, і це він робив не вперше), напрямки запитав:

— Не збагну, як ти все це терпиш?

— Хто? — здивувався Юро.

— Та ти ж! Майстер ставиться до тебе гірше, ніж до скотини, хлопці збиткуються!

— Тонда не збиткується, — заперечив Юро, — та й ти також.

— Ну й що ж із того? — вів своєї Крабат. — На твоєму місці я зумів би захистити себе. Дав би відкоша і Кітові, і Андрушеві, будь-кому.

— Хм-м, — почухав потилицю Юро. — Може, ти, Крабате, й дав би… Та коли в мене на в'язах дурна голова…

— Тікай звідси! Знайди собі інше місце, де ліпше буде!

— Тікати? — Дурнувата посмішка враз зникла з його обличчя, натомість з'явилися розчарування і втома. — Спробуй-но, Крабате, втекти звідси!

— З якої рації?

— З якої рації? — перепитав, зітхаючи, Юро. — Сподіваюся, що її в тебе не буде ніколи!

Він засунув йому до іншої кишені ще окраєць хліба, покивав головою і легенько виштовхав Крабата у двері, коли той хотів подякувати. Дурнувата посмішка знову з'явилася на його обличчі.

Хліб і ковбасу Крабат приберіг на вечір. Повечерявши, мірошниченки зручно повмощувалися в наймитській. Петар захопився вже звичним вирізуванням ложок, інші проводили час у спогадах і розповідях усіляких бувальщин. Крабат піднявся на горище й, позіхаючи, сів на сінник. Він накинувся на частунок Юра — ковбасу з хлібом. Потім, лежачи горілиць, згадав розмову з ним на кухні.

«Тікати? — промайнуло в його голові. — Навіщо? Звісно, працювати тут — не мед лизати… Якби не Тонда, було б мені непереливки. Однак їжі тут багато, і смачної. Є дах над головою. Встанеш уранці і вже знаєш, де спатимеш уночі. Чого ж іще бажати собі, колишньому волоцюзі?»

Дороги, що наснилися

Крабат раз уже тікав. Було це невдовзі після того, як не стало батька й матері; вони померли торік од віспи. Його взяв до себе місцевий священик, щоб не дати, як сказав він, пропасти хлопчині. Але не через священика та його дружину, що мріяли про сина, Крабат накивав п'ятами: до нових умов ніяк не міг звикнути. Той, хто так довго мешкав в убогій, брудній хатині, не сприйняв порядків у пасторському домі: від ранку до вечора будь на очах священика та його дружини, не лайся, не бийся, виходь на вулицю в чистій, білій сорочці та взутий, щодня мий шию і руки, зачісуй чуприну, чисть нігті. А ще — розмовляй лишень по-німецькому, правильно, а не по-вуличному!

Крабат дуже старався, тримався тиждень, два. Та все марно — дав драла, волочився з такими ж сиротюками, як і сам. Звичайно, нині він не знає, чи довго втримається в млині. Але треба протягнути до літа, вирішує він, пережовуючи останній шматочок хліба з ковбасою. До того часу, коли зацвітуть луки, заколосяться жита, скидатиметься риба в ставку, — а поки що його ніхто звідси не виманить. Він засинає.

Літо. Цвітуть луки, колосяться жита, скидається риба в ставку.

Крабат, замість того щоб тягати на собі міхи з зерном, приліг у затінку під млином на траву й заснув. Тут його й запопав Майстер, віддухопелив сучкуватим києм.

— Затямиш, сучий сину, як відсипатися серед білого дня!

Крабат, звичайно, не стерпить такої наруги. Якби це було взимку, коли свище лютий вітер… Майстер, напевне, забув, що надворі літо!

Ні дня він більше не залишиться в млині! Крадучись, дістається до будинку, підіймається на горище, хапає куртку, шапку й навшпиньках спускається вниз, виходить на подвір'я. Здається, ніхто за ним не стежить. Майстер повернувся до себе, вікна кімнати завішено від спеки, мірошниченки — хто в млині, хто в коморі, Лишкові також ніколи шпигувати. Проте Крабат відчуває шкірою, що хтось його спостерігає.

Озирнувся, помітив на повітці кошлатого чорного кота, що утупився в нього. Кіт був одноокий. Звідкіля він там узявся? Крабат підхоплює з землі камінь і шпурляє в котища. А сам прожогом у кущі біля млинового ставка. Та ось він бачить неподалік берега здоровенного коропа. Короп також одноокий. Виткнувшись із води, він пильно вдивляється в Крабата.

Хлопцеві стає зле, він піднімає камінь, шпурляє його в рибину. Короп скинувся й зник у зеленій воді.

Крабат іде понад ставком до Козельбруха, досягає пустки й зупиняється біля могили Тонди. Ледь пригадує, як зимового дня вони тут ховали свого друга. Думає про нього… І раптом серце завмирає — скрипуче кряче ворон. Він сидить на вершечку сосни й зорить за Крабатом. Хлопця проймає дрож: ворон також одноокий.

Тепер він знає, хто за ним стежить. Не вагаючись, кидається навтьоки, біжить щодуху понад ставком угору, у протилежний від Козельбруха бік.

Зупиняється на мить, щоби перевести подих, і бачить: у траві плазує вуж, підводить голову, дивиться на нього й сердито шипить — у нього також одне око.

Он із хащів визирає одноокий лис!

Але Крабат біжить далі, спиняється тільки на хвильку, щоби відсапатись. Лише надвечір він досягає верхньої межі Козельбруха, опиняється в переліску й радіє, що тут він для Майстра недосяжний. Підходить до потічка, зачерпує долоням води, освіжає лоба, скроні. Потім заправляє у штани сорочку, що вибилася під час бігу, підтягує паска. Робить іще кілька кроків до волі — і здригається.

Він бачить перед собою не луки, а галявину. Посеред галявини у місячному сяйві — млин. Біля входу на нього очікує Майстер. Він глузливо посміхається й каже:

— Крабате, де ти барився? Я вже зібрався був шукати тебе!

Крабат сердиться: яка причина його поразки? Він тікає знову. Цього разу задовго до світанку, і в протилежний бік — спершу лісом, потім луками, полями, далі хуторами та селами. Перестрибує потоки, пробирається болотами. Біжить без перепочинку. Не зважає ні на воронів, ні на вужів, ні на лисиць. Не помічає коропів, котів, півнів, качурів. «Одноокі вони чи двоокі, або навіть сліпі,— байдуже, — думає він, — тепер мене ніщо не зіб'є з пантелику!»

Проте наприкінці довгого дня він опиняється перед млином у Козельбрусі. Тепер його зустрічають мірошниченки: Лишко — в'їдливими кпинами, решта — мовчки, скоріше співчутливо. Крабат у розпачі, але не здається. Хоче спробувати втретє, цієї ж ночі.

Йому таланить непомітно вийти з млина. Далі — орієнтир на Полярну зірку! Він продирається крізь хащі, в темряві збиває собі ноги, ранить руки, обличчя — пусте! Головне, ніхто його не бачить, ніхто не нашле на нього злі чари…

Десь поблизу скрикнув сич, поруч прошуміла сова. У тьмяному світлі зірок він ураз помітив пугача, що сидів на гілці зовсім близько. Птах стежить за ним одним недремним оком.

Крабат біжить далі, спотикається, падає у рів з водою. І вже зовсім не дивується, коли у передсвітанкових сутінках перед ним виринає млин.

О цій порі в будинку ще все оповите тишею, тільки Юро вже шпортається на кухні, розпалює вогонь у грубці. Заходить Крабат і зупиняється біля порогу.

— Ти казав правду, Юру, звідси не втечеш!

Юро дає йому напитися, допомагає скинути мокру, брудну сорочку.

— Спершу вмийся, Крабате! — І, зачерпнувши ополоником води, зливає йому на руки. Тоді каже цілком серйозно, зігнавши з обличчя вічно безглузду посмішку: — Як не пощастило тобі, Крабате, одному, то може, пощастить нам обом. Спробуймо разом тікати!

Крабат прокинувся від тупотіння — то мірошниченки піднімалися сходами на горище. Він іще відчував смак ковбаси у роті: отже, спав недовго, хоч уві сні вже прожив два дні й дві ночі.

Рано-вранці він зустрівся віч-на-віч із Юром.

— Ти приснився мені, — сказав Крабат. — І щось мені запропонував.

— Я? — здивувався Юро. — Запропонував? Тобі? Напевно, щось несусвітне. Начхай на те, Крабате!

Незнайомець із півнячим пером

Млин у Козельбрусі мав сім жорен. Шість — працювали, а сьомі — ні. Прозвали їх «мертвими». Вони стояли в кутку млинової зали, віддалі від решти. Крабат уважав, що в них або заклинило приводний вал, або зламався якийсь зубець у колесі. Та одного ранку, прибираючи залу, він помітив купку свіжого борошна під жолобом сьомих жорен. Схоже, що мливо брали поспіхом. «Мертві жорна» вночі мололи? Хтось потайки молов, коли всі спали? Може, не всі сплять так міцно, як він? Виходить, що так. Пригадав: на сніданок сьогодні мірошниченки прийшли бліді-бліді, з темними колами під очима, а декотрі крадькома позіхали. І в нього виникла підозра.

Він піднявся сходами на поміст. Тут мірошниченки насипають принесене зерно в ковші, яке крізь рукави-решета потрапляє між млинові камені. На шляху від комори до жорен зерно неодмінно десь просиплеться, одначе тепер він не помітив жодної зернини. Зате побачив на дошках щось схоже на камінці і, придивившись, здивувався — то були зуби, шматочки кісток.

Хлопець отетерів од страху, силкувався закричати, але йому перетисло горло.

Несподівано біля нього виріс Тонда й узяв його за руку.

— Крабате, що ти тут шукаєш? Спускайся вниз, поки тебе не заскочив Майстер, — і забудь, що бачив. Назавжди забудь!

Він звів його сходами вниз. Відчувши під ногами тверду підлогу, Крабат умить забув усе, що пережив цього ранку.

У другій половині лютого настали сильні морози. Щоранку треба було сколювати зі шлюзу лід. Ночами млинове колесо стояло, і в лопатях залишки води перетворювалися на кригу; її також виколупували, перш ніж запустити млин. Та найбільшою загрозою для млинового колеса була вода в лотоці, що постійно замерзала. Двоє хлопців раз у раз забиралися на лотік й збивали по його краях кригу. Всі цуралися цієї роботи, а тому Тонда пильнував, аби хтось не ухилився. Та коли надійшла Крабатова черга, на лотік спустився старший мірошниченко.

— Небезпечно для підлітка, — пояснив він, — може покалічитись.

Хлопці погодилися з ним. Лише Кіто скорчив невдоволену гримасу, а Лишко буркнув:

— Кожен може покалічитись, якщо буде неуважним.

Випадково чи ні, несподівано з'явився дурнуватий Юро з відром, повним бурди для свиней. Порівнявшись з Лишком, він ненароком перечепився та облив його. Лишко вибухнув прокльонами, а Юро забідкався:

— Ой, ой! Не сердься, Лишку! Я ладен себе відшмагати! Адже тепер від тебе за верству смердітиме! Ой, що я наробив! Мої бідолашні свині залишилися голодними!

У лютневі дні Крабат із Тондою та іншими хлопцями частенько їздили до лісу. Незважаючи на люті морози, ситий Крабат почувався на санях непогано. Загорнувшись у вовняне рядно, натягнувши хутряну шапку аж на вуха, він тепер не заздрив навіть вільному звірові.

Мірошниченки зрізували дерева, обтинали віти, розпилювали стовбури на рівні колоди, укладали їх у стоси, а щоб не зопріли, перекладали полінцями. Наступної зими деревину звезуть хурою до млина, там її обтешуть на трями та бруси.

Минув тиждень, два. Крабатове життя текло без змін. Та багато чого відбувалося такого, що змусило його замислитись. Дивувався, чому в млині не мелють селяни з навколишніх сіл. Чому обминають козельбруський млин? Адже жорна крутяться щодень, деруть ячмінь та овес, петлюють пшеницю. А може, борошно й дерть, що вдень сиплються з жолобів у мішки, вночі перетворюються знову на зерно? Можливо, можливо…

На початку березня погода раптово змінилась. Подув західний вітер, нагнав хмар.

— Дивись, ще й снігом припорошить, — промурмотів Кіто, — недарма мені кістки ломить.

І справді, незабаром пішов лапатий мокрий сніг, та невдовзі упали перші краплини й відразу вперіщив рясний дощ.

— Знаєш, Кіту, — пожартував Андруш, — краще заведи собі жабку-скрекотушку, бо твої кістки тебе в оману вводять.

Ну й погодонька! Злива не вщухала, а дедалі дужчала, підстьобувана сильними вітрами. Миттєво танула крига, млиновий ставок почав розбухати від водяних потоків. За такої негоди потрібно було рятувати шлюз, перекривати, підпирати брусами.

Чи витримає гребля шалений натиск води?

«Ще кілька непогожих днів — і ми потонемо разом із млином», — подумав Крабат.

Надвечір шостого дня небо нарешті розпогодилося, крізь хмари пробилося призахідне сонце й на мить позолотило чорний, намоклий ліс.

Уночі Крабатові приснився страшний сон.

У млині несподівано спалахнула пожежа. Мірошниченки посхоплювалися з тапчанів і стрімголов кинулися сходами вниз. А він, Крабат, лежить на сіннику, силкується підвестись, та не може. Тріщать охоплені полум'ям бантини, іскри сиплються йому на обличчя. Він кричить…

Крабат протер очі, позіхнув, роззирнувся. Де ж хлопці? Покривала відкинуті, простирадла зібгані. На підлозі валяється чиясь куртка, трохи далі — шапка, шалик і пасок. Усе це він виразно розрізняє в миготливому червоному світлі, що проникає крізь слухове вікно.

Може, й справді горить млин?

Крабат ураз прочумався зовсім, прожогом кинувся до вікна, відчинив його. Висунувшись із нього, побачив: перед млином стоїть навантажений фургон, відгорнутий на ньому брезент геть чорний від дощу. Спереду — шестеро запряжених коней, усі вороні. На козлах — візник у плащі з піднятим коміром і в капелюсі, насунутому майже на лоба. Він — увесь у чорному, тільки півняче перо на капелюсі палахкотить то червоним, то білим світлом. Наче вітер його колише: воно то загоряється, то пригасає. Проте світла від нього досить, щоб освітити подвір'я і млин.

Між фургоном і млином снують мірошниченки, вантажать на себе мішки, несуть до млинової зали й відразу повертаються. Працюють мовчки, але поспіхом. Без окриків, лайки, тільки чути їхнє важке, переривчасте дихання. Візник раз у раз цьвохкає батогом над головами хлопців. Тоді вони, на диво, починають снувати ще швидше, наче від пориву вітру.

Майстер також працював! Крабат досі не бачив, щоби той хоч пальцем ворухнув у млині, а тепер надривався, як усі. Лише раз він відлучився ненадовго, зник у темряві. Але не для того, щоби перепочити, як подумалося Крабатові. Він побіг до ставка й відкрив шлюз.

Вода з шумом ринула в канаву, лунко полилася лотоком, враз скрипнуло млинове колесо й за мить швидко закрутилось. Ось-ось донесеться приглушене гуркотіння жорен, але, на диво, запрацював лишень один посад. Його шум видався Крабатові невідомим, і долинав з далекого кутка у млині.

Гуркіт жорен дедалі дужчав. Крабатові видалося, ніби це торохтіла дробарка, повискуючи моторошно і жалібно.

Тут він згадав про мертві жорна, і відчув, як по його спині побігли мурашки.

Робота на подвір'ї тривала, доки розвантажили фургона. Хлопцям дали трохи перепочити. Та ось вони знову забігали, носячи мішки до фургона, але тепер уже з помолом.

Крабат намагається полічити мішки, але його долає сон. Прокинувся він на світанку від стукоту коліс. Незнайомець цьвохнув батогом, і помчав через галявину до лісу. О диво! — на мокрій траві не лишилося й сліду.

Перекрили шлюз, поволі затихло млинове колесо. Крабат миттю повертається на сінник, вкривається з головою. Мірошниченки, похитуючись, піднялися нагору. Втомлені, вони мовчки вклалися на тапчани. Тільки Кіто щось промурмотів про диявольську шкуродерню й ночі при молодику — цур їм тричі!

Уранці Крабат ледве піднявся з тапчана. Голова гуділа, в усьому тілі відчувалася слабість. За сніданком він потайки поглядав на мірошниченків. Невиспані, зморені, вони похмуро глитали кашу. Навіть Андрушеві було не до жартів, він утупився в свою миску й не вимовив ані слова.

Після їжі Тонда відвів Крабата набік.

— Цієї ночі ти спав кепсько?

— Та як подивитися, — відповів Крабат. — Я ж не надривався як ви, я лише спостерігав за вами. Але ви?!.. Чому ви не розбудили мене, коли приїхав той… з півнячим пером? Ви все приховуєте від мене, все, що відбувається в млині. Мені цього не слід знати? Але ж я не сліпий і не глухий… Чи ж я недоумок якийсь?

— Ніхто так не вважає, — перервав його Тонда.

— Доки ви зі мною в піжмурки гратимете? Чи не набридло?

— Усьому — свій час! — спокійно сказав Тонда. — Невдовзі ти про все дізнаєшся, і про Майстра, і про млин. Цей день і година настануть раніше, ніж ти сподіваєшся. Потерпи трохи!

Киш, на жердину!

Страсна п'ятниця. Смеркає. Над Козельбрухом висить блідий розбухлий місяць. Мірошниченки сидять у наймитській, стомлений Крабат лежить на своєму тапчані, йому хочеться спати. Навіть сьогодні їх примусили працювати. Як добре, що нарешті настав вечір і можна відпочити…

Несподівано він почув своє ім'я, воно прозвучало точнісінько як тоді уві сні, на горищі петерсгайнської кузні — лише голос, скрипучий голос, ніби принесений здалеку вітром, був уже не чужий.

Крабат підвівся, сів, прислухався.

— Крабате! — почув він удруге.

Коли Крабат одягнувся, Майстер погукав його втретє.

Він поспіхом навпомацки попрямував до виходу, відчинив двері. Світло вдарило йому в очі, з коридору долинули голоси, човгання черевиків. Його охопив неспокій, він завагався, затаївши подих. Та швидко оговтався й, перестрибуючи через три сходинки, збіг донизу.

В кінці коридору побачив з’юрмлених мірошниченків — усіх одинадцятьох. Двері до Чорної кімнати було відчинено, за столом сидів Майстер. Як і тоді, коли сюди вперше прибув Крабат, та сама товста, у шкіряній палітурці книжка лежить перед ним; той самий череп із запаленою червоною свічкою; тільки Майстрове обличчя сьогодні було не бліде, але навіщо минуле згадувати, збігло ж багато часу.

— Крабате, підступи ближче!

Крабат зупинився перед порогом Чорної кімнати. Де й ділася його втома, — і голова не болить, і серце не калатає.

Майстер якусь мить свердлив його своїм єдиним оком, потім, піднявши ліву руку вгору, глянув на мірошниченків і вигукнув:

— Киш, на жердину!

Крякаючи й лопочучи крилами, одинадцять воронів прошуміло над Крабатовою головою. Озирнувшись, він не побачив жодного мірошниченка. А ворони вже повсідалися на жердині в кутку Чорної кімнати й дивилися на нього…

Майстер підвівся, його тінь упала на Крабата.

— Минуло три місяці відтоді, як ти, Крабате, у млині, — почав він. — Ти витримав випробний термін. Тепер ти, Крабате, не просто учень, віднині ти — мій учень.

Він наблизився до Крабата й торкнувся лівою рукою його лівого плеча. Хлопець здригнувся й відчув, що зменшується, вкривається воронячим пір'ям, виростають дзьоб і кігті. І вже ворон застиг на порозі біля ніг Майстра, боячись поглянути вгору.

Мірошник роздивився його й задоволено поплескав у долоні. Потім звелів:

— Киш, на жердину!

Крабат, ворон Крабат, слухняно розправив крила, незграбно змахнув і влетів до кімнати, покружляв навколо столу, черкнувся книжки й черепа та, опустившися поряд з одинадцятьма воронами, міцно вчепився кігтями в жердину.

Майстер заходився повчати:

— Запам'ятай, Крабате: ти в школі чаклунства. Тут не вчать читати, писати, лічити. Тут навчають дечого незвичайного. Прикута ланцюгом книга, що лежить переді мною, — це Чаклунська, або Чорна, книга. Бачиш, чорні сторінки та білі букви у ній? Тут усі закляття світу. Лиш я один можу читати її, бо я — Майстер. Але вам — тобі й решті учнів — зась! Затям це собі! Не послухаєшся, я все одно дізнаюся. Тоді біди не оберешся. Ти мене зрозумів, Крабате?

— Зрозумів, — крякає ворон Крабат, і дивується, що може говорити. Щоправда, хрипло, але виразно та без жодного напруження.

Крабат уже чував про якісь школи чорнокнижників. Найбільше їх, подейкували, в Нижній Лужиці. Але все це він уважав за побрехеньки, які зазвичай точилися за прядінням чи скубанням пір'я на досвітках. І ось несподівано він сам потрапив до однієї з них, що існувала під ширмою млина. Чи не через це люди обминають Козельбрух?

У Крабата на роздуми часу більше немає. Майстер сів за стіл і почав читати Чорну книгу вголос. Він читав спроквола, співуче, погойдуючись у кріслі:

«Це вміння висушити колодязь, не залишивши й краплини води. Задля цього висуши на печі чотири березові кілочки завдовжки в три з половиною п'яді й завтовшки у великий палець. Один кінець кожного кілочка розщепи натроє, інший — гостро затеши. Вночі, між дванадцятою та першою годинами, обгороди колодязь: відміряй на чотири сторони світу по сім кроків від центра колодязя й забий у землю по вербовому кілочку. Роби все мовчки, тричі обійди навколо колодязя й прокажи, що тут написано…»

Далі йшло закляття — Майстер прочитав низку незрозумілих слів. Вони звучали мелодійно й таємниче, наче віщували якусь біду. Потім Майстер почав читати спочатку.

«Це вміння висушити колодязь…»

Майстер тричі прочитав умови завдання й закляття незмінно співуче, погойдуючись назад-вперед, згорнув книгу, якусь мить помовчав і звернувся до воронів:

— Я навчив вас, — мовив він уже звичайним голосом, — ще однієї вправи з Чорної книги. А зараз перевіримо, як ви її засвоїли. Повтори! — Він указав пальцем на одного з воронів.

— Це вміння… висушити колодязь… не залишивши… й краплини води…

Мірошник показував пальцем то на того, то на того ворона, не називаючи імені, але Крабат розрізняв їх за голосом і манерою говорити. Тонда відповідав спокійно та обдумано, Кіто — невдоволено, буркотливо, Андруш — як завжди, безугавно лепетав, а от Юро часто збивався. Крабат упізнав усіх одинадцятьох учнів. Нарешті, дійшла черга й до нього.

— А зараз ти! — тицьнув у нього пальцем Майстер.

Крабат затремтів, почав затинатися:

— Це вміння… вміння… колодязь… сушити…

І замовк. Силкувався, напружував пам'ять, але нічого більше не згадав. Принишк на жердині й чекав кари.

Але Майстер спокійно сказав:.

— Наступного разу, Крабате, більше уваги звертай на слова, а не на голос. Затям: у цій школі вчитися нікого не силують. Запам'ятаєш, що я читаю, — матимеш із того користь, не запам'ятаєш — тільки собі нашкодиш. Подумай про це!

Після цих Майстрових напучувань двері враз відчинилися, і всі ворони спурхнули в коридор. Тут вони знову обернулися в мірошниченків.

Крабат не помітив, як перетворився на себе. Піднімаючись на горище слідом за іншими, він роздумував над пережитим, яке йому здавалося сном.

Знак Таємного братства

Наступного дня, в суботу, перед Великоднем, мірошниченки не працювали. Після сніданку хлопці піднялися до себе й повкладалися спати.

— Крабате, і ти йди! — сказав Тонда. — Поспи про запас.

— Про запас? Як це?

— Згодом дізнаєшся. Лягай та спи, поки спатиметься.

— Гаразд, уже йду. Вибач, що запитав.

На горищі хтось запнув вікно шматиною — щоби швидше заснути. Відвернувшись від вікна, Крабат ліг на правий бік, обхопивши руками голову. Спав так доти, доки його не розбудив Юро.

— Вставай, Крабате, обід на столі!

— Що — вже обід?

Юро, сміючись, зірвав із вікна шматину.

— Авжеж, обід! Смачненький обід! Вже й сонце заходить!

Цього дня обідали й вечеряли разом, і ситних страв було чимало.

— Наїдайтеся досхочу! — попередив Тонда. — Ви ж знаєте, що знову сядете за стіл не скоро.

Після доброї трапези почався передвеликодній вечір, і до наймитської ввійшов Майстер. Мірошниченки стали колом, а він у центр і почав лічити так, наче зібралися грати у відому дитячу гру. Тільки слова «лічилки» були непривітні, погрозливі. Майстер спершу лічив справа наліво, потім зліва направо. Першим із кола вийшов Сташко, другим — Андруш. Обоє мовчки подалися кудись, а Майстер далі лічив. Наступними вийшли Мертен і Ганцо, за ними — Лишко й Петар. Залишились Тонда з Крабатом.

Повільно й урочисто повторив Майстер невідомі слова лічилки, потім порухом руки відпустив і їх.

Тонда подав знак Крабатові йти слідом. Вони мовчки полишили млина, мовчки наблизилися до повітки.

— Зачекай тут хвилинку!

Тонда виніс із повітки два вовняних рядна, одне дав Крабатові. Він повідомив, що їхній шлях проляже до Шварцкольма. Спершу вони йшли вздовж Чорної води. Коли досягли лісу, вже була ніч. Крабат намагався не відставати від Тонди. Ця дорога йому відома, нею він ішов, здається, взимку… вперше до млина. Як це давно було! Три місяці минуло! Аж не віриться…

— Ось і Шварцкольм! — озвався Тонда.

Між деревами замерехтіли вогні села. Але Тонда звернув праворуч. Суха піщана стежина вела крізь кущі, крізь ріденький перелісок, до поля. Небо було всіяне зорями, і тут, на просторі, воно ширше і вище.

— Куди ми йдемо? — спитав Крабат.

— До дерев'яного розп'яття, — відповів старший мірошниченко.

Неподалік у виярку помітили пригасле багаття, яке ще жевріло. Хто ж його там розіклав?

— Тільки не пастухи, — сказав Тонда, — ще не настав їхній час. Напевно, цигани або мандрівний бляхар.

Тонда враз зупинився.

— Вони раніше за нас прийшли до розп'яття. Ходімо до місця Боймелової загибелі.

Не сказавши більше й слова, він повернув назад. Довелося верстати той самий шлях до лісу, потім, узявши направо, вийшли на стежку, що тяглася понад Шварцкольмом і потойбіч упадала в биту дорогу, яка пролягала далі узліссям.

— Незабаром прибудемо на місце, — потішив Тонда.

Зійшов місяць і освітив їм дорогу. Біля першого повороту, у затінку сосен стояв дерев'яний хрест заввишки з людину, старенький, побитий вітром і негодою, без надпису й прикрас.

— Колись давно тут загинув чоловік, Боймелем звали, — повідав Тонда. — Нібито під час лісоповалу. Ніхто про це більше не знає.

— А чого ми прийшли сюди?

— Така воля Майстра. Великодню ніч ми повинні провести просто неба, по двоє на тому місці, де когось спіткала нагла смерть.

— І що робитимемо тут?

— Розкладемо вогонь, — пояснив Тонда, — й очікуватимемо під хрестом, поки почне світати, а потім — сам побачиш.

Вони не давали багаттю розгорітися, боялися, щоб їх не помітили у Шварцкольмі. Посідали біля хреста, загорнувшись у рядна. Тонда ламав хмиззя, назбиране в переліску, а Крабат докидав його потрошку у вогонь, аби не погас. Так розпорядився старший мірошниченко. Він щоразу питав хлопця, чи не змерз. Розмова між ними то вщухла, то знову оживала.

— Скажи-но, Тондо!

— Що?

— У чаклунській школі завжди так? Майстер щось вичитує з Чорної книги, а ти гав не лови і все запам'ятовуй!

— Авжеж!

— І гадки не мав, що так навчаються чаклунства.

— Саме так!

— А Майстер дуже сердиться, коли неуважно слухаєш?

— Ні.

— Надалі я старатимуся все запам'ятати. Як ти думаєш, поталанить мені?

— Авжеж!

Тонда, здається, не дуже охоче розмовляв із Крабатом. Спершись спиною об хреста, він сидів прямо й нерухомо, спрямувавши погляд у далину, за село, у поле, залите місячним сяйвом. Відтоді Тонда не сказав ні слова.

Крабат стиха окликнув його, але той не озвався. Минув якийсь час, і хлопець почав хвилюватися. Колись він чув, що є люди, які вміють «випурхувати» з себе, мов метелик із кокона, залишаючи тілесну оболонку. Невидимі, вони блукають таємними стежками, щоби досягти якихось своїх таємних цілей. А що коли й Тонда «випурхнув» із себе? Ось він наче сидить біля вогню, а насправді блукає десь далеко… «Намагатимуся не заснути», — вирішує він.

Крабат постійно міняв положення: то спирався на лівий лікоть, то на правий, а водночас пильнував вогню, ламав галузки і складав на рівні купки. Так минала година за годиною. Зірки поволі рухалися небом, тіні від дерев переміщалися, довшали під місяцем.

Схоже, що життя знову повернулося до Тонди. Він глибоко зітхнув, нахилився до Крабата.

— Дзвони дзвонять! Чуєш?

Від четверга дзвони мовчали, і ось тепер, у Великодню ніч, вони на всіх дзвіницях воднораз голосно задзвонили і заповнили своїм величним гулом усе довкола: села, поля, луки й ліси.

Невдовзі урочистий гул перейшов у мелодійний передзвін менших дзвонів і понісся до неба. І раптом до Крабата долинув на диво гарний дівочий голос. Дівчина заспівувала дзвінко й піднесено. Він знав цю великодню пісню, навіть підспівував її в церкві ще малим, але тепер слухав так, ніби чув уперше:

Потім долучився дівочий хор, десять чи п'ятнадцять дівчат і заспівав приспів. І знову злетів над селом дзвінкий голос дівчини, а по якійсь хвилині його заступив хор… Так, чергуючись, канторка й хор виконували пісню за піснею.

І дзвони, і спів для Крабата були зрозумілими, рідними. Звичаєм у Великодню ніч аж до світанку дівчата рядочками по троє, четверо ходять селом і співають великодніх пісень. Попереду канторка — дівчина з гарним і зворушливим голосом.

Без угаву дзвонять дзвони, співають дівчата. Крабат нерухомо сидить перед вогнищем біля хреста. Він аж подих затаїв, його зачарувала пісня.

Тонда докинув у вогонь хмизу.

— Я кохав дівчину. Звали її Воршула… Ось уже півроку, як вона лежить у могилі… Я не приніс їй щастя. Пам'ятай: жоден із нас, хто в млині, не принесе дівчині щастя. Не знаю, в чому причина, проте й не хочу тебе лякати. Якщо, Крабате, полюбиш дівчину, намагайся не показувати цього. Передусім Майстрові, ну й, звісно, Лишкові, бо викаже йому.

— Це вони її зі світу звели?

— Не знаю. Але напевно знаю, що Воршула жила б, якби я тримав у таємниці її ім'я… Я збагнув це надто пізно. Але ти, Крабате, тепер це знаєш, тож якщо покохаєш дівчину, нізащо не називай її імені у млині. Ні за яку ціну! Нікому! Чуєш, Крабате, нікому! Ні в сні, ні наяву!

— Не турбуйся, до дівчат мені нема діла! Певен, що й не буде!

Коли почало світати, дзвони й співи у селі вщухли. Тонда відколов ножем дві тріски від хреста, встромив їх у жар, щоб обвуглилися кінці.

— Ти коли-небудь бачив такий знак? Поглянь!

Не відриваючи руки, він накреслив на піску зірку з п'ятьма кутами. Зірка являла собою безліч прямих ліній, кожну з яких перетинали дві інші.

— Це — магічний знак, — повідомив Тонда. — А зараз ти намалюй його, не відриваючи руки.

— Як на мене, це не дуже складно. Ти креслив спершу так, потім так і ось так.

Лише за третім разом Крабат спромігся правильно намалювати на піску магічний знак.

— Непогано! — похвалив Тонда і вручив йому одну з обвуглених скіпок. — А зараз станемо на коліна один проти одного обличчям до вогню, і ти намалюєш мені на лобі такий самий знак, повторюючи за мною…

Вони малювали один одному на лобі магічний знак, при цьому Крабат повторював за Тондою:

Потім вони, обнявшись, тричі розцілувалися, засипали вогонь піском, порозкидали хмиззя, що залишилося, й рушили додому.

Тонда вів Крабата тією самою дорогою — полем, понад селом, до лісу, оповитого ранковим туманом. Раптом удалині виникли розпливчасті обриси людей — назустріч їм довгою вервечкою мовчки йшли сільські дівчата в темних хустках і з глиняними глеками.

— Заховаймося, щоб їх не сполохати! — тихо сказав Тонда. — Вони несуть великодню воду.

Хлопці притаїлися в затінку найближчої огорожі й перечекали, поки пройдуть дівчата.

Крабат знав цей звичай: великодню воду набирали з джерела до сходу сонця й мовчки несли додому. Дівчата вірили, що, умившись нею, будеш гарною і щасливою цілий рік. І ще: коли несеш великодню воду додому, не оглядайся — зустрінеш судженого. У це також дівчата вірили. Хтозна: правда це чи казка?

Не забувай, що я — Майстер

Над вхідними дверима Майстер причепив волове ярмо. Повернувшись, мірошниченки повинні були пройти попід ним, зігнувшись, промовляючи: «Я скоряюся силі Таємного братства».

У коридорі їх зустрічав Майстер. Кожному він давав ляпаса у праву щоку й напучував: «Не забувай, що ти — учень!» А потім ще одного у ліву й додавав: «Не забувай, що я — Майстер!»

Кожен мірошниченко мав тричі низько вклонитися перед Майстром і присягнутись: «Я слухатимусь тебе, Майстре, нині й повік!»

Таким же робом Майстер зустрів Тонду й Крабата. Останній ще не знав, що віднині він тілом і душею належить Майстрові. Він приєднався до гурту учнів, що стояли в кінці коридору й чекали, здається, на ранкову кашу — у кожного на чолі, як і в нього з Тондою, магічний знак на лобі.

Не повернулися ще Петар із Лишком.

Та ось і вони. Як тільки обоє згинці пройшли попід ярмом, одержали свої ляпаси, присягнули, відразу зашумів, загуркотів млин.

— Мерщій! — закричав Майстер. — Ану до роботи!

Мірошниченки вмить поскидали куртки, біжучи, закочували рукави сорочок, притьмом опинилися біля жорен, хапали мішки й наповнювали ковші зерном. Млин молов! Усе відбувалося в шаленому ритмі під окрики Майстра.

«Оце так Великдень! — з гіркотою подумав Крабат. — Цілу ніч очей не склепив, ні ріски в роті не мав, а тепер надсаджаюся за трьох!»

Навіть Тонда невдовзі засапався, вкрився потом. Власне, всі вони того ранку добряче спітніли, аж сорочки поприлипали до тіла і штани також.

«Коли ж це нарешті скінчиться?» — спитав себе Крабат.

Куди не гляне — похмурі обличчя. Усе хекає і стогне, пріє й парує. Магічні знаки з лобів дедалі більше змиває піт.

Аж раптом з Крабатом сталося щось неймовірне.

Він ледь піднімається крутими сходами на поміст, тримаючи на собі міх зерна. Пружиться з останніх сил, мобілізує всю волю. Здається, ось-ось підкосяться ноги і він упаде. І враз… утому як рукою зняло. Ноги більше не підгинаються, поперек перестав боліти, і легко дихається.

— Тондо, поглянь! — вигукнув Крабат.

Він підстрибнув — і вже на помості. Завиграшки знімає з плечей міха, бере на руки й під захопливі вигуки товаришів підкидає його вгору, ніби в ньому не зерно, а пух.

Мірошниченків також наче підмінили: сміються, поплескують один одного по плечу, навіть завжди похмурий буркотун Кіто — веселий.

Крабат побіг до комори, щоб узяти чергового мішка.

— Стій! — наказує старший мірошниченко. — Досить на сьогодні!

Шум, гуркіт затихають — млинове колесо зупиняється.

— Братове! — радісно вигукує Сташко. — А зараз гулятимемо!

На столі у високих дзбанах на них уже чекає вино. Ось Юро несе на таці велику сирну паску. Паска рум'яна і, звісно, солодка.

— Їжте, братове, їжте, — припрошує він. — І про вино не забувайте!

Хлопці їдять, п'ють, усі в доброму гуморі. Потім Андруш завів дзвінкої, веселої пісні. Хлопці стали в коло, взялися попідруки, почали вибивати ногами такт пісні:

Приспів «Трам, там, тар-рам!» співають хором. Далі заспівував Ганцо, далі — кожен наступний у колі, а танцюристи колом, притупуючи, рухалися то в один бік, то в другий, то вперед, то назад.

Настала черга Крабатові заспівувати. Він заплющив очі й проспівав:

Як скінчили танцювати і співати, знову посідали за стіл. Кубо, найбільший мовчун, поплескав Крабата по плечі й похвалив:

— А в тебе красивий голос!

— У мене? — здивувався Крабат.

Тільки тепер він помітив, що може співати, що в нього відновився голос, який почав ламатися на початку минулої зими.

У понеділок після Великодня хлопці працювали, як і раніше. Але Крабат більше не втомлювався. Будь-яку роботу, яку загадував йому Майстер, він виконував легко. Забулися ті часи, коли Крабат, виснажений, щовечора падав на тапчан мов підкошений.

Крабат вдячно сприйняв таку переміну. Але задумався: як це могло статися? Лишившись наодинці з Тондою, спитав його про це.

— Доречне запитання, — сказав Тонда. — Доки в нас на лобі цей магічний знак, доти ми працюватимемо як воли в ярмі. Тільки-но останній знак зійде потом, як робота для кожного стане легкою. І буде вона легкою з ранку до вечора цілий рік.

— А вночі? Я маю на увазі — після вечері?

— Ні! Тоді кожен хай розраховує на свої сили. Та хочу тебе заспокоїти, Крабате. По-перше, не так уже й часто нас піднімають уночі. А по-друге, це ще можна якось витримати.

Ані про великодню ніч, ані про Тондині страждання вони більше не говорили. Крабатові, втім, кортіло знати, де блукав старший мірошниченко, коли він непорушно сидів біля вогнища й зорив удалеч. А ще він часто згадував розповідь про Воршулу. Водночас йому на думку спадала канторка, власне, її голос, який линув із Шварцкольма опівночі. Він хотів забути той голос, але, на диво, не міг.

Щоп'ятниці після вечері мірошниченки юрмилися коло порогу Чорної кімнати і, перекинувшись воронами, сідали на жердину. Цього Крабат навчився дуже швидко.

Майстер читав мірошниченкам наступний уривок з Чаклунської книги, читав звично тричі, потім усі повторювали — хто скільки запам'ятав. Майстер не дуже цим переймався.

Крабат особливо намагався запам'ятати, як змінювати погоду, викликати град чи кульову блискавку, ставати невидимим, куленепроникним, як виходити з тіла й повертатися до нього. Щоби краще засвоїти чаклунські вправи, закляття, він щоразу повторював їх, коли працював або лягав спати.

Крабатові запали в голову слова з Чорної книги: хто опанує чаклунські премудрості, той здобуде владу над іншими. Отже, можна здобути владу над Майстром! Мета, звичайно, складна, але він мусить будь-що досягти її. І тоді Крабат почав учитися, не жаліючи себе.

Минав другий тиждень після Великодня. Серед ночі у спальні з'явився Майстер із ліхтарем у руці та підняв усіх мірошниченків.

— Ану до роботи! Мій пан кум їде!

Крабат так розхвилювався, що не міг знайти своїх черевиків. Босий побіг за іншими на подвір'я.

Ніч була темна, хоч в око стрель. У сум'ятті хтось наступив черевиком Крабатові на ногу. Той зойкнув від болю.

— Гей, ти, баране, тобі що повилазило!?

Чиясь рука затиснула йому рота.

— Більше ні слова! — прошепотів Тонда.

Лише тепер Крабат помітив, що всі мовчали. Мовчали хлопці й решту ночі. І Крабат разом з ними.

Але думати він усе-таки міг. Яка ж робота чекає на них?

Та ось над'їздить незнайомець із вогняним півнячим пером на капелюсі. Хлопці кинулися до фургона, відстібнули чорний брезент й почали тягати на собі мішки з меливом до мертвих жорен, що стоять поодаль від інших.

Усе відбувалося так, як чотири тижні тому, коли він спостерігав у слухове вікно. Тільки цього разу біля візника на козлах умостився Майстер. Сьогодні він підганяв мірошниченків, цьвохаючи над їхніми головами батогом.

Крабат уже майже забув, як тяжко носити повнісінькі міхи, і як швидко не стає духу. «Не забувай, що ти учень! А я — Майстер!» — ці Майстрові напучення раптом спали на думку хлопцеві.

Лунко виляскує батіг, як навіжені носяться туди-сюди мірошниченки, крутиться млинове колесо, від торохтіння й завивання мертвих жорен здригається млин.

Що ж у мішку? Випорожнюючи його, Крабат придивляється. Але хіба при тьмяному світлі розпізнаєш? Наче кінські кізяки або ялинові шишки… А може, просто камінці, круглі, брудні камінці…

Крабат не може довше роздивлятися — Лишко з мішком, крекчучи, напирає і ліктем відштовхує його.

Міхал із Мертеном коло готового млива — підставляють мішки до жолоба, наповнюють їх і зав'язують. Далі — точнісінько так, як першого разу. До світанку фургон був уже повний, хлопці знову пристібнули брезент. Кучер змахує батогом — ой леле! — фургон зривається з місця так швидко, що Майстер ледве встигає зіскочити на землю.

— Ходімо! — гукає Крабата Тонда.

Вони спустилися до ставка, щоби перекрити шлюз. Чутно, як затихає шум млинового колеса, настала тиша, яку розірвав крик півня, і знову запала тиша.

— Він часто приїжджає сюди? — Крабат киває головою у бік фургона, що вже зник у тумані.

— Тоді, коли в небі з’являється молодик.

— Ти його знаєш?

— Тільки Майстер знає. Він називає його паном кумом. Дуже боїться його.

Вони поволі бредуть по росі до млина.

— Дечого я не розумію. Коли він був тут минулого разу, Майстер працював разом із вами. А сьогодні?

— Тоді йому довелося працювати, щоби нас був дюжина. Тепер нас у Чорній школі знову дванадцять. Тож міг собі дозволити поцьвохкати батогом.

Як мірошниченки бика продавали

Часом Майстер посилав мірошниченків по двоє, по троє на села перевірити на практиці свої знання, здобуті в Чорній школі.

Одного ранку Тонда підійшов до Крабата і сказав:

— Сьогодні ми з Андрушем йдемо до Вітіхенау на товарячий ярмарок. Якщо хочеш, ходи з нами. Майстер згоден.

— З радістю! — вигукнув Крабат. — Хоч якась зміна буде, а то в млині життя таке одноманітне!

Вони прошкували лісом. Був сонячний липневий день. Десь у верхів'ї тріскотіла сойка, вистукував дятел. Малинові кущі гули бджолами й джмелями.

У Тонди й Андруша — радісні обличчя. «Не лишень від гарної погоди», — подумав Крабат. Звичайно, той веселун Андруш завжди в доброму гуморі, але щоби Тонда так задоволено посвистував — він ні разу не чув. А ще він вицьвохкував батогом.

— У тебе такий вигляд, ніби ти вже ведеш його додому! — сказав Тонді Крабат.

— Кого?

— Та бика! Ми ж повинні купити бика у Вітіхенау?

— Навпаки, продати!

— Му-у-у! — враз пролунало за спиною Крабата.

Обернувшись, він побачив на тому самому місці, де стояв Андруш, гладкого рудого бика з лискучою шерстю. Бик дивився на нього цілком дружньо. Крабат протер очі. Раптом і Тонда щез, натомість стояв старенький селянин-лужичанин у постолах, полотняних штанах, жупані, підперезаному очкуром, а в руці — засмальцьований картуз, облямований облізлим хутром.

— Гей! — подивувався Крабат, і тут його хтось поплескав по плечі, сміючись.

Крабат обернувся і знову побачив Андруша.

— Де ти був, Андруше? А де ж бик, якого я щойно бачив?

— Му-у! — заревів Андруш.

— А Тонда?

На очах Крабата селянин ураз перетворився в Тонду.

— Диво з див! — радісно вигукнув Крабат.

— Атож! — вигукнув Тонда. — Ми з Андрушем іще не те покажемо на ярмарку!

— Ти його продаватимеш?

— Так Майстер звелів.

— А якщо Андруша заріжуть?

— Не бійся! Продамо Андруша, а налигача залишимо собі. Тоді він знову зможе обернутися в кого захоче.

— А якщо віддамо з налигачем?

— Гей, ви, облиште ці розмови! — злякався Андруш. — Тоді мені доведеться до кінця своїх днів бути биком і жерти солому й сіно. Ви цього хотіли би своєму товаришеві?

Поява Тонди й Крабата зі своїм биком на ярмарку збурила люд. З усіх сторін до них посунули торгівці худобою, оточили їх. Навіть кілька селян, що вже поспродували своїх свиней та овець, також продерлися крізь розбурхану юрбу. Не кожного дня побачиш такого вгодованого бика! Всім кортить погладити його рукою, поки тварину не забрав хтось із-під носа!

— Скільки правите за свого красеня?

Покупці тиснули з усіх боків, дерли горло, перекрикуючи один одного. М'ясник Краузе з Гоєрсверди запропонував за Андруша п'ятнадцять гульденів, кривий Лойшнер із Кеніґсбрюка шістнадцять.

Тонда лише головою похитував:

— Замало!

— Замало? У тебе в голові дечого замало! Чи ти нас за дурнів маєш?

— Вам видніше, дурні ви, чи ні!

— Гаразд, — вигукнув Краузе, — даю вісімнадцять!

— Мало, краще я його собі залишу, — буркнув Тонда.

Не віддав Лойшнеру за дев'ятнадцять, а Густаву із Зенфтенберга за двадцять.

— Ну й стрими тут зі своєю худобиною, — гримнув м'ясник Краузе. А Лойшнер постукав себе по лобі:

— Я ще не з'їхав з глузду! Не дамся розоритися! Даю двадцять два — і це моє останнє слово!

Здавалося, з торгом зайшли в глухий кут. Та ось крізь натовп почав продиратися незграбний опецькуватий чоловік. Він важко дихав, а його горбкувате обличчя з вибалушеними очима лисніло від поту. На ньому був зелений піджак зі срібними ґудзиками, по оксамитовій червоній жилетці збігав навскіс масивний золотий ланцюжок, впадала в око й набита грошвою калитка на поясі. Це був Бляшке з Каменця, прозваний Бугаєм. Його знали як найбагатшого і найспритнішого гендляра худобою в окрузі.

Він відштовхнув Лойшнера й Густава набік і скрипучим голосом вигукнув:

— Чорт забирай! Який гладкий бик у такого худющого селянина! Беру за двадцять п'ять гульденів!

Тонда почухав у себе за вухом.

— Замало, мій пане!

— Замало? Послухай-но, чоловіче! — Він витяг з кишені срібну табакерку. Клац! — і накривка відчинилася. — Тютюнець незгірш! — І простяг спершу Тонді нюхнути, тоді сам понюхав. — Апчхи! Виходить, правда!

— Будьте здорові, мій пане!

Бугай Блашке гучно висякався у велику картату хустинку.

— Двадцять сім, дідько тебе взяв би — і вдаримо по руках!

— Замало, мій пане!

Бляшке збуряковів.

— Гей, за кого ти мене маєш? Двадцять сім за твого бичка і ні гроша більше! Це кажу тобі я, відомий в окрузі каменецький торгівець худобою!

— Тридцять, мій пане! Тридцять — і він ваш!

— Грабують серед білого дня! Ти мене з торбою пустиш у світ! — Бляшке закотив очі під лоба, схрестив руки на грудях. — Камінь у тебе замість серця! Ні крихти жалю до бідолашного торгівця! Схаменися, старий! Віддай бика за двадцять вісім!

Тонда був невблаганний.

— Тридцять — і баста! Такого розкішного бика я не віддам за нижчу ціну. Якби ви знали, як тяжко мені розлучатися з ним. Ніби свого сина продаю!

Бугай Бляшке збагнув, що старий не збавить ціни. Тільки час змарнуєш! А бик і справді дивовижний!

— Твоя взяла, згоден! Я сьогодні надто добрий! Дозволяю обкрутити себе круг пучки! А це тому, що бідним людям співчуваю. Вдаримо по руках — та й по всьому!

— По руках!

Тонда зняв шапку, щоби Бляшке поклав туди всі тридцять гульденів.

— Ти вже полічив?

— Так!

— Тоді віддавай свого дорогого синочка!

Бляшке взявся за мотузок і хотів був повести бика, але Тонда притримав його за рукав.

— Чого тобі ще? — буркнув товстун.

— Нічого такого, — удавано сором'язливо відповів Тонда. — Дрібничка та й годі.

— Ну, кажи вже!

— Чи не був би пан Бляшке такий добрий залишити мені налигача.

— Налигача?

— На пам’ять. Знаєте, пане, так мені тяжко розлучатися з ним. Нехай мені хоч налигач зостанеться. А я вам натомість дам…

Тонда став розв'язувати очкура, яким був підперезаний. Бляшке тільки підсміхувався, спостерігаючи, як старий лужичанин міняє налигача на очкура, а потім узявся за той очкур і повів Андруша. За найближчим рогом він утішливо засміявся. Чималий зиск матиме! Що то тридцять гульденів за доброго бика? Та за нього в Дрездені він утричі візьме!

За містом у приліску Тонда з Крабатом посідали на траву і стали чекати на Андруша. У селі вони купили трохи сала й хліба, бо вирішили підживитись.

— А ти молодець, Тондо! — сказав Крабат до старшого мірошниченка. — Подивився б на себе збоку, як ти вміло видурював у товстуна гульден за гульденом: «Замало, мій пане, замало…» А яке щастя, що ти згадав про налигача! Я геть забув про нього.

— Досвід! — усміхнувся Тонда.

Залишили кусень хліба й сала для Андруша й загорнули в Крабатову куртку. Вирішили передрімнути, але, стомлені довгою дорогою, відразу міцно поснули. І спали б іще довго, якби їх не розбудило протяжне «Му-у». Перед ними постав Андруш у людській подобі, неушкоджений, цілий.

— Гей ви, соньки! Зі спання не буде коня! Чи нема окрайця хліба?

— Є хліб і до хліба, — сказав Тонда. — Сідай, брате, відпочинь, підкріпись. Як тобі було з Бугаєм Бляшке?

— Було та загуло, — спересердя випалив Андруш. — Спека нестерпна, а ти в бичачій подобі дибаєш вулицею, ковтаєш пилюку. Задоволення мало! Але я не серджусь. В Ослінгері Бляшке завернув до шинку, якого тримає його свояк Кречмер. «О, мій двоюрідний брат з Каменця завітав! Як життя-буття? Як справи?»

— «Загалом стерпно. От тільки спрага доконає, спекотно ж!»

«Ну, цьому ми зможемо зарадити. Пива в нас — пити не перепити, навіть тобі. Заходь до зали й сідай за стіл»

— «А як же мій бик? — бідкається товстун. — Мій тридцятигульденовий красень!»

«А його ми заведемо у хлів і дамо водички та сінця досхочу!»

— Уявляєте? Мені дадуть досхочу сіна! — Андруш настромив ножем великий шматок сала й укинув до рота. — Ну ось, завели мене до хліва. Корчмар гукає прислужника:

«Гей, Кателю, обслужи бика. Дивися, щоб не схуд!»

«Добре, пане!» — промимрив Катель і кинув у ясла великий оберемок сіна.

— А мені, щиро кажучи, бичаче життя вже геть остобісіло. Тож я не довго думаючи і промовив до них людським голосом: «Сіно й солому жеріть самі, а я собі поласую свининою з капустою, ще й пивцем зап'ю!»

— А вони що? — вигукнув Крабат. — Кажи, що було далі?

— Далі? Всі троє так і попадали на землю, а за мить заволали: «Рятуйте!». Я їм на прощання ще помукав, тоді перекинувся ластівкою, щебетнув раз, два — пурх — та й у двері.

— А Бляшке?

— А лихий би його взяв! — Андруш зі злістю схопив батога і цьвохнув щосили. — Я радий, що знову з вами і такий, як був, — рудий, з рябим носом!

— І я радий, — усміхнувся Тонда. — Ти чудово зробив своє діло. І Крабат, гадаю, багато чого навчився.

— Авжеж! — вигукнув Крабат. — Тепер я знаю, яка то втіха, коли вмієш чаклувати.

— Втіха? — старший мірошниченко враз зробився серйозним. — Може, ти й маєш рацію. Іноді це й утіха!

Військовий оркестр

Уже кілька років поспіль курфюрст Саксонії воював зі шведським королем за польську корону. Для цього йому, крім грошей і гармат, потрібні були солдати. Тому його посланці мандрували країною, б’ючи в барабани, й вербували до війська молодих хлопців. Охочих стати під бойові штандарти курфюрста було чимало, особливо на початку війни. Проте їх усе одно не вистачало. Тоді вербувальники замість барабана взяли собі в поміч дещо інше: декотрих вони вмовляли, споюючи вином, інших силоміць гнали на війну. Чого тільки не зробиш заради слави героїчного війська непереможного курфюрста, а ще коли за кожного рекрута дають немалу винагороду!

Команда вербувальників — лейтенант дрезденського піхотного полку, вусатий капрал, два єфрейтори та барабанник, що носив свої барабани на спині, мов верблюд горба, — одного осіннього вечора збилися зі шляху та опинились у Козельбрусі.

Майстра у млині не було, він на кілька днів кудись поїхав, мірошниченки точили ляси в наймитській.

І раптом хтось гучно барабанить у двері. Вийшов Тонда. За порогом стояв лейтенант зі своєю командою.

— Я офіцер його світлості курфюрста Саксонії. Ми заблукали. Вирішили заночувати в цьому триклятому млині. Ясно?

— Ясно, ваша милість. Місця на сіні досить.

— На сіні? — скипів капрал. — Ти, хлопче, з глузду з'їхав! Найкращу постіль для його милості! І то якнайскоріше. А якщо мені хоч трішки гіршу даси, шкуру злуплю! До того ж ми голодні. Неси на стіл усе, що є на кухні, та не забудь вина й пива! І багато! Не послухаєшся, голови тобі не зносити! Ну, ворушись, бодай тебе вовки з'їли!

Тонда легенько свиснув крізь зуби. Хлопці, хоч і були в наймитській, почули.

Коли Тонда й вербувальники зайшли до наймитської, там було порожньо.

— Розміщуйтеся, пани служиві, зі стравами ми не забаримося.

Непрохані гості розмістилися якнайзручніше, розстебнули мундири, розмотали обмотки.

Мірошниченки тим часом на кухні раду радили.

— Мавпи з заплетеними кісочками, — вигукнув Андруш. — Що вони собі дозволяють!

У нього вже й план визрів. Усі, навіть Тонда, захоплено його схвалили.

Андруш зі Сташком за допомоги Міхала і Мертена спішно зготували вечерю: три миски висівок із тирсою посмачили згірклою олією і притрусили махоркою.

Юро побіг до свинарника й повернувся з двома цвілими хлібинами. Крабат і Ганцо набрали у п'ять пивних кухлів затхлої дощової води з бочки.

Коли все було готове, Тонда пішов до вербувальників і звернувся до лейтенанта:

— Якщо ваша милість дозволять, звелю подавати на стіл!

Він клацнув пальцями. І це було особливе «клац», як ми зараз переконаємось.

— Ось частування, ваша милість. У цих тарелях курка з локшиною, баранина з капустою, боби зі смаженою цибулею і шкварками…

Лейтенант обнюхував страви, гублячись, з якої почати.

— Молодець, що приніс усе заразом. Спробуймо спершу курку з локшиною.

— Раджу почати з шинки та корейки, — запропонував Тонда, показуючи рукою на цвілі хлібини, які вніс на таці Юро.

— Проте не вистачає тут найголовнішого! — нагадав капрал. — Від корейки спрага мучить! А чим її втамувати, холери на тебе нема?

Тонда подав сигнал — і маршем увійшли Ганцо, Крабат, Петар, Лишко й Кубо, несучи по кухлю з дощовою водою.

— З вашого дозволу, ваша милість, і за ваше здоров'я! — капрал вихилив усього кухля і обтер вуса. — Не поганий продукт, зовсім не поганий! Самі варили?

— Ні, — відповів Тонда. — Пивоварня, з вашого дозволу, в селі Дощовому.

Вечір ставав дедалі забавніший. Гості їли, пили і ніяк не могли насититись, а мірошниченки дивилися на них і стиха хихикали. Пийте, хоч лусніть! Бочка, як колодязь, — дощівки кухлями не вибереш! Поступово обличчя у вербувальників почервоніли. Барабанник, хлопчина Крабатового віку, після п'ятого кухля перегнувся, бухнувся головою об стіл і захропів. Решта гостей завзято пили далі.

У розпалі «бенкету» лейтенант повернув голову й подивився на мірошниченків. Він раптом згадав про винагороду, що її виплачують за кожного рекрута.

— Ото було би здорово, — вигукнув він, розмахуючи кухлем, — якби ви кинули свого млина й пішли на війноньку! Ну хто такі мірошниченки? Ніхто й ніщо! Купа гною! А от солдат…

— Солдат! — очуняв капрал і грюкнув кулаком по столу, аж підскочила голова барабанника. — Солдат має добру платню й веселе товариство. І всі його люблять, особливо дівчаточка! Бо ж є за що! У солдата хустка в два кольори, блискучі ґудзики на мундирі ще й черевики до колін.

— А війна? — поцікавився Тонда.

— Війна?! — здивовано перепитав лейтенант. — Війна — це найкраще, що може собі солдат побажати. А якщо ти не боягуз і тобі ще й фортунить трохи, то слава й трофеї не забаряться. Заробиш ордена, дослужишся до капрала, а може, й до вахмістра…

— А декотрі, — підхопив капрал, — а декотрі під час війни в офіцери, а то і в генерали вискакують! Побий мене грім, якщо кажу неправду!

— Нема чого тут довго розпатякувати! — втрутився лейтенант. — Бачу, ви хлопці браві, гайда до нас у полк! Беру вас рекрутами. Ну що, по руках?

— По руках! — Тонда потис простягнену лейтенантом руку. Міхал, Мертен і решта зробили те саме.

Лейтенант засяяв од радості. Капрал, хоч і непевно тримався на ногах, додибав до хлопців, щоби заглянути їм у роти.

— Треба, чорт забирай, подивитися, чи міцно сидять у вас зуби! Для солдата вони дуже багато значать, надто передні! Інакше солдат під час бою не обкусить патрона й не вистрілить у ворога його світлості курфюрста, як того вимагає військова присяга.

У всіх мірошниченків зуби були здорові, тільки Андрушеві не сподобалися капралові. Він натиснув великим пальцем на його передні зуби. Хрусь! — два зуби зламалися.

— Дідько тебе взяв би! Який зухвалець! Зуби гнилі, як у старої баби, а преться в солдати! Геть із моїх очей, бо не ручаюсь за себе!

Андруш залишався спокійний.

— З вашого дозволу, поверніть мої зуби, — люб'язно сказав він.

— Ха-ха! — напустився капрал. — Може, застромиш їх у свій капелюх?

— У капелюх? — перепитав Андруш, ніби не розчув. — Ні, тільки не в капелюх!

Він узяв у капрала свої зуби й поставив їх на місце.

— Тепер вони сидять іще міцніше. Може, пан капрал хочуть переконатися?

Мірошниченки посміхалися, а капрал наливався люттю. Лейтенант, що вже рахував гроші за кожну голову, не дуже квапився відмовитись від Андруша, а тому звелів:

— Ану перевір!

Капрал знехотя почав виконувати наказ. Диво! Хоч як намагався він вирвати зуби, але не зміг їх навіть зрушити. Тоді він спробував виламати їх за допомоги свого мундштука.

— Якась нечиста сила! — видихнув засапаний капрал. — Що ж іще? Та не мені вирішувати, чи бути цьому конопатому солдатом. За вами, пане лейтенанте, останнє слово!

Лейтенант почухався за вухом. Хоча був він під хмелем, йому це також здалося дивним.

— Залишмо все до ранку. Перед відходом обстежимо хлопця ще раз. А зараз усім спати!

— Будь ласка! — відгукнувся Тонда. — Для вас, ваша милість, постелено ліжко Майстра, пана капрала чекає постіль у світлиці. А от де покласти панів єфрейторів та барабанника?

— Не сушіть собі голову ними! Їм достатньо буде й сіновалу.

Наступного дня вранці лейтенант прокинувся за будинком у ящику з буряками; капрал очунявся в кориті коло свиней. Обоє лаялися і проклинали все на світі. Мірошниченки — всі дванадцять — вдавали, що дуже здивовані. Як могло таке статися? Уночі вони самі вкладали панів, наче дітей, у ліжка. Як же вони опинилися тут? Може, якісь сноходи? Чи не пиво їх погнало надвір? Щастя, що не набили собі синяків і ґуль! Недаремно кажуть, що в дітей, дурнів і п'яниць найкращий янгол-охоронець.

— Стуліть пельку! — гримнув капрал. — Згиньте з очей та готуйтесь до походу! А ти, конопатий, покажи свої зуби!

Андрушеві зуби витримали випробування. Лейтенант переконався, що хлопець придатний до служби.

Поснідавши, вербувальники вирушили з рекрутами в дорогу. Вони марширували в бік Каменця, до місця відбору рекрутів. Попереду крокували лейтенант із барабанником, позаду — мірошниченки за ранжиром, за ними — два єфрейтори. Замикав колону капрал.

Мірошниченки були в доброму гуморі, чого не скажеш про їхніх супровідників. Що довше вони марширували, то дедалі блідішими й кислішими ставали їхні обличчя, дедалі частіше вони один по одному зникали в кущах. Крабат, що крокував в останньому ряду зі Сташком, почув, як один з єфрейторів сказав:

— О Боже, мені так погано, ніби я з'їв десять фунтів клейстеру!

Крабат весело підморгнув до Сташка й подумав: «Таке буває, коли тирса здається вермішеллю, а махорка кропом!»

Опівдні лейтенант дозволив трохи перепочити на галявині в березовому гаю.

— До Каменця чверть милі. Кому треба в кущі, не гайтеся. Це — остання нагода. Капрале!

— Слухаю, ваша милість!

— Перевірте, чи акуратно склали хлопці свої речі. Пильнуйте, щоби вони не псували шерег і відбивали крок, коли маршуватимемо містом! Під барабанний дріб, звісно!

Після короткого перепочинку колона рушила маршем далі, але вже під барабанний дріб і… під звук сурми.

Сурми?

Андруш склав праву долоню рупором, притулив до рота і, надимаючи повні щоки, почав грати марш шведських гренадерів. Він грав так піднесено, що, звичайно, переміг би найкращих сурмачів світу, якби йому довелося з ними змагатись.

Мірошниченки враз збадьорилися і стали йому підігравати. Тонда, Сташко і Крабат дули в тромбони, Міхал, Мертен і Ганцо — в ріжки, решта поділила між собою більші й менші труби, а Юро грав у бомбардон. Треба сказати, що вони всі, як і Андруш, лише дмухали в складені рупором долоні, а всім здавалося, що грає шведський королівський військовий оркестр.

— Припиніть! — хотів крикнути лейтенант.

— Припиніть! Припиніть, негідники! — силкувався гаркнути капрал.

Але жоден із них не вимовив і слова. Не скористалися вони й з кийків, хоча дуже цього хотіли, бо кожен залишався на своєму місці — один попереду, другий позаду — і марширував разом з усіма. Ні прокльони, ні молитви не допомогли їм спинити музикантів.

Під барабанний дріб і звуки труб колона ввійшла до Каменця на втіху перехожим міщанам. До неї приставали дітлахи і з вигуками «Ур-ра!» марширували слідом. Вікна будинків розчинялися, дівчата махали хусточками, посилали повітряні поцілунки.

Не стишуючи своєї гучної гри, Тонда з товаришами й ескортом кілька разів обійшли міський майдан і вишикувалася перед ратушею. Відразу глядачі вкрили весь майдан. Не забарився й переполошений звуками ненависного шведського маршу командир дрезденського піхотного полку пан Кристіан Фюрхтегот Едлер фон Ляндчаден-Пумпеншторф. Підстаркуватий, розтовстілий за довгі роки служби полковник придибав в оточенні трьох штабних офіцерів і ватаги ад'ютантів. Украй обурений безглуздим спектаклем, що розігрувався на його очах, він роззявив був рота, щоби вилити свою лють найдобірнішою лайкою, але слова застряли в горлі.

Андруш із товаришами, помітивши пана полковника, перейшли на врочистий марш шведської кавалерії. Старого служаку-піхотинця допекло до живого. А оскільки під мелодію кавалерійського маршу більше личить гарцювати на коні, ніж марширувати, то мірошниченки та їхні супровідники пустилися риссю. Видовище було дуже кумедне, але не для пана полковника.

Безмовний, він шаленів од люті і, наче короп у верші, хапав ротом повітря. Йому нічого не залишалось, як дивитися на дюжину рекрутів, що, ніби вершники, підстрибували на міському майдані в такт ворожому кавалерійському маршеві. Хай їм грець, отим музикантам! Але ж лейтенант! Той бовдур геть здурів! Осідлав свою шаблю й скаче, мов хлопчик верхи на патику! Нечувано негідна поведінка офіцера не дозволила полковникові приділити належну увагу капралові з барабанником, що також скакали гопки.

— Ескадрон, стій! — скомандував Тонда, і гра припинилася.

Потім, знявши шапки, всі вишикувалися, помахали полковникові й насмішкувато дивилися на нього. Полковник фон Ляндчаден-Пумпеншторф наблизився до них і гаркнув так, якби одночасно гаркнули дванадцять капралів.

— Хто вас, ідіотів, чорт забирай, надоумив влаштувати цей мавпячий спектакль перед чесним народом? Хто вам дозволив, вошиві голодранці, насміхатися з мене? Я — командир героїчного полку, який укрив себе славою в тридцяти семи битвах і ста п'ятдесяти дев'яти вилазках, заявляю, що виб'ю з вас усю дурість! Я прожену вас крізь шерег солдатів, і ви скуштуєте пару сотень палиць, я…

— Годі! — сказав Тонда, і полковник затих. — Пожалійте своїх солдатів і збережіть палиці! Ми ж, усі дванадцять, що стоять тут перед вами, нездатні до солдатського життя. А недоумки, як оцей, — він показав на лейтенанта, — чи горлопани, як отой, — він кивнув у бік капрала, — ті в армії почуваються, як у Бога за дверима, поки їх, звісно, не вколошкають. А я й мої товариші — з іншого тіста! Начхали ми на ваші мундири з блискучими ґудзиками разом із вашим найсвітлішим курфюрстом. Якщо захочете, можете це йому переказати!

Тієї ж миті мірошниченки перекинулися воронами й шугнули вгору. Крякаючи, вони покружляли над майданом і зникли за обрієм.

Подарунок на пам'ять

У другій половині жовтня несподівано потепліло. Сонце гріло, як улітку. Хлопці скористалися з чудових днів, щоби привезти кілька хур торфу. Юро запряг волів, Сташко з Крабатом навантажили воза дошками й брусами, а зверху примостили дві тачки. Прийшов Тонда, і вони поїхали.

Торфовище було по той бік Чорної води, у верхів'ї Козельбруха. Цього літа в найспекотніші дні Крабатові довелося працювати там. Підсобляв Міхалові й Мертенові, бо ще не навчився орудувати торф'яним ножем і штиховою лопатою. Крабат відвозив тачкою масні блискучі скиби торфу на сухе місце і складав їх.

Світило сонце, на узліссі в калюжах віддзеркалювалися берези. Трава на купині пожовкла, верес давно відцвів. На кущах зрідка яріли червоні намистинки ягід, зблискували сріблясті ниточки павутиння.

Крабатові пригадалися дитячі роки в Ойтріху. В такі осінні дні у лісі він збирав хмиз, соснові шишки. Інколи навіть у жовтні знаходив білі гриби, опеньки, рижики, сироїжки. Цікаво, чи є гриби тепер? Адже погода ще зовсім тепла…

На пагорбку поблизу торфовища Юро зупинив волів.

— Приїхали! Розвантажуймо!

Вони поклали в найвужчому місці Чорної води бруси, кругляки й міцно їх закріпили. Далі за містком настелили дощок одну за одною, а щоби не провалювалися в болото, Сташко попідкладав під них гілля. Але відстань до торфовища виявилася довшою, ніж вони гадали. Юро запропонував привезти ще дощок, проте Сташко сказав, що це зайве. Він виламав березову гілку й пішов дерев'яним настилом, промовляючи у такт ході закляття й б'ючи гілкою по дошках. Настил почав довшати й невдовзі вже сягав торфовища.

Крабат стояв приголомшений.

— Не збагну, — вигукнув він, — навіщо ми працюємо, коли все, що робимо своїми руками, можемо начаклувати?

— Можемо, — відповів Тонда, — тільки від такого життя, Крабате, тебе невдовзі знудить. Окрім того, не працюватимеш — нічого й не матимеш! І блукатимеш, як бездомний собака!

Неподалік торф'яної ями стояла повітка. У ній лежав сухий торішній торф. Хлопці тачками перевозили його настилом, а Юро складав на хуру. Скінчивши роботу, він умостився спереду.

— Вйо! — крикнув на волів і поїхав до млина.

До його повернення Тонда, Сташко і Крабат перевозили до повітки цьогорічний торф і там складали. Працювали без поквапу, часу мали досить. Тут і з’явилась у Крабата ця ідея. Він спитав старшого мірошниченка й Сташка, чи дозволять вони йому відлучитися.

— Куди?

— По гриби. Тільки свиснете, я відразу повернуся.

— Якщо певен, що ти їх тут знайдеш…

Тонда погодився, Сташко теж.

— Сподіваюся, ти прихопив ножика!

— Якби я його мав, то…

— Позичу свого, — сказав Тонда. — На, тільки не згуби!

І показав, як відчиняти ножика: натиснути кнопку на обідку рукояті — і всього! Вискочило лезо, чорне, як сажа, ніби Тонда довго тримав його над полум'ям свічки.

— А зараз ти! — Він склав ножика й подав його Крабатові. — Покажи, чи зумієш!

Крабат натиснув кнопку на крицевому обідку — вискочило лезо, блискуче, як сонце. Хлопець остовпів.

— Щось не те? — спитав Сташко.

— Н-ні! Все гаразд!

— Тоді гайда! А то всі гриби розбіжаться!

Чотири дні хлопці працювали на торфовищі, чотири рази ходив Крабат по гриби. І все марно, натрапив лишень на кілька почорнілих червивих підберезників.

— Не переймайся! — заспокоїв його Сташко. — Та й пора вже не грибна! Але якби ти собі трохи допоміг, то…

Він промовив якесь закляття і, розвівши руки, обернувся навколо себе сім разів. На торфовищі відразу з’явилося щонайменше сім десятків грибів. Ніби кроти, витикалися вони з-під землі щільненько — шапка до шапки, утворюючи чарівне коло. Боровики, підберезники, красноголовці, сироїжки — ну, як на підбір, міцненькі, чисті.

— Ой! — здивувався Крабат. — Навчи мене, Сташку!

Він відчинив ножика й кинувся збирати гриби. Але тільки-но він наближався, гриби починали зморщуватися й зникати під землю, і так хутенько, наче їх хтось за ниточку смикав.

— Не тікайте! — закричав Крабат, але гриби всі до одного щезли.

— Не сумуй! — засміявся Сташко. — Начакловані гриби дуже гіркі та й для живота небезпечні! Минулого року я після них ледь дуба не врізав.

Увечері четвертого дня Сташко з Юром поїхали навантаженою торфом хурою додому. Тонда з Крабатом поверталися до млина навпростець через болото. Над купиною й осоками почав клубочитися туман. Крабат зрадів, відчувши під ногами твердий ґрунт. Вони вийшли до пустки.

Тепер вони могли крокувати пліч-о-пліч. Цю відкриту місцину мірошниченки чомусь обминали. Вона видалася Крабатові знайомою. Йому пригадався давній сон. Він тікав… пустка… тут вони поховали старшого мірошниченка. Але ж Тонда, дякувати Богові, живий, Крабат відчуває його лікоть.

— Хочу тобі зробити подарунок, Крабате. — Він дістав ножика з кишені. — На! На пам'ять!

— Ти що, покидаєш нас?

— Може, й покину.

— А як же Майстер? Не повірю, що він тебе відпустить!

— Іноді відбувається таке, у що важко повірити!

— Не кажи так! Не йди! Я не хочу, щоби ти покидав нас! Не можу уявити собі млина без тебе!

— У житті часом буває таке, чого навіть уявити собі неможливо! Але до цього треба бути готовим, Крабате!

Пустка — невеличка галява, завбільшки з тік, — була облямована кривими соснами. Навіть у сутінках Крабат помітив рядок довгастих пласких горбиків, схожих на могили на занедбаному кладовищі: зарослі вересом, без хрестів, без каменів. Чиї вони?

Тонда зупинився.

— Бери ж! — Він простягнув Крабатові ножика. Хлопець збагнув, що відмовлятися не можна. — Ножик має одну особливість, про яку ти повинен знати. Якщо тобі загрожує небезпека, смертельна небезпека, тоді його лезо міняє колір.

— Воно стає чорним?

— Так. Ніби ти потримав його над полум’ям свічки.

Без священика та без хреста

За теплою осінню не забарилася рання зима. Після Свята всіх святих два тижні падав сніг. Крабатові знову довелося відкидати сніг, прочищати під’їзну дорогу до млина. З появою молодика прибув незнайомець з півнячим пером на капелюсі. Він їхав навпрошки крізь замети, не лишаючи на снігу слідів.

І все-таки снігопад не був для Крабата великим лихом. А до справжніх морозів ще далеко. От тільки мірошниченки чомусь хмурнішали з дня на день. З наближенням Нового року вони частіше сердилися, через якусь дрібничку дратувалися, сварилися.

Навіть спокійний Андруш не був винятком. Одного разу Крабат жартома зліпив сніжку й жбурнув у нього, збивши з голови шапку. Андруш накинувся на необачного жартівника з п’ястуками й таки відгамселив би, якби не Тонда, що розборонив їх, ставши поміж.

— Погляньте-но на цього задиру! — спалахнув Андруш. — Іще мамине молоко на губах не обсохло, а в нього вже руки сверблять! Начувайся, хлопче, бо так натовчу пику, що не впізнаєш сам себе.

На відміну від товаришів, Тонда залишався, як і раніше, розважливим і привітним. Але Крабат відчував, що старший мірошниченко також чимось журиться, хоча на виду й не показував. «Може, за своєю дівчиною сохне?» — припустив Крабат. І враз йому пригадалася заспівувачка з хору — канторка. Краще б він зовсім забув про неї! Але як можна забути?

Настали Різдвяні свята. Для мірошниченків це були звичайні будні. Невеселі, вони йшли на свою роботу. Крабатові захотілося бодай трохи їх підбадьорити. Він приніс із лісу кілька ялинових гілок і поставив їх на стіл. Коли хлопці прийшли вечеряти, то спаленіли від гніву.

— Що це? — вигукнув Сташко. — Викиньте цей непотріб!

— Викиньте! Викиньте! — залунало звідусюди. Навіть Міхал і Мертен почали лаятись.

— Хто приніс, хай і виносить, — заявив Кіто.

— І то негайно! — пригрозив Ганцо. — Інакше я йому зуби полічу!

Крабат почав виправдовуватися, але Петар обірвав його.

— Геть! — гримнув він. — Бо зараз всиплю гарячих!

Крабат виніс ялинові гілки з наймитської, але так і не збагнув нічого. Що ж він зробив поганого? Чому вони розсердились? А може, й нічого такого він не зробив, просто останнім часом усі сердяться й сваряться через дрібниці. Тільки дивно, що раніше ніхто ні разу йому не дорікнув, що тут він — молодший учень, який мусить терпіти. А тепер, коли настала зима, кожному кортить дошкулити йому. Невже вони так поводитимуться з ним до кінця навчання? Ще аж два роки…

Невдовзі Крабат спитав старшого мірошниченка, що сталося з хлопцями.

— Вони бояться, — коротко відповів Тонда.

— Чого?

— Не можу сказати. Дуже скоро сам дізнаєшся.

— А ти, Тондо, теж боїшся?

— Більше, ніж ти думаєш.

Новорічної ночі спати полягали раніше, ніж звичайно. Майстер увесь день не з'являвся на очі. Може, він усамітнився в Чорній кімнаті, як це робив частенько, або роз’їжджав на санях засніженими полями.

Ніхто про нього й не згадав.

— На добраніч! — побажав мірошниченкам Крабат, як і належить учневі.

Але сьогодні й це було зайвим.

— Стули пельку! — гримнув Петар, а Лишко пожбурив у нього черевиком.

— Дайте хлопцеві спокій! — сказав Тонда. — А ти, Крабате, лягай і спи!

Тонда накрив його ковдрою, поклав йому руку на лоб.

— Засинай, Крабате. І хай тобі щастить у новому році!

Зазвичай Крабат спав усю ніч, поки його хтось не розбудить. Але цього разу він сам прокинувся близько опівночі. Дивно! Горіла лампа. Хлопці також не спали, але лежали на тапчанах.

Вони ніби чогось очікували. Лежали затамувавши подих, жоден не поворухнувся.

У всьому будинку стояла мертва тиша; Крабатові враз здалося, що він оглух.

Аж раптом тишу розітнув несамовитий крик із коридора, і хлопці зітхнули — хто з відчаю, хто з полегшенням.

Може, сталось якесь нещастя? Хто кричав, ніби його різали?

Крабат, не довго роздумуючи, зірвався на ноги й миттю опинився біля дверей. Хотів побігти сходами, щоби подивитися.

Узявся за клямку — двері виявилися запертими з того боку.

Хтось поклав йому руку на плечі й заговорив. Це був Юро, нетямущий Юро, Крабат упізнав його голос.

— Повертайся на свій сінник, — сказав він.

— Але ж хтось моторошно кричав! Унизу! — задихаючись, промовив Крабат.

— Тобі приснилося, — заперечив Юро, — ми почули б.

Він відвів Крабата до його тапчана.

— А Тонди… нема? — спитав Крабат.

— Нема, — відповів Юро. — Лягай, Крабате, і спробуй заснути. І не скімли. Скімленням собі не зарадиш.

Вранці Крабат побачив Тонду. Він лежав долілиць внизу біля сходів. Крабат не міг повірити, що Тонда помер. Плачучи, він кинувся до нього.

— Тондо, скажи що-небудь! Ну скажи!

— Встань, Крабате! — покликав його Міхал. — І не плач, чуєш, не плач! Сльозами тут не зарадиш!

Він із двоюрідним братом Мертеном перенесли тіло до наймитської й поклали на лаву.

— Що з ним сталося? — спитав Крабат.

Міхал хотів відповісти йому, та завагався.

— Напевно, в темряві… перечепився на сходах і…

— Напевно…

Крабат іще не міг отямитися. Сташко з Андрушем відвели його нагору.

— Лишайся тут! Унизу ти тільки плутатимешся в усіх під ногами, — сказав Андруш.

Крабат присів на краєчку тапчана.

— Коли його ховатимуть? — спитав він.

— Напевно, сьогодні по обіді.

— А Майстер?

— Без нього обійдемося, — грубо відповів Сташко.

Пополудні ялинову домовину з небіжчиком винесли з млина й понесли до пустки. Ховали Тонду поспіхом, без священика, без хреста, без свічок і плачу…

Крабат затримався біля свіжого горбика землі.

Він хотів помолитися за Тонду. Та не міг згадати жодної молитви.

Рік другий

За приписами та звичаями Гільдії мірошників

Майстер десь пропадав і в наступні дні. Без мірошника млин не молов. Мірошниченки то валялися на тапчанах, то юрмилися коло теплої груби. Їли мало, гомоніли також вряди-годи. Про Тонду не згадували. Ніби й не було старшого мірошниченка на ім'я Тонда в Козельбрусі.

Тепер на його тапчані в ногах лежали його ж таки речі, чисті, акуратно складені: штани, сорочка, куртка, пасок, фартух, зверху шапка. Їх приніс Юро ввечері під Новий рік. Хлопці намагалися не дивитися на них.

Крабат сумував, почував себе самотнім, нещасним. Загибель Тонди не була випадковою, переконувався він дедалі більше, коли думав про це. Було щось таке, чого він не знав, що від нього приховували. Якась таємниця? Чому Тонда не довірив її йому?

Запитання, запитання… Вони тиснули на нього, як нестерпна ноша. Хоч би чимось заклопотатися! Без діла Крабат геть розклеївся.

Один Юро в ці дні, був, як завжди, у клопотах. Топив піч і грубки, варив, дбав, щоб їжа на столі з'являлася вчасно. Хоча здебільшого її ніхто й не торкався.

Четвертого дня вранці Юро перестрів у коридорі Крабата й сказав:

— Зроби мені добре діло, Крабате. Заготуй трісок для розпалу!

— Гаразд! — зрадів Крабат і пішов за ним на кухню.

Оберемок соснової дровини для скіпання лежав коло плити. Юро пішов до мисника взяти ножа для Крабата. Але той сказав, що в нього є ніж.

— Тим краще! Починай, тільки не поріжся!

Крабат дістав ножа й заходився відколювати з полінця тріску. І тут йому здалося, ніби з Тондиного ножа струмує жива сила. Задумливо зважив його на руці. Вперше після новорічної ночі до нього повернулась рішучість, він відчув у собі нову впевненість.

Непомітно ззаду підійшов Юро й заглянув через плече.

— Гарний ніж, — сказав він, — не бачив, щоби ти його коли-небудь показував.

— Подарунок, — похвалився Крабат.

— Чи не від дівчини часом?

— Ні! Від мого друга. — Й по хвилі додав: — Такого друга вже не буде ніколи!

— Ти впевнений?

— Так, цілком упевнений!

Того ж ранку, коли поховали Тонду, мірошниченки одностайно обрали Ганца за старшого. Той погодився.

Майстер з’явився лиш увечері напередодні Свята трьох царів.

Хлопці вже вклалися спати, Крабат саме хотів задмухати ліхтар, і раптом двері спальні відчинилися. На порозі виріс Майстер, блідий, як крейда. Він пробіг гострим поглядом по тапчанах, наче не помітив відсутності Тонди. А може, не хотів помічати?

— Ану до роботи! — закричав він. Повернувся і знову зник. Його не бачили аж до ранку.

Хлопці посхоплювалися, відкинувши покривала, і спішно вдяглися.

— Не гайтеся! — підганяв Ганцо. — Майстер не любить чекати, ви ж його знаєте!

Петар і Сташко побігли відкрити шлюз на ставку. Решта носили мішки з зерном, засипали у ківш. Запустили млин. І враз загуркотіло, заторохтіло, скреготнули жорна — і хлопцям відлягло від душі.

«Млин меле!», — думав Крабат. — «Життя триває…»

З роботою впоралися близько опівночі. Повернувшись до спальні, хлопці побачили нового власника Тондиного тапчана. На ньому спав щуплявий, блідий, рудоволосий хлопчина. Вони оточили його й розбудили — як розбудили Крабата колись, рік тому. І як тоді їх злякався Крабат, так само тепер злякався рудий, поглянувши на одинадцять привидів біля свого ліжка.

— Не бійся! — заспокоїв його Міхал. — Ми — мірошниченки. Тобі нічого тремтіти перед нами! Як тебе звати?

— Вітко. А тебе?

— Міхал. А це — Ганцо, старший мірошниченко. А це мій двоюрідний брат Мертен, а це Юро…

Уранці, з'явившись на сніданок, Вітко був у Тондиному одязі. Одяг гарно лежав, наче на нього шитий. Кому він досі належав, хлопчина не запитував, та його це й не цікавило. Проте Крабатові від цього полегшало на душі.

Увечері — новий учень увесь день прибирав у борошенниці і тепер спав без задніх ніг — Майстер зібрав мірошниченків і Крабата теж у своїй кімнаті.

Одягнений у чорний плащ, він сидів у своєму кріслі: дві запалені свічки перед ним на столі, між свічками тесак — і його трикут, теж чорний.

— Я зібрав вас, — почав Майстер, — як вимагає статут Гільдії мірошників. Чи є учень між вами? Нехай виступить наперед!

Крабат відразу не зрозумів, що Майстер про нього говорить. Але штурханець Петара в спину змусив Крабата усвідомити це, і він ступив кілька кроків уперед.

— Назви своє ім'я!

— Крабат.

— Хто ручається за це?

— Я! — сказав Ганцо і став поряд із Крабатом. — Я ручаюся за цього хлопця і за його ім'я.

— Один не запустиш млина! — суворо сказав мірошник.

— І я! — впевнено промовив Міхал і також став біля Крабата з іншого боку. — Двоє — це пара. А свідчити в парі, цього достатньо. Я ручаюся за цього хлопця і за його ім'я.

Потім між Майстром і Крабатовими поручниками відбулася розмова згідно з приписами Гільдії мірошників. Майстер розпитав обох, де, коли і як учень Крабат вивчав млинарство. Відповідачі запевнили мірошника, що Крабат знає всі тонкощі млинарського ремесла.

— Ви можете ручитися за це?

— Ми ручаємося, — відповіли Ганцо й Міхал.

— Гаразд, тоді учня Крабата ми можемо перевести в мірошниченки, як того вимагають приписи і звичаї Гільдії мірошників.

Перевести? В мірошниченки? Крабат не повірив своїм вухам. Невже термін його навчання збіг — тепер, уже після першого року?

Майстер підвівся й надів трикута. Тоді взяв тесака і підступив до Крабата. Проводячи лезом спершу по Крабатовій голові, потім по його раменах, він голосно промовляв:

— Від імені Гільдії мірошників я, твій Учитель і Майстер, у присутності всіх мірошниченків оголошую: ти, Крабате, більше не учень. Віднині ти рівний серед рівних, і, будучи мірошниченком, ти мусиш дотримуватися звичаїв Гільдії мірошників!

Майстер вклав у руку Крабата тесак, щоби носив за поясом, — привілей кожного, хто ставав мірошниченком — і відпустив його та всіх хлопців зі своєї кімнати.

Крабата ця подія просто приголомшила. Він останнім вийшов із кімнати й зачинив за собою двері.

У коридорі йому ні сіло ні впало натягнули на голову мішка, підхопили за руки, за ноги й понесли кудись.

— На перемел його! — упізнав він Андрушів голос.

Спробував випручатися — марно. Хлопці, галасуючи, регочучи, принесли його до млинової зали, поклали в борошенницю та давай качати, м'яти.

— Отак його, отакечки! — старався, мнучи хлопця, Андруш. — Шовковим будеш! Справжнім мірошниченком!

Крабата викачували, місили, як тісто в діжці, йому аж у голові запаморочилось. Насамкінець хтось добряче стусонув його в тім'я.

— Припини, Лишку! Нам його треба перемолоти, а не вколошкати! — накричав старший мірошниченко Ганцо.

Нарешті. Крабатові дали спокій. Він таки почувався, ніби його пропустили крізь жорна. Петар зняв з його голови мішка, Сташко ще висипав йому на голову пригорщу борошна.

— Братове, тепер він перемелений! — оголосив Андруш. — Тепер він таки справжній мірошниченко і не осоромить нас.

— Ура! — закричали Петар і Сташко. Вони з Андрушем керували цим ритуалом. — Качати його!

Знову вхопили Крабата за руки й за ноги, його тричі підкинули і тричі спіймали. Потім послали Юра принести з льоху вина. Крабат мусив цокнутися келихом із кожним.

— За твоє здоров'я, брате! Будь щасливий!

— Будь здоровий і щасливий, брате!

Мірошниченки продовжували бенкетувати, а Крабат сидів віддалі на купі порожніх мішків. Гула голова і не безпричинно: адже він стільки пережив за цей вечір. Згодом підійшов до нього Міхал і присів поруч.

— Бачу, ти не все збагнув, що відбувалося?

— Ні, не все. Як міг Майстер перевести мене в мірошниченки, якщо термін мого навчання ще не скінчився?

— Твій перший рік у млині зараховано за три, — пояснив Міхал. — Ти, Крабате, й сам не помітив, як подорослішав, відколи сюди прибув — рівно на три роки.

— Чи можливо таке?

— Можливо! Тут, у млині, відбуваються дивні речі. А втім, їх ти мусиш помічати.

М'яка зима

Зима, яка почалася — сніжна, м'яка, така й лилася. З кригою перед шлюзом, на греблі й у ставку цьогоріч хлопці мали небагато клопоту. Вона незабарно танула, іноді три-чотири дні її взагалі не було. Зате снігу кидало пригорщами без упину — новачкові чиста біда, не міг дати йому ради.

Спостерігаючи, як худий, червононосий Вітко вовтузиться з розчищанням, Крабат ураз збагнув, що Міхал сказав правду про три роки, на які він подорослішав. Власне, він і сам мав би давно це помітити: з голосу, з тіла, з сили, так і з того, що на початку зими в нього під носом, на щоках, на підборідді зійшов легенький пушок, непримітний, але він відчув його, коли провів по ньому пальцями.

В останні тижні Крабат дедалі частіше думав про Тонду, йому бракувало товариша скрізь, страждав, що не може відвідати його могили. Вже двічі вирушав, але щоразу, ступивши сотню, дві кроків, провалювавсь у сніг. Цілі гори його лежали в Козельбрусі. Проте він вирішив скористатися першою нагодою і спробувати втретє. Але невдовзі йому приснився сон.

… Весна. Сніг розтав, вітер висушив калюжі. Крабат іде Козельбрухом, надворі і день, і ніч. Місяць на небі, і сонце сяє. Вже близько пустка. Раптом Крабат бачить у тумані постать. Вона йде назустріч. Ні, вона віддаляється. Він певен, що це Тонда.

«Тондо, — гукає він, — зупинись! Це я — Крабат!»

Йому здалося, що постать зупинилась. Крабат пришвидшує крок, постать іде далі.

«Зупинися, Тондо!»

Крабат біжить. Щодуху біжить. Відстань скорочується.

«Тондо!»

Зупиняється — перед ним канава. Глибока й широка, без містка, і жодної дошки поблизу, щоби покласти на береги і перейти.

За канавою — Тонда. Він стоїть спиною до Крабата.

«Чому тікаєш від мене, Тондо?»

«Я не тікаю від тебе. Ти маєш знати, що я на іншому березі. Залишайся на своєму березі».

«Хоч обернися до мене обличчям!»

«Не можу, Крабате. Але я чую тебе і відповім тобі лишень на три запитання. Запитуй, що хочеш знати».

Що він хоче знати? Багато чого!

«Хто винен у твоїй смерті, Тондо?»

«Найбільше я сам».

«А ще хто?»

«Сам дізнаєшся, Крабате, якщо будеш пильний. І останнє запитання.»

Крабат гарячково думає. Ще стільки запитань у нього…

«Я дуже самотній. Відтоді, як ти пішов, у мене більше нема друга. Скажи, кому я можу довіритися?»

Тонда й тепер не дивиться на нього.

«Повертайся, Крабате. Довірся тому, хто перший покличе тебе на ймення. На нього ти можеш покластися. А наостанок скажу: не те важливо, що ти відвідаєш мою могилу. Я знаю, що ти думаєш про мене — і це важливіше».

Тонда поволі підводить руку, прощаючись. Він розчиняється в тумані — навіть голови не повернув, зник.

«Тондо! Тондо! — кричить Крабат. — Не покидай мене!»

Він кричить, благає… І ось він уже чує своє ім'я:

«Крабате, прокинься! Прокинься, Крабате!»

Біля його тапчана, схилившись, стояли Міхал з Юром. Крабат не відразу усвідомлює: він іще спить чи вже прокинувся?

— Хто мене кликав?

— Ми, — відповів Юро. — Ти так кричав уві сні!

— Я? — здивувався Крабат.

— Нам стало жаль тебе. — Міхал узяв його руку. — У тебе гарячка?

— Ні. Сон приснився… — І спитав: — Хто з вас перший почав мене гукати? Скажіть. Мені це треба знати!

Міхал і Юро переглянулися й пояснили, що не пам’ятають.

— Але наступного разу, — додав Юро, — кинемо жеребок, кому з нас першим тебе будити. То вже знатимемо, не сумніваючись.

Крабат був певен, що Міхал перший його покликав. Юро, звичайно, хлопець сумлінний, з добрим серцем, але дурник. Тонда, безперечно, мав на увазі Міхала. Відтоді Крабат звертався тільки до Міхала, коли хотів щось спитати чи порадитись.

І Міхал не розчарував його, з радістю відповідав на будь-яке запитання. Тільки раз він уникнув відповіді, коли Крабат заговорив про Тонду.

— Мертві не оживають, — сказав Міхал, — хоч би скільки ти про них говорив.

Міхал де в чому скидався на Тонду. Крабат уважав, що він потай підтримує новачка, не раз бачив його біля Вітка — постоїть, про щось погомонить. Так і Тонда минулої зими опікувався ним: підійде, поговорить, допоможе.

І Юро по-своєму допомагав новенькому, змушуючи його щоразу наїдатися досита.

— Їж, хлопчику, їж, — припрошував він, — швидко виростеш, будеш здоровим і сильним.

Серед тижня, після Стрітення, відновилися роботи в лісі. Шість хлопців, серед них і Крабат, мали перевезти до млина деревину, заготовлену минулої зими. Не легка це справа, коли лежить глибокий сніг.

Цілий тиждень розчищали дорогу до колод, хоч і дуже старалися всі, а надто Міхал із Мертеном.

Андруш, щоправда, не розумів їхнього завзяття. Він працював більше задля того, щоби зігрітися.

— Хто трудиться і мерзне, — віслюк, — пояснив він, — а хто потіє, — йолоп!

У лютневі дні почало пригрівати, у хлопців щодня промокали ноги. Ввечері вони довгенько вовтузилися коло своїх черевиків, змащували їх товстим шаром тлущі, потім старанно втирали її, щоби не зашкарубли, коли сушитимуться на гарячій грубці всю ніч.

Кожен виконував цю марудну роботу сам, окрім Лишка; він доручив її Віткові. Міхал, побачивши це, вишпетив його.

Але Лишко почав огризатись:

— Що я зробив такого? Мої черевики мокрі, а учень на те й учень, щоби працювати.

— Не на тебе! — спокійно сказав Міхал.

— Ах, так! — спалахнув Лишко. — Не сунь свого носа не в свої справи! Не ти тут старший!

— Не я, — погодився Міхал. — Але я певен, що й Ганцо тобі цього не подарує. Тож шмаруй свої черевики сам! А то перепаде тобі на горіхи — і ніхто в світі не дорікне мені, що я тебе не попереджав!

Той, кому невдовзі перепало на горіхи, був, проте, не Лишко.

У п'ятницю ввечері мірошниченки в подобі воронів принишкло сиділи на жердині в Чорній кімнаті. Майстер повідомив:

— Я довідався, що один із вас потай допомагає новачкові, недозволеним способом полегшує йому роботу. За це йому буде кара. — І, звернувшись до Міхала, спитав:

— Хто тебе напоумив допомагати хлопцеві — відповідай?

— Я пожалів його. Ти, Майстре, доручаєш йому занадто тяжку роботу.

— Ти так уважаєш?

— Так!

— А тепер уважно вислухай мене!

Майстер підхопився з крісла і, впершись руками об Чаклунську книгу, подався грудьми вперед.

— Кому і що я доручаю, не твоє собаче діло! Забув, що Майстер — я? Мій наказ є мій наказ — і квит! А зараз я тобі прочитаю лекцію, яку ти пам'ятатимеш поки й віку! Киш звідси!

Він витурив мірошниченків із кімнати і залишився віч-на-віч із Міхалом.

У тривозі лягли хлопці спати. До опівночі чули вони моторошний крик, крякання, а потім до спальні, похитуючись, увійшов Міхал. Він був блідий і розгублений.

— Що такого він із тобою вчинив? — спитав Мертен.

Міхал знеможено похитав головою.

— Облиште мене!

Мірошниченки легко здогадалися, хто виказав Майстрові Міхала. Вранці у млиновій залі вони почали радитися, як відплатити Лишкові.

— Сьогодні вночі ми стягнемо його з тапчана й віддухопелимо, — запропонував Андруш.

— Кожен своїм києм! — уточнив Мертен.

— Після цього його обстрижемо, а обличчя вишмаруємо! — промурмотів Ганцо.

Міхал мовчки сидів у кутку.

— І ти щось порадь! — гукнув до нього Сташко. — Це він тебе продав!

— Гаразд! Скажу!

Міхал почекав, поки мірошниченки вгамуються. Потім заговорив спокійно, розважливо, як зазвичай говорив Тонда.

— Лишко вчинив підло, це правда, — почав він. — Але те, що ви задумали, не краще. Я розумію, що в стані гніву кожне слово не зважиш на золотих шальках! Ну, покричали, погаласували — і годі! Забудьте про все це! Не змушуйте мене червоніти за вас.

Хай живе Август!

Лишка не побили — його уникали. З ним не розмовляли, не відповідали, коли він щось запитував. Юро приносив йому юшку і кашу в окремому посуді — хто ж стане їсти з однієї миски з викажчиком?

Крабат уважав, що хлопці чинять правильно. Хто виказує своїх товаришів, той заслуговує на зневагу.

Тільки-но на небі з'явився молодик, прибув незнайомець зі своїм мливом. Майстер підпрягся знову. Він дуже старався, ніби хотів показати мірошниченкам, як треба закидати собі на спину мішка. А може, хотів догодити своєму пану кумові?

Наприкінці зими Майстер дедалі частіше відлучався. То верхи, то саньми. Мірошниченків не цікавило те, куди й чому він їздив. А що їх не стосувалося, вважали вони, того знати їм не варто.

Це було ввечері під Йосипів день. Сніг уже розтанув, сипав сильний дощ, мірошниченки ниділи в наймитській, складаючи ціну негоді. І ось, як грім серед ясного дня, Майстер звелів подати бричку: у нього важлива і нагальна справа.

Крабат підсобив Петарові запрягти гнідих, і коли той побіг сказати, що бричка готова, Крабат тим часом виїхав нею до воріт. Він укрився попоною, ще дві попони він передбачливо прихопив для Майстра, адже бричка була легкою, безверхою.

Майстер прийшов у супроводі Петара з ліхтарем. Він був у просторому плащі й чорному трикуті. На його чоботах подзенькували шпори, а з-під довгого шалика виглядала шпага.

«Щось дуже нагальне в нього, — подумав Крабат, — якщо вирушає в негоду!».

Майстер умостився на козлах, обгорнувся попонами й кинув побіжно:

— Хочеш зі мною?

— Я? — здивувався Крабат.

— Тобі ж кортить знати, чому я їду!

Крабатова цікавість перемогла його страх перед дощем. Мить — і він уже в бричці поряд із мірошником.

— А ну покажи, чи вмієш правити баскими! — Майстер простягнув йому батога і віжки. — За годину ми маємо бути у Дрездені!

— У Дрездені? За годину?! — Крабатові здалося, що він не розчув.

— Авжеж! Та вже їдь!

Бричку підкидало на горбкуватій лісовій дорозі. Навкруги чорна пітьма, наче в димарі.

— Швидше! — прикрикнув на нього Майстер. — Можеш їхати швидше?

— Перекинемося!

— Дурниці! Давай віжки!

Решту дороги правив гнідими Майстер. То була дивовижна мандрівка! За мить вони вибралися з лісу, виїхавши на каменецьку дорогу! Крабат міцно вхопився руками за сидіння, а ногами вперся об стінку передка. Дощ бив йому в обличчя, вітер силкувався викинути його з брички.

Раптом перед ними виросла висока стіна. Вони пірнули у в'язку імлисту масу, але ненадовго. Ось уже Крабат бачить голови коней, потім спини, крижі. Гніді вихором несуть бричку далі.

Дощ ущух, засяяв місяць, сріблясто-білі пасма туману снуються над самісінькою землею. Навкруги — скільки око сягає — біла, наче вкрита снігом, рівнина. Напевне, вони мчать луками. Дивно, що не чути ні цокоту копит, ні скрипіння ресор. Не гойдає, не трясе. Крабатові здалося, що вони ідуть по товстому килиму.

Коні мчать пружно, плавко і величаво. Як добре їхати широкою рівниною, коли вгорі світить місяць!

Бричка несподівано підстрибнула, затріщала. Мабуть, вони наїхали на пеньок! А може, на валуна? Справи їхні кепські, якщо зламався дишель чи луснуло колесо!

— Подивлюся, що там!

Крабат став ногою на підніжку, але Майстер одразу вхопив його за комір й потягнув назад.

— Сиди! — Він показав пальцем униз.

Ураз туман розійшовся. Крабат очам не повірив: унизу дах, цвинтар: від хрестів і могил слалися тіні в місячнім світлі.

— Ми зачепилися за баню каменецької церкви. Стережися, бо випадеш! — Майстер рвонув на себе віжки, цьвохнув батогом. — Вйо!

Ще ривок — і бричка понеслася стрілою. Далі вони їхали без перепон, безшумно, по білястих хмарах, осяяних місяцем.

«А я гадав, що це туман!» — подумав Крабат.

Дзиґарі на кафедральному соборі пробили половину десятої, коли Майстер із Крабатом прибули до Дрездена.

Бричка, скрипнувши, плавно сіла на брук майдану перед замком. Тут же з'явився конюх і взяв у Майстра віжки.

— Пане мірошнику, як завжди?

— Безглузде запитання!

Майстер кинув конюхові монету, скочив із брички й наказав Крабатові йти слідом до замку.

Квапливо збігли сходами вгору до порталу.

Шлях їм перепинив офіцер. Довготелесий, із широкою стрічкою через рамено, з нагрудною бляхою, в якій відобразився місяць.

— Пароль?

Майстер, не відповівши, відіпхнув офіцера вбік. Той схопився за шпагу, та видобути її з піхов не зміг. Майстер клацнув пальцями і ніби пришив його до землі.

Мов статуя, стояв він, вилупивши очі й тримаючи правицю на руків'ї шпаги.

— Ходімо! Новачок, напевне! — кинув Майстер.

Вони поспіхом піднімалися мармуровими сходами нагору. Хутенько проминули коридори, зали із дзеркальними стінами й величенними вікнами з важкими, вишитими золотом портьєрами. Сторожа й лакеї, що траплялися на їхньому шляху, мабуть, знали Майстра. Ніхто їх не перейняв, не затримав. Усі мовчки відступали вбік, уклоняючись.

Крабатові було чудно, дивно, все наче уві сні. Замок своїми блиском і розкішшю заворожив його. Та враз згадав, що він у благенькій мірошницькій куртці.

«Лакеї, мабуть, глузливо посміхаються мені в спину, а сторожа морщить носа!», — подумав Крабат.

Його хода раптом стала невпевненою, він спіткнувся… З якого дива? Ах, йому поміж ноги враз потрапила шпага! Але чия, хай йому грець? Зиркнув на себе в дзеркало й отетерів: він був у чорному мундирі зі срібними ґудзиками й галунами, у високих чоботах, а при боці висіла у піхвах шпага. Невже в нього й на голові справжній трикут?! Відколи-то він почав носити напудрену перуку, з кісками?

«Майстре, — ледь не закричав він, — що все це означає?!»

Та не встиг, бо вже опинилися в освітленій свічками залі, в якій було повно військового та іншого люду: капітани, полковники, придворні чиновники, усі в орденах і стрічках.

Назустріч Майстрові вже прямував камердинер.

— Нарешті ви прибули! Його світлість курфюрст чекає на вас! — І перевів на Крабата погляд: — Ви не самі?

— Мій юнкер. Він залишиться тут.

Камердинер махнув рукою одному з капітанів.

— Пане, будь ласка, розважте юнкера!

Капітан узяв Крабата під руку й повів до столика біля вікна.

— Вам вина чи шоколаду, мій любий?

Крабат попросив келих червоного вина. Коли вони з капітаном цокалися, бажаючи здоров'я один одному, Майстер уже перебував у палатах курфюрста.

— Сподіваюся, йому це під силу! — промовив капітан.

— Що — під силу?

— Ви, юнкере, мали би знати, що ваш пан ось уже майже місяць намагається переконати його світлість курфюрста в тому, що радники його світлості, які ратують за мир зі шведами, просто осли і їх треба гнати втришия!

— Авжеж! Авжеж! — підтримав його Крабат, не відаючи, про що йдеться.

Пани полковники й капітани, що стояли неподалік, радісно посміхалися до нього, піднімаючи келихи.

— За війну зі шведами! — вигукнув котрийсь.

— За курфюрста Саксонії, за рішення його світлості продовжувати війну! — підтримав його інший.

— За перемогу чи поразку, тільки би продовжувати війну!

Майстер повернувся близько опівночі. Курфюрст провів його до порога зали.

— Ми дякуємо вам! — сказав він. — Ваша порада цінна й важлива для нас, це вам відомо! Ваші аргументи переконливі, і ми вирішили продовжувати війну!

Пани військовики дзенькнули шаблями, замахали кашкетами.

— Хай живе Август! Слава курфюрстові!

— Смерть шведам!

Курфюрст Саксонії, огрядний, кабанкуватий чоловік із бичачим карком і пудовими п'ястуками, подякував їм, помахавши рукою. Повернувши голову до Майстра, сказав йому кілька слів, яких через шум у залі ніхто не розібрав та й навряд чи вони були призначені для інших вух, і пішов до себе.

Коли пани придворні й військовики жваво обговорювали приємну для них новину, Крабат поспішав за Майстром. Вони полишали замок тим же шляхом, яким прийшли: повз величенні вікна й дзеркальні стіни, проминали зали й коридори, спустилися мармуровими сходами до порталу, де й досі стояв зачаклований довготелесий офіцер із вибалушеними очима, тримаючи правицю на руків'ї шпаги.

— Звільни його від чарів, Крабате!

Треба було лише клацнути пальцями — цього він у Чорній школі вже навчився.

— Вільно! — клацнувши пальцями, вигукнув Крабат. — Пра-во-руч! Кругом марш!

Офіцер вихопив шпагу, віддав їм нею честь і пішов геть.

На майдані перед замком на них чекала запряжена бричка. Конюх доповів, що гнідих напоїв і нагодував, як було велено.

— Ще б пак! Інакше ти запам'ятав би мене на все життя! — промурмотів Майстер.

Вони сіли на бричку. Тільки тепер Крабат помітив, що він у своєму звичайному вбранні. Ну й добре! А то що йому було б робити в млині в трикуті, мундирі та при шпазі?

Коні пронеслися кам'яним мостом через Ельбу. Тільки-но вони залишили місто, Майстер звернув коней у чисте поле. Тут вони знову знялися в небо й полетіли над хмарами.

Місяць стояв доволі низько, збирався лягати спати за горою. Крабат мовчав, поринувши в роздуми. Внизу пропливали міста і села, поля й ліси, озера й ріки, болота з торфовищами й піщаними пагорбами… Мирна земля, тиха і темна.

— Про що думаєш? — поцікавився Майстер.

— Думаю про силу чорної магії. Адже їй підвладні навіть курфюрсти й королі.

У світлі великодньої свічки

Цьогорічний Великдень був пізній і припав на другу половину квітня. Страсної п'ятниці, увечері, Вітка приймали до Чорної школи. Такого худющого, кострубатого ворона Крабат ще ніколи не бачив. Його пір'я червонясто одсвічувало, а, може, це він уявляв собі.

Страсної суботи, вдень, мірошниченки спали, щоби набратися сил. Надвечір Юро почастував їх ситим обідом.

— Наїдайтеся досхочу, — попередив Ганцо. — ви знаєте, що знову за стіл сядемо не скоро.

Лишко знову їв разом з усіма зі спільної миски. Про всі чвари між мірошниченками треба було забути до початку Великодньої ночі — цього вимагав статут Гільдії мірошників.

З першими сутінками Майстер зібрав хлопців і звелів принести магічні знаки. Все відбувалося так, як і рік тому. Як тоді, він їх полічив, переділив, і вони парами залишали млин. Крабат ішов з Юром.

— Куди підемо? — спитав Юро, коли вони брали вовняні рядна.

— На місце Боймелової смерті, звісно, якщо ти не проти.

— Ні, якщо ти знаєш дорогу. На мене вночі не слід покладатися. Я радий, коли в темряві до хліва втрапляю.

— Гаразд, попереду йтиму я, а ти себе пильнуй, не загубися.

Крабат уже раз ішов цією дорогою з Тондою, тепер її треба пройти з Юром. Перетнути Козельбрух — завиграшки, нелегко знайти доріжину, що тягнеться уздовж Шварцкольма.

— Може, доведеться простувати полем, — попередив Крабат.

Їм пощастило: в темряві натрапили на путівець. Проминули зліва вогні села, вийшли на дорогу за Шварцкольмом, трималися неї до першого повороту.

— Десь тут неподалік, на узліссі, — сказав Крабат.

Далі рухалися навмання, обмацуючи руками кожну сосну. Крабат зрадів, відчувши під пальцями чотиригранний слуп хреста.

— Сюди, Юру!

Юро миттю опинився біля напарника.

— І як ти його знайшов? Буцімто хтось показав тобі це місце.

Він дістав із кишені кремінь і кресало, викресав вогню, підпалив кілька хворостин. У відблисках вогника нашукали кори, сухих гілок.

— Розводити вогнище — моя справа, — сказав Юро. — У цьому я трохи тямлю!

Крабат обгорнув себе рядном, сів під хрестом, сперся спиною об нього й підібгав коліна. Саме так Тонда сидів тут рік тому.

Юро витрачав час на розповіді бувальщин. Крабат не дуже прислухався, лише зрідка вставляв: «Так.» або «Ох!» або «Он як!». Але Юро був задоволений своїм слухачем та без угаву плів, що йому на думку спадало. Його нітрохи не обходило, що Крабат слухав вряди-годи.

Крабат думав про Тонду і водночас… про канторку. Вона сама прийшла в його думки. Він з радістю чекав миті, коли знову почує її спів, що злине над селом опівночі.

А якщо не почує її? Якщо інша дівчина заспівуватиме цього року?

Крабат спробував уявити голос канторки і… о диво! — не зміг: голос щез із його пам'яті, пропав, стерся… А, може, це йому здалося?

Але чому від цього він відчув щем? І щем цей якийсь особливий, невідомий: ніби вразив у місце, якого він досі не знав.

Він спробував узагалі позбутися цих думок. «Мене ніколи не цікавили дівчата! — подумки сказав собі. — І не хочу, аби вони цікавили мене коли-небудь. Нічого доброго від них не жди. Одного дня вони принесуть тобі страждання, як уже колись принесли Тонді… „Ось я сиджу тут, — казав він тоді, — а серце моє обливається кров'ю. Вночі, споглядаючи залиті місячним сяйвом луки, я часом виходжу з себе і шукаю те місце, де лежить у землі та, якій я приніс нещастя…“

Крабат уже навчився виходити зі свого тіла й повертатися в нього. Пам'ятав Майстрове застереження: „… може легко статися так, що, залишивши своє тіло, більше не ввійдеш у нього!“ А ще він попереджав, що виходити з себе можна лише після того, як стемніє, а входити — до світанку. Якщо спізнишся — назад вороття ніколи не буде! Твоє тіло закриється і його поховають, як покійника, а ти неприкаянно блукатимеш між життям і смертю, не зможеш ані показати себе, ані заговорити. Хіба що, як той домовик, іноді постукаєш у двері чи заторохтиш глечиками на частоколі або пошпуриш поліном об стіну».

«Тож я, — подумав Крабат, — постійно пам'ятатиму про це, коли виходитиму з себе. Не зважатиму на будь-які спокуси!»

Юро замовк, непорушно, зіщулившись, сидів біля вогню. Крабат міг би подумати, що він спить, але той щоразу докидав у вогонь то хворостинку, то шматок кори.

Настала північ.

І ось знову задзвонили великодні дзвони, як і тоді, над Шварцкольмом полинув дівочий спів. Крабат знав цей голос, нетерпляче чекав на нього, відколи не зміг відтворити його у своїй пам'яті.

Незбагненно, як він міг забути цей голос!?

Крабат, затамувавши подих, слухав. Спершу лунає голос канторки, потім його заступає хор. Хлопець із нетерпінням чекає, коли знову й знову задзвенить голос канторки.

«Цікаво, якого кольору в неї волосся? Каштанове, чорне, чи русяве?» — мимоволі подумав.

Крабат хоче це знати. Хоче побачити канторку. Її голос кличе його до неї.

«Може, вийти з себе? — думає він. — Усього на кілька хвилин! Подивитися і…»

А губи вже самі шепочуть слова закляття, він відчуває, як звільняється од свого тіла, як одним подихом вилітає у чорну ніч…

Ще подивися на вогнище, на зіщуленого Юра, який, здається, ось-ось засне, на самого себе — він рівно сидить, притулений спиною до хреста, ні живий ні мертвий… Усе, що означає Крабатове життя, тепер на волі, поза його тілом…

Крабат якусь мить іще вагається: не так-то легко залишати своє тіло. А може, він покидає його назавжди? Проте відвертає погляд від хлопця, що носить його ім'я, — і летить до села.

Ніхто Крабата не чує, ніхто його не може побачити. А він усе чує і бачить так добре, як зроду не чув і не бачив.

Вулицею йдуть дівчата, співаючи, в руках — ліхтарі й великодні свічки. Вони в усьому чорному, тільки білі стрічки в зачесаних на проділ косах.

Крабат поводиться, як поводився би звичайний Крабат. Він приєднався до одного з парубочих гуртів. Хлопці йдуть обабіч вулиці, супроводжуючи дівчат, жартують, глузують з них.

— Співаєте, наче цілий рік не їли! Зовсім не чути!

— Глядіть, щоби носи собі не підсмажили…

— Ви всі посиніли, як пуп. Гайда до нас, зігріємо!

Дівчата не зважають на парубочі жарти. Сьогодні їхня ніч, вони співають, співають…

Згодом дівчата заходять до хати погрітися. Парубки й собі за ними, господар проганяє їх. Ті кидаються під вікна, зазирають у кімнату.

Дівчата юрмляться коло грубки. Господиня частує їх святковими коржиками й пареним молоком. Та ось із хати виходить господар із довгою палицею.

— Киш! — замахується нею на парубків, — зараз полічу комусь ребра!

Парубки розбігаються, регочучи. Крабат із ними, хоча міг би й не тікати — ніхто ж його не бачить! Гурт зупиняється неподалік і дожидає, коли дівчата випурхнуть із хати й підуть далі.

Крабат уже знає, що в канторки біляве волосся. Вона — струнка, висока на зріст, із гордою поставою — як іде і як тримає голову. Що ж, Крабат задовольнив свою цікавість, можна повертатись до Юра, та й на часі.

Але ж то він бачив канторку на відстані, стоячи на хіднику. А йому хочеться подивитися їй в очі!

Крабат зливається з вогником свічки, яку несе перед собою канторка. Він тепер близенько від її обличчя — так близенько до дівчини він іще ніколи не був. Уважно розглядає її молоде личко, обрамлене білою стрічкою і чорним чепчиком. Очі в дівчини великі й спокійні, вони дивляться на нього, але не бачать його. Чи, може, бачать?

Він пам'ятає, що час, давно час повертатися до вогнища. Але очі дівчини, що сяють під віночками вій, тримають його міцно, він не в змозі відірватися від них. Спів канторки лине ніби здалеку, але тепер її голос йому не важливий, він дивиться в її очі.

Крабат бачить, що почало світати, але не може відірватися від дівочих очей. Він знає, що його життя ось-ось скінчиться, якщо він до світанку не з'єднається зі своїм тілом. Він добре це розуміє — і лишається.

І враз гострий біль, ніби вогняна стріла, пронизав його…

Коли Крабат отямився, він був біля Юра. На його руці жевріла скалка. Він ураз скинув її.

— Ох, Крабате, пробач мені, я ненароком! Ти видався мені якимсь дивним, і я вирішив зазирнути тобі в обличчя. Дістав із вогнища скалку, щоби присвітити собі. А вона візьми та й впади тобі на руку. Покажи-но, сильно обпекла?

— Нічого, стерпно, — Крабат поплював на обпечене місце.

Він був вдячний Юрові за його незграбність, але сказати йому про це не може. Якби не та скалка, він не сидів би тут. Завдяки цьому опікові Крабат зі швидкістю думки повернувся в своє тіло. Останньої миті.

— Світає! — Крабат поглянув на небокрай.

Кожен відколов від хреста тріску, сунув у жар.

Повертаючись до млина, хлопці зустріли дівчат. Вони несли глеки з великодньою водою.

Якусь мить Крабат розмірковував, чи не порозмовляти йому з канторкою. Але не зайняв її — адже поряд Юро! Та й дівчина могла злякатися, а їй не можна лякатися.

Історії про Капелюша

І знову волове ярмо над дверима, і знову ляпаси кожному і присягання коритися Майстрові.

Крабат сприймає все це, наче уві сні. Очі канторки… Вони переслідують його. Але ж ті очі дивилися на вогник свічки і не бачили його!

«Наступного разу таки покажусь їй, — вирішив він. — Нехай знає, що це вона на мене дивиться».

Ось і останні мірошниченки повернулися. І враз вода з шумом ринула лотоком, упала на лопаті колеса — і млин запрацював. Майстер погнав усіх дванадцятьох до млинової зали.

Крабат тягав на собі мішки з комори, висипав зерно у ківш (о, скільки того зерна в нього сьогодні висипалося!), і помалу вкривався потом. Його не полишало відчуття, що то не він, а хтось інший надсаджується. І окрики Майстра, які він чув ніби крізь стіну, його не діймали. Кілька разів він ненароком натикався на когось із товаришів — бо витав у думках десь далеко. Раз перечепився на сходах, піднімаючись на поміст, забив коліно. Але болю майже не відчув, лише поправив на собі мішка.

Крабат працював, як віл. Ноги ставали йому дедалі важчими, піт збігав із нього струмками. Він стогнав, кректав під триклятими міхами і залишався байдужий до свого стану. Те, що відбувалось у млині цього ранку, стосувалося лише того Крабата, який сидів під хрестом цілу ніч, і не мало ніякого зв'язку з іншим Крабатом, що був у Шварцкольмі. Інший почувався тут чужим, зовсім не розумів, що діється навколо.

Цього разу Вітко перший радо закричав, і це стало сигналом для загальних веселощів.

Крабат зупинився на мить, потім поплював на долоні й зібрався піддати собі на спину мішка. Але дістав від Юра стусана під бік.

— Кінчай, Крабате!

Удар був у ціль — Крабатові аж дух перехопило. Зате тепер обидва Крабати знову зійшлися в одному і вигукнули одним здушеним голосом:

— Гей, Юру, хочеш, щоб я тобі здачі дав!

Мірошниченки веселилися. Пили, їли ситні, рум'яні великодні коржі — а потім співали і танцювали.

Танцювали і співали. Вітко дер горлянку, ніби хотів усіх перекричати своїм високим писклявим голосом.

Перегодя Сташко попросив Андруша розказати якусь бувальщину, може, про Капелюша.

— Гаразд! — погодився той. — Тільки налийте мені вина!

І, відсьорбнувши чималий ковток із келиха, почав:

— Так ось, одного дня Капелюш навідався в Шляйфе, до тамтешнього мірошника. А той, мабуть, ви чули, великий був скупердяга — світ пройдеш, а такого не знайдеш! Постривайте-но! Вітко, напевно, взагалі не знає, хто такий Капелюш…

Вітко, звісно, нічого про нього не знав, але, як з'ясувалося, і Крабат теж.

— Отож, я мушу цим хлопцям коротко розказати, хто і звідкіля він. Капелюш — із лужицьких мірошниченків, як ми з вами, родом, здається, з-під Шопли. Худий, довгий, і вже в літах, але скільки — ніхто цілком певно не скаже. А з вигляду — не більше сорока. У лівому вусі носить золоту сережку. Малесеньку, як горошину, відразу й не побачиш, хіба що коли вона несподівано на сонці зблисне. Одначе за три верстви було видно його капелюха з широкими крисами та високим гострим верхом. Тому й прозвали мірошниченка Капелюшом. З капелюха його пізнавали всюди, хоч не завжди, і про це ви зараз довідаєтеся. Тепер вам ясно, хто такий Капелюш?

Крабат і Вітко кивнули головами.

— Ага, вам треба знати ще дещо. Капелюш — чаклун, можливо, найбільший у Лужиці. А це вже про щось говорить. Куди нам до нього! Він знає Чаклунську книгу від палітурки до палітурки на зубок. Незважаючи на це, Капелюш як був, так і залишився простим мірошниченком. Стати Майстром — не мав охоти. Або, скажімо, суддею чи придворним радником, та й це йому було ні до чого. Просто не хотів — і край. А чому не хотів? Бо вважав себе вільною птахою і нею хотів лишитися. Влітку він мандрував од млина до млина. Якого уподобає, там і найметься. Тільки щоб нікого над ним і нікого під ним — це стало для нього правилом. Ще б пак! Знайти б собі таке місце, чорт забирай!

Мірошниченки схвально загули. Жити так, як Капелюш, закортіло кожному — сам собі пан, не танцюєш під чужу дудку! А вони ж сьогодні знову присяглися Майстрові, і це була присяга на цілий рік млинової неволі…

— Не зволікай, розповідай, Андруше! — вигукнув Ганцо.

— Ти маєш рацію, брате! Я й справді задовго мнуся. Та влийте-но мені ще трохи вина, і слухайте…

Як я вже казав, Капелюш тоді навідався у Шляйфе, до тамтешнього мірошника, а той був скнара несусвітній. Із хліба масло вичавлював, а із супу сіль випарював. Мірошниченків постійно лаяв, бо ті, бачте, в його млині довго не витримують. Та й як їм витримати було, коли роботи — не переробити, а харчу — на комариний скік. Хто ж стерпить?

І ось прийшов Капелюш до того мірошника найматися.

— Хоч зараз ставай до роботи! — зрадів той.

Звичайно, він мусив би помітити, хто перед ним, адже найманець був у гостроверхому капелюсі, а в лівому вусі мав золоту сережку.

Але в тому-то й річ, що Капелюша пізнавали не відразу — з першої зустрічі, а по якімсь часі. Не став винятком і мірошник із Шляйфе; він найняв Капелюша аж на три тижні.

На той час у млині служили два мірошниченки й учень. Усі троє були худі, як тріска, з набряклими ногами, бо пили забагато води. Мірошник не скупився на воду, її тут хоч залийся. Він над харчами трясся. Хліб їли мірошниченки зрідка, а кашу ще рідше, про м'ясо й сало годі було й казати. Інколи їм перепадало по грудочці сиру й півоселедця. Зате й працювали вони, як мокре горить. А піти від мірошника було їм ніяк: позичили в нього трохи грошей, давши боргову розписку.

Якийсь час Капелюш придивлявся до всього. Чув, як щовечора перед сном скиглить із голоду учень. Бачив присохлі до спини животи мірошниченків, коли ті вранці вмивалися біля колодязя.

Одного разу, коли всі сиділи за обіднім столом, а млин працював — хлопці щойно засипали у ківш пшеницю, до наймитської ввійшов мірошник. Наймити, нахнюпившись, сьорбали голу юшку, в якій плавали листочки кропиви та кілька зернин кмину. За такої нагоди Капелюш і вирішив провчити мірошника.

— Гей, майстре! Я тут уже два тижні наглядаю, як ти годуєш своїх людей. Жалюгідно! Скуштуй сам!

Мірошник удав, що не розчув. Показав пальцями на вуха, мовляв, шум заважає, похитав головою, посміхнувся глузливо.

Але йому той посміх ураз як вітром здуло. Капелюш із розмаху хряпнув долонею по столу — і млин зупинився. Ні шуму, ні гуркоту! Тільки дзюрчання води в лотоці поволі вщухало. Оговтавшись від наглого переляку, мірошник зарепетував:

— Мерщій! Ворушіться! — Ти, — він показав на учня, — закриєш шлюз. А ми всі гайда у млин! З'ясуємо, чому він став. Нумо, підводьтесь!

— Не гарячкуй! — дуже спокійно мовив Капелюш. Тепер на його обличчі з'явилася глузлива посмішка.

— Чому?

— Млин зупинив я.

— Ти-и-и…

— Я! Я — Капелюш!

Промінь сонця, мов навмисне, пробився крізь віконце наймитської, золота сережка зблиснула в його вусі.

— Ти — Капелюш?

Мірошникові враз підкосилися ноги. Він добре знав, як обходиться Капелюш із тими господарями, котрі морять своїх наймитів голодом. І як він, на лихо, не розпізнав його, коли наймав? Наче він осліп на ці два тижні!

Капелюш звелів йому принести папір і чорнило. Повернувшись, мірошник почав записувати те, що диктував Капелюш:

«Кожному мірошниченкові й учневі видавати по фунту хліба щоденно. На сніданок — густа ситна каша, вівсяна, перлова або пшенична, зварена на молоці. У неділю й на свята — з цукром. Двічі на тиждень — обід з м'ясом і овочами, щоби кожен міг наїстися досхочу. В інші дні — горох чи боби з солониною, чи локшина підсмажена або якась інша страва, смачна, ситна, з приправами і вволю…»

Мірошник списав уже цілий аркуш, не випустив анінайменшої дрібнички з майбутнього меню для своїх наймитів.

— А зараз підпиши! — наказав Капелюш, коли скупердяга підвів голову. — І присягнися, що виконуватимеш усе, що написав.

Мірошник розумів, що вибору в нього немає. Підписав і присягнувся.

Тільки після цього Капелюш, знову хряпнувши долонею по столу, зняв чари, і млин знову почав молоти. А списаного й підписаного аркуша він передав одному з наймитів, щоби той пильнував як ока в лобі. Потім звернувся з промовою до мірошника, яку той дуже добре чув, незважаючи на шум:

— Я сподіваюся, що ти зрозумів мене правильно. Ти присягнув. А присяга є присяга. Якщо ти хоч раз коли-небудь її зламаєш, то… — Капелюш грюкнув долонею по столу, і млин став. Мірошника знову пройняв страх. — … у тебе, вже безробітного, настане безперервне свято. І ніхто на світі ні за яку ціну не запустить твій млин. Затям собі це назавжди! — Після цих його слів млин запрацював, а Капелюш помандрував собі далі.

Подейкують, що нині мірошниченкам у Шляйфе живеться добре. Вони одержують усе, що їм було обіцяно, в них більше не пухнуть ноги, вони спокійно засинають, і їх не терзає голод.

Мірошниченки були в захопленні від Андрушевої оповіді.

— Ще! Ще! — загукали вони. — Розкажи ще щось про Капелюша! — Прополощи горло вином і далі розповідай!

Андруш підсунув до себе повний дзбан вина і далі заходився розповідати про Капелюша. Про те, як той провчив млинарів у Баутцені й Зорау, Румбурзі й Шлюкенау. На радість і на користь тамтешнім мірошниченкам.

Крабат мимоволі подумав про Майстра. Йому сподобалася подорож із ним до Дрездена і прийняття у курфюрста. І він спитав себе: «А якби Капелюш завітав до них і йому довелося би помірятися силами з Майстром? Хто переміг би?»

Як коня продавали

Після Великодня мірошниченки почали лагодити у млині й поза ним усе, що зроблене з дерева. За бригадира Майстер призначив Сташка, який розумівся на цій справі найкраще. Його підручними — Кіто з Крабатом. Хлопці передусім обстежили млинову залу й закінчили дахом. Десь підпора нахилились і могла невдовзі упасти, тут сходова дошка розхиталась, а там шашіль бруса геть поточив — пальцем ткнеш, дірку зробиш. В одному місці латали, в іншому заміняли, а десь підправляли. Коло ставка полагодили огорожу, свіжими дошками обшили греблю. А ще ж треба було змайструвати млинове колесо…

Як і належало справжнім мірошниченкам, Сташко і його підручні майже все робили лише тесаками. За пилку бралися в разі крайньої потреби, та й то неохоче.

Крабат із головою поринув у роботу. Радів, що ніколи думати про «інші речі» — про канторку. І все-таки вона досить часто з'являлася в його думках. Він навіть побоювався, щоб їх хтось не прочитав.

Лишко щось таки запідозрив і запитав, що з ним коїться.

— Зі мною? — здивувався Крабат. — Ти про що?

— Ти останнім часом зовсім не чуєш, коли до тебе звертаються. Я знав одного хлопця, який сохнув за дівчиною. Ти схожий на нього.

— А я також знав одного, — сказав Крабат спокійно й невимушено, як тільки міг. — Той хвалився, що чує, як трава росте. А це в його черепку солома потріскувала.

У Чорній школі Крабат старався, як тільки міг, і незабаром обігнав майже всіх хлопців. Тільки Ганцо й Мертен трохи його випереджали, а надто Мертен — він швидко схоплював усе до дрібниць із чаклунської науки.

Майстер одразу помітив Крабатові старання, часто його хвалив і радив не розслаблятися.

— Бачу, ти в чаклунстві дечого досяг, — сказав він якось після занять увечері в п'ятницю наприкінці травня. — У тебе рідкісний дар до цієї науки. Тепер ти розумієш, чому я саме тебе взяв до курфюрста?

Крабат був гордий, що Майстер задоволений ним. Тільки жаль, що рідко трапляється йому нагода випробувати знання.

Майстер наче читав його думки.

— Цьому ми можемо зарадити, — сказав він. — Завтра ви з Юром підете до Вітіхенау на ярмарок, і ти продаси його як вороного коня за п'ятдесят гульденів. Тільки стережися, щоб цей бовдур не наробив тобі лиха!

Наступного дня вранці Крабат із Юром подалися до Вітіхенау. Крабат пригадав, як торік продавали рудого бика гендляреві з Каменця, й засміявся. Ох і весело було! Не менше втіхи їм буде й сьогодні. Але здивувався, помітивши, що Юро чимось стривожений, хмуриться.

— Що з тобою?

— А що!

— Вигляд у тебе, наче йдеш на шибеницю.

— Боюся, що в мене нічого не вийде… Я ще ні разу не обертався в коня.

— Гадаю, це не так складно. Я тобі допоможу.

— І що з того? — Юро зупинився й сумно подивися на Крабата. — Ми обернемо мене в коня, і ти продаси за п'ятдесят гульденів. Але ж на цьому ярмарок не скінчиться. Для тебе, Крабате, скінчиться, а для мене — ні! Як я вилізу з конячої шкури без твоєї допомоги? Я певен, що Майстер це навмисне затіяв, аби позбутися мене.

— Що ти мелеш?

— Я правду кажу. Сам я не впораюся. Занадто дурний для цього.

Він стояв понурий, і мав дуже-дуже нещасний вигляд.

— А що коли помінятися ролями? — запропонував Крабат. — Для Майстра головне — гроші. А хто кого продасть, йому байдуже.

Юро зрадів.

— Який же ти добрий до мене, брате!

— Пусте! Пообіцяй тільки, що не розкажеш про це нікому. А решту, гадаю, ми зробимо завиграшки.

Вони пішли далі, посвистуючи, аж поки не побачили дахи будинків Вітіхенау. Тоді звернули зі шляху й заховалися за клунею в полі.

— Місце безпечне, — сказав Крабат. — Тут нас не побачать, коли я обертатимуся в коня. Запам'ятай: дешевше, ніж за п'ятдесят гульденів, не продавай. Коли віддаватимеш мене покупцеві в руки, не забудь зняти вуздечку, бо зостануся конем до кінця своїх літ, а цього мені ніяк не хочеться!

— Не бійся, не забуду. Я хоч і дурний, та не настільки.

— Ну, гаразд. Тільки пам'ятай!

Крабат пробурмотів закляття й обернувся у вороного коня з дорогими сідлом і збруєю.

— Чорт забирай! Ну й кінь! Як для парадів!

Торгівці кіньми просто роти пороззявляли, побачивши породистого жеребця на ярмарку, і тиснулися до його господаря.

— Скільки просиш?

— П'ятдесят гульденів!

Для годиться трохи поторгувалися. Торгівець із Баутцена вже ладен був заплатити стільки, а Юро намірився вдарити по руках. Аж раптом у торг втрутився якийсь чужий пан. Він був у костюмі вершника зі срібною стрічкою, на голові — польська шапочка. Може, відставний полковник або якась інша персона.

— Ти, любий, здорово продешевив, — зауважив він скрипучим голосом. — Твій жеребець коштує значно більше, ніж п'ятдесят гульденів. Я даю сто!

Баутценський торгівець закипів від злості.

— Яке неподобство! — закричав він. — Як сміє цей божевільний чужинець ставати мені поперек дороги! А ще благородно одягнений, хто його тут знає?

Лише один Крабат знав його тут. Він одразу пізнав пана по пов'язці на лівому оці та скрипучому голосу. Вороний схарапудився, роздував ніздрі, гарцював. Як попередити Юра про небезпеку? Але Юро не помічав Крабатових тривожних жестів. Очевидно, він думав тільки про сто гульденів.

— Ну, чого вагаєшся? — наполягав чужинець. Він дістав гаманця й кинув хазяїнові.

Юро низько вклонився.

— Дуже дякую, пане!

Чужинець ураз вирвав у спантеличеного Юра повід, скочив у сідло й притис коня острогами так, що Крабат заіржав і звівся дибки.

— Хвилиночку, пане, не їдьте! — вигукнув Юро. — Вуздечка! Залиште мені вуздечку!

— А дзуськи! — І зареготав.

Лише тепер Юро впізнав «чужинця».

Майстер угрів Крабата нагаєм і крикнув:

— Вперед!

Навіть не глянувши на Юра, він вихором понісся через ярмарковий майдан.

Бідолашний Крабат! Майстер гнав його навмання, не вибираючи дороги, полями й пагорками, крізь болота й хащі, через загорожі й канави.

— Спершу подумаєш, перш ніж мені перечити!

Коли Крабат збавляв біг, мірошник сильно смикав за поводи, шмагав його нагаєм, штрикав острогами в боки, ніби розпеченими голками.

Крабат пробував скинути вершника, шарпався, хвицяв, здиблювався.

— Ставай гопки, скільки хочеш! — кричав Майстер. — А з сідла ти мене не скинеш!

Нагайка й остроги таки доконали Крабата. Він зробив останню спробу позбутися вершника, — марно. Крабат програв бій і змирився. З гриви градом котився піт, а з морди піна. Він весь парував, прискав, дрижав. Боки кровоточили, голова пашіла жаром.

— Ну, як? Ще?

Майстер погнав його чвалом. Ліворуч! Праворуч! Клуса! Знову чвалом! Потім трохи кроком — і зупинив!

— Ти ще дуже легко відбувся! — Мірошник сплигнув із коня, зняв вуздечку. — Можеш знову стати людиною!

Крабат обернувся на себе. Рани, синці, близни, рубці — всі на ньому лишилися.

— Це тобі кара за непослух! Якщо я тобі щось доручаю, виконуй! Це наказ! Запам'ятай: наступного разу тобі доведеться випити гірку чашу до дна! І наостанок, — він трохи притишив голос, — тобі ніхто не заважає бути безпощадним до Юра. На!

Він сунув хлопцеві в руку нагайку. Відійшов кілька кроків, перекинувся в яструба й шугнув у небо.

Крабат, шкутильгаючи, поплентався до млина. Раз у раз доводилося зупинятись, щоб перепочити. Ноги, голова — мов свинцем налиті. Тіло — суцільна рана.

Вийшовши на дорогу, що вела до Вітіхенау, звалився в затінку біля найближчого дерева. Добре, що канторка не побачить його в такому стані! І що би вона подумала, якби побачила?

За хвилину на дорозі з'явився Юро. З виразом провини й розпачу на обличчі.

— Гей, Юру!

Юро здригнувся, почувши Крабатів голос.

— Це ти?

— Я, Юру, я!

Побачивши нагайку, Юро позадкував, затулив обличчя рукою.

— Битимеш?

— Є за що! — кивнув головою Крабат. — Та й Майстер на це дуже сподівається!

— То вже починай, не барися! Я ж винний.

Крабат якусь мить пильно дивився на нього.

— Гадаєш, мої рани тоді швидше загояться?

— Але ж Майстер наказав!

— Нічого він мені не наказував, тільки радив. Підійди, Юру, до мене, сядь ось тут, на траві.

— Твоя воля! — Юро витяг із кишені трісочку, провів на піску довкола себе і Крабата коло, намалював у ньому три хрестики й пентаграму.

— Навіщо це? — здивувався Крабат.

— Ет, просто так. Від комарів і мух! Не можу стерпіти, коли вони дошкуляють… Покажи-но мені свою спину.

Крабат задер сорочку.

— Ой, ой, ой! Ну й віддухопелив він тебе! — Юро присвиснув і поліз рукою до кишені. — Тут у мене є мазь. Завжди ношу її з собою. Бабусин рецепт. Давай, змащу тобі рани!

— Якщо допоможе…

— Принаймні, не зашкодить.

Юро став обережно змащувати Крабата маззю. Вона приємно холодила тіло й швидко знімала біль. Крабат почував, ніби в нього виростає нова шкіра.

— Оце так мазь! — вигукнув Крабат.

— Моя бабуся, — сказав Юро, — була дуже мудра жінка. Всі в нашій сім'ї дуже мудрі, Крабате. Крім мене. Як уявлю собі, що ти через мою дурість міг назавжди залишитися в конячій шкурі… — Він стрепенувся й покрутив головою.

— Доволі! — зупинив його Крабат. — Ти ж бачиш, нам пощастило!

Обоє мирно помандрували додому. Та коли перетнули Козельбрух і попереду завиднів млин, Юро почав накульгувати.

— Кульгай і ти, Крабате!

— Навіщо?

— Щоби Майстер не здогадався про мазь! Ніхто не повинен про неї знати!

— А чому ж ти кульгаєш?

— Бо ти мене нагайкою відшмагав! Не забувай про це!

Вино і вода

У червні заходилися майструвати нове водяне колесо. Крабат допоміг Сташкові виміряти старе. У новому всі частини повинні мати ті самі розміри, оскільки його хотіли насадити на старий млиновий вал. Між клунею і повіткою просто неба облаштували майстерню. Тут хлопці днями витесували все, що було потрібне: рейки, спиці, деталі для обода, розпірки, лопаті.

— Пильнуйте, щоби розміри збігалися! — нагадував підручним Сташко. — Найменша помилка — і нас засміють!

Вечори були довгими і світлими. У сонячну погоду мірошниченки проводили їх на подвір'ї перед млином, Андруш грав на губній гармошці.

Такої пори Крабата тягло до Шварцкольма. Хоч би разок піти туди! Може, канторка сидітиме перед хатою й кивне йому головою, коли він вітатиметься, проходячи мимо. А може, вона з подругами знову співає пісень? Вечорами, коли вітер віяв із Шварцкольма, він сподівався почути її голос. Та марно, їх розділяла широка стіна лісу.

Якби він міг піти до села! Для цього треба мати якийсь привід або причину, але такі, що не викличуть ні в кого, передусім у Лишка, ніякого сумніву. А може, випаде щасна нагода — і ніхто його не візьме на підозру, і тоді жодна небезпека не загрожуватиме дівчині.

Насправді, він не так багато знав про неї. Лишень, — яка на вигляд, як ходить, як тримає голову, як звучить її голос… Але, здається йому, він знав це завжди. А ще він твердо вірить, що канторка ніколи не зникне з його життя.

Хоча він навіть її імені не знав.

Як її звуть? Міленка… Радушка… Душенка. Яке наймення їй пасує найкраще? Добирав їй ім'я і почував радість на душі.

«І добре, що я не знаю її імені, — думав Крабат. — Якби знав, то міг би вибовкати його уві сні або й наяву. Тонда ж попереджав тієї передвеликодньої ночі, коли ми сиділи біля вогнища — він і я».

Тонда… Кілька тижнів тому він прокинувся на світанку. Крадучись, вийшов із млина й побіг до Козельбруха. Дорогою нарвав букетика перших лісових квітів. Досяг пустки, знайшов знайомий горбик, поклав квіти…

У млині ніби й не помітили, що Крабат відлучався. Але ввечері, коли він лишився віч-на-віч із Міхалом, той підійшов до нього і стиха мовив:

— Мертві завжди мертві. Я вже тобі казав і ще раз скажу: тих, хто помер у козельбруському млині, викреслюють із життя назавжди, ніби їх не було. Викреслюють, щоби життя інших тривало. Ми мусимо жити. Обіцяй пам'ятати про це.

— Обіцяю, — прошепотів Крабат. Хоча добре знав, що ніколи не викреслить з свого життя Тонди.

Майстрували колесо аж три тижні. Припасовували кожну деталь, кріпили тільки чіпами, не забивши жодного цвяха. У воді чіпи розбухнуть, триматимуть повік.

Наостанок Сташко ще раз усе переміряв, аби переконатися, чи збігаються розміри, і доповів Майстрові, що колесо готове.

Спускати його на воду мірошник загадав на середу.

За звичаєм, на таку подію запрошували мірошників і мірошниченків з довколишніх млинів. Але козельбруський мірошник, що нехтував такими звичаями, а до того ж сусіди-мірошники були йому потрібні, як торішній сніг, сказав:

— Навіщо нам тут чужі люди? Самі впораємося!

До середи у Сташка, Крабата й Кіта ще лишилося чимало роботи. Під старе колесо з лотоком треба було підкласти міцних колод, зробити піднімач, коловорот, ноші, котки, важелі та ще припасти колодочок, клинів і клинців, линви.

У вівторок увечері мірошниченки позаплітали у спиці нового колеса ялинові гілки, а Сташко увіткнув іще кілька квіток. Він пишався своїм витвором і не приховував цього.

Середа почалася ситним сніданком. Юро напік пиріжків із м'ясом.

— Я так уважаю: коли животові добре, то й руки слухняніші, — сказав він. — Тож їжте, наїдайтеся, але, звісно, помірно.

Поснідавши, всі пішли до нового колеса, де їх уже чекав Майстер. За командою Сташка підважили колесо, підклали ноші, стали по троє з обох боків.

— Взялися? — запитав Сташко.

— Так! — відповіли Майстер з мірошниченками.

— Раз, два, підняли! Несемо!

Донесли колесо до ставка й опустили на березі біля свіжого настилу.

— Обережно! — застеріг Сташко. — Щоби не розійшлось у пазах!

Міхал із Мертеном залізли на настил і за допомоги коловорота і линв підвісили вал позаду старого колеса на поперечний трям. Кілька хлопців брусками й жердинами скинули колесо з вала на лотік і перенесли на берег.

Потім підняли нове колесо, поставили на лотік і заходилися надягати його на вал. Сташко аж змокрів, так хвилювався. Вони з Андрушем стояли на лотоці й керували хлопцями.

— Трохи лівіше, так, так, поволі, а зараз правіше, трішечки опустіть! Не нахиляйте, тримайте рівно! Будьте уважні!

Все йшло як слід. Та раптом Андруш звів руки над головою і сплеснув у долоні.

— Поглянь-но, — гукнув він до Сташка, — як ти заміряв! Хіба це робота! — І показав на отвір у колесі. — Та він такий, що навіть палиця від мітли не ввійде, не те що вал!

Сташко в розпачі, аж вуха почервоніли. Він же так ретельно міряв і не раз! Навіть Юро помітив би цей ґандж.

— Навіть не можу пояснити, як це сталося, — промурмотів Сташко.

— Не можеш? — перепитав Андруш.

— Не можу.

— А я можу! — лукаво всміхнувся Андруш.

Усі давно вже помітили, що він розігрував Сташка. Андруш клацнув пальцями — і отвір ступиці став, як був. Колесо надягли на вал — сиділо як улите.

Сташко не образився. Він радів, що найважчу роботу вже зроблено. Те, що залишилося, — дитяча гра. Вони опустили вал із новим колесом на його попереднє місце, прибрали піднімач і коловорот. Потім колесо закріпили на валу.

Мірошник працював з усіма. А коли настала хвилина випробовувати нове колесо, він забрався на настил і звелів Юрові принести всім вина. Стоячи на лотоці, підняв келиха з вином, надпив, а решту вилив на колесо, прикрашене ялиновими гілками.

— Спершу — вино, потім — вода! — вигукнув він. — Пускайте!

Ганцо відкрив шлюз. Під радісні вигуки мірошниченків нове млинове колесо закрутилося.

На подвір'я з наймитської винесли довгого стола, лави. Лишко з Вітком притарабанили крісло Майстра й поставили на чільному місці — в кінці стола.

Хлопці помились у млиновому ставку. Потім одягли чисті сорочки й піджаки. Тим часом Юро на кухні готував частування.

Смаженина й вино незабаром стояли на столі просто неба. Мірошниченки бенкетували до пізнього вечора. Майстер був у доброму гуморі, балакучий. Спершу він похвалив Сташка і його підруч

Иллюстрации Анны Власовой

# эксмодетство

© Оформление. ООО «Издательство Эксмо», 2017

Год первый

Мельница в Козельбрухе

Наступил Новый год. Крабат, сорбский мальчик лет четырнадцати, сговорился ещё с двумя такими же нищими мальчишками пойти колядовать по деревням – нарядиться волхвами и распевать во дворах рождественские песни. Не устрашил их и указ его милости курфюрста Саксонского, карающий бродяг и попрошаек. Да ведь судьи и другие чиновники тоже не принимали этот указ чересчур уж всерьёз.

И вот три волхва, водрузив на голову венцы из соломы, бредут от деревни к деревне. Один из них, маленький весёлый Лобош, изображает мавра. С утра старательно вымажет сажей лицо и руки и весь день с гордым видом несёт впереди прибитую к палке Вифлеемскую звезду. Подходя к подворью, они на ходу перестраиваются, Лобош теперь в середине. И возносятся к небу чистые звонкие голоса. Правда, Крабат только губами шевелит – у него ломается голос. Зато друзья его стараются вовсю.

Многие крестьяне закололи под Новый год свинью, а потому и угощение волхвам подносят царское – колбасу, сало. А то и яблоки перепадают, чернослив, орехи. Пореже – медовые лепёшки, анисовые пряники, печенье с корицей.

– А здорово Новый год начался! – говорит Лобош на третий день к вечеру. – Вот бы и дальше так!

– Да, неплохо бы! – вздыхают волхвы.

Ночь провели на сеновале возле кузни. Тогда Крабату и приснился впервые тот таинственный сон.

…Длинная жердь – вроде насеста. На ней одиннадцать воронов. Пристально смотрят они на Крабата. А на самом конце жерди – свободное место. И вдруг голос. Он долетает издалека, будто гонимый ветром: «Крабат!.. Крабат!.. Крабат!..» У Крабата нет сил отозваться. Голос приказывает: «Иди в Шварцкольм на мельницу! Не пожалеешь!» Вороны взмывают ввысь. Каркают: «Повинуйся Мастеру… Повинуйся!..»

Крабат просыпается: «И что только не приснится!» Поворачивается на другой бок.

Днём они бредут дальше. Вспомнив про воронов, Крабат улыбается.

Но и на следующую ночь сон повторился. Опять звал его голос, опять каркали вороны: «Повинуйся!»

Тут уж не до смеха.

Утром Крабат спросил хозяина дома, где они ночевали, знает ли тот деревню Шварцкольм. Крестьянин задумался:

– Шварцкольм?.. Шварцкольм… Кажется, слышал. Ах да! На дороге к Ляйпе. У самого Хойерсвердского леса стоит.

Волхвы переночевали в Грос-Парвитце. И опять приснился Крабату тот же сон: вороны и чудной, плывущий по воздуху голос – всё, как в первый раз.

Тут уж он решился.

На рассвете, оставив спящих спутников, выскользнул из сарая. У ворот попросил какую-то девушку, спешившую с вёд-рами к колодцу, передать им привет и сказать, что он уходит.

И вот Крабат шагает один от деревни к деревне. Ветер швыряет ему в лицо пригоршни снежной крупы. На каждом шагу приходится останавливаться, протирать глаза. Как назло, в Хойерсвердском лесу сбился с пути. Часа два ушло, чтобы отыскать дорогу. Лишь под вечер дошёл до деревни.

Деревня как деревня: дома и сараи по обе стороны улицы, сугробы, дым над крышами. Из хлевов доносится глухое блеяние и мычание. На льду небольшого пруда смех и веселье – дети носятся на коньках.

Крабат озирается, ищет вдали мельницу, её не видно. Старик с вязанкой хвороста на вопрос Крабата отвечает:

– Тут, в деревне, мельницы нет.

– А по соседству?

– А-а, может, ты про ту… – Старик тычет пальцем через плечо. – Там, подальше, в Козельбрухе, у Чёрной воды, есть одна, да только вот… – Старик умолкает, испугавшись, что сказал лишнее.

Крабат благодарит и идёт туда, куда показал старик. Вдруг кто-то трогает его за рукав. Он оборачивается – всё тот же старик с хворостом.

– Ты что? – удивляется Крабат.

Старик подходит ещё ближе, испуганно шепчет:

– Слышь, парень, обойди-ка ты лучше стороной Козельбрух и мельницу у Чёрной воды. Там нечисто…

Одно мгновение Крабат колеблется. Стоит в нерешительности и смотрит на старика. Потом идёт дальше, выходит из деревни в поле.

Темнеет. Только бы не сбиться с пути, не потерять тропинку. Его познабливает. Оглянувшись, он видит, как в деревне один за другим зажигаются огни.

«Может, назад повернуть?»

– Да ну! Что я, маленький, что ли? – бормочет он и поднимает воротник.

Он бредёт по лесу, как в тумане. Нежданно-негаданно выходит на поляну. И тут, разорвав облака, выглядывает луна. Всё освещается холодным серебристым светом.

Крабат видит мельницу.

Притаившись в снегу, стоит она мрачная и угрюмая, словно огромный злой зверь в ожидании добычи.

«Никто ведь не заставляет меня идти!..»

Собрав всё своё мужество и обозвав себя трусом, Крабат подходит ближе. Решительно направляется к двери, толкает её. Дверь заперта. Стучит раз, другой… Ни звука – ни лая собак, ни скрипа ступенек, ни позвякивания ключей.

Он стучит снова. Стучит так, что кулакам больно. Но по-прежнему тихо на мельнице. Он пробует нажать ручку. И тут… дверь поддаётся.

Он входит в сени. Мрак и тишина. Но где-то в глубине чуть брезжит свет. Слабое мерцание…

Где свет, там и люди.

Он идёт на свет, вытянув вперёд руки, на ощупь. Свет пробивается сквозь узкую щель приоткрытой двери. Подкравшись на цыпочках, он пытается разглядеть в щёлку, что там, за дверью.

Полутёмная каморка, освещённая лишь пламенем свечи. Свеча красная. Она примостилась на черепе, лежащем на столе посреди комнаты. За столом какой-то человек в чёрном. Огромный, широкоплечий, лицо бледное как мел. На левом глазу чёрная повязка. Перед ним на столе толстая книга в кожаном переплёте, на цепи. Человек читает.

Вдруг он поднимает голову, пристально смотрит в сторону двери, словно заметил Крабата. Его взгляд пронизывает Крабата, глаза у того начинают слезиться. Всё словно подёрнулось пеленой.

Крабат протирает глаза. И вдруг чувствует на своём плече ледяную руку. Холод проникает сквозь куртку и рубашку. Хриплый голос произносит по-сорбски:

– А вот и ты! Наконец-то!

Крабат вздрагивает – голос ему знаком. Обернувшись, он видит человека с чёрной повязкой на глазу.

Как он здесь очутился? Не сквозь дверь же прошёл?

В руках у человека свеча. Он поднимает её, молча осматривает Крабата, медленно цедит:

– Я здесь хозяин. Мастер. Мне нужен ученик. Могу взять тебя. Хочешь?

– Хочу! – отвечает Крабат и не узнаёт своего голоса, он кажется чужим, незнакомым.

– Чему тебя учить? Молоть зерно или ещё чему другому? – допытывается Мастер.

– Другому тоже.

– Ну что ж, по рукам! – Мельник протягивает ледяную руку. Левую.

Как только они ударили по рукам, раздался глухой рокот. Пол покачнулся, стены задрожали, балки и косяки содрогнулись. Шум шёл будто из-под земли.

Крабат вскрикнул, метнулся. Прочь, прочь отсюда!..

Но Мастер преградил ему путь.

– Мельница! – крикнул он, сложив рупором руки. – Мельница заработала!

Одиннадцать и один

Мастер поманил Крабата следовать за ним. Осветив свечой крутую лестницу, молча повёл его на чердак, где жили подмастерья. Огонёк свечи высветил низкие нары, по шесть с каждой стороны прохода, мешки с соломой на них, рядом тумбочки и табуретки. Скомканные одеяла, перевёрнутая скамейка, брошенные кое-как рубашки и портянки. Видно, люди прямо из постели сломя голову бросились на работу.

Лишь одна постель аккуратно застелена. Мастер ткнул пальцем в узелок, лежащий в изголовье:

– Твоя одежда!

Потом повернулся и ушёл, унося свечу.

Крабат остался один в темноте. Начал медленно раздеваться. Снимая шапку, обнаружил на ней соломенный венец. Ах да, ещё вчера ведь они, три волхва, бродили по дворам… Как давно это было!

Чердак весь дрожал от шума и грохота работающей мельницы. Какое счастье, что он смертельно устал! Едва коснувшись подушки, он уснул глубоким тяжёлым сном. Как долго он спал!.. И вдруг проснулся, потревоженный светом фонаря. Приподнял голову и… оцепенел.

Над ним склонились одиннадцать белых фигур… белые лица, белые руки…

– Кто вы? – в испуге прошептал Крабат.

– Скоро и ты станешь таким же, – ответил один.

– Мы тебя не тронем, – успокоил другой, – мы – подмастерья.

– Вас одиннадцать?

– Ты – двенадцатый. Как тебя звать?

– Крабат. А тебя?

– Я – Тонда, старший подмастерье. Вот Михал, а это Мертен, Юро… – Тонда назвал всех по имени. – Ну, на сегодня хватит. Спи, Крабат, тебе надо набраться сил. Тут ведь знаешь как… у нас на мельнице…

Подмастерья разбрелись по постелям. Кто-то задул фонарь.

– Спокойной ночи!

И все тут же дружно захрапели.

На завтрак собрались в людской. Сидели за длинным деревянным столом. Все двенадцать. На четверых была одна миска с жирной овсяной кашей.

Голодный Крабат ел за троих. Если обед и ужин такие же сытные, как завтрак, что ж, на мельнице жить можно!

Тонда, старший подмастерье, оказался статным парнем с седой шевелюрой. А по лицу ему не дать и тридцати. Глаза серьёзные, грустные, а говорит спокойно и дружелюбно. Крабат сразу почувствовал к нему доверие.

– Ну как, не очень мы тебя напугали нынче ночью? – спросил Тонда Крабата.

– Да нет… не очень!..

Ночные призраки при свете дня выглядели ничуть не страшно. Люди как люди! Говорили они по-сорбски и были всего на несколько лет постарше Крабата. Когда кто-нибудь из них встречался с ним взглядом, ему казалось, что тот глядит на него с сочувствием. Странно. Но об этом он не слишком задумывался.

Что его больше удивляло, так это одежда, которую он нашёл на нарах. Вещи были поношенные, но пришлись ему впору, будто на него сшиты. Он всё же решился спросить, откуда они взялись, чьи были раньше. Наступило тягостное молчание. Подмастерья удручённо глядели на него, опустив ложки.

– Я сказал глупость?

– Нет, нет, – успокоил его Тонда. – Это одежда… Твоего предшественника.

– А почему его нет? Он уже выучился?

– Да… Он выучился.

В это мгновение дверь распахнулась.

В комнату ворвался разъярённый Мастер. Парни потупились и ссутулились.

– Прекратить болтовню! – взревел он, глядя на Крабата в упор своим единственным глазом. – Кто много спрашивает, тому много врут. Понял? А ну-ка, повтори!

– Кто много спрашивает, тому много врут, – повторил Крабат, запинаясь.

– Заруби это себе на носу!

Дверь за Мастером захлопнулась.

Подмастерья вновь заработали ложками. Но Крабату вдруг расхотелось есть. В полной растерянности он переводил взгляд с одного на другого. Никто не обращал на него внимания. Ан нет. Тонда едва заметно ему кивнул. Радость охватила Крабата – как хорошо, что на мельнице у него есть друг!

После завтрака отправились на работу. Крабат поднялся вместе со всеми. В сенях стоял Мастер.

– Следуй за мной! – поманил он Крабата пальцем.

Вышли во двор. Ярко светило солнце, на деревьях сверкал иней. Было безветренно и морозно.

Обошли мельницу. Сзади оказалась ещё одна дверь. Мастер открыл её. Вошли в каморку с низким потолком и двумя крохотными окошками, серыми от мучной пыли. Толстым слоем она лежала повсюду – на полу, на стенах, на дубовой балке, свисающей с потолка.

– Вымети! – приказал Мастер, ткнув пальцем в угол, где стояла метла. И ушёл.

Что ж, надо браться за работу! Но от первых же взмахов метлы поднялось густое облако мучной пыли и окутало Крабата.

«Нет, так не пойдёт! Пока я мету здесь, пыль оседает там. Надо открыть окно!..»

Но оказалось, что окна заколочены снаружи.

Попробовать открыть дверь?

Но и дверь заперта. Крабат принялся трясти её, колотить кулаками. Всё напрасно… Он в ловушке!..

Лоб Крабата покрылся испариной. Мука оседала на волосах, склеивала ресницы. От неё першило в горле, щекотало в носу. Всё было как в бесконечном кошмарном сне: облака мучной пыли, густой туман, метель…

Дышать становилось всё труднее, кружилась голова, он стукнулся лбом о балку. Может, бросить всё это? Поставить в угол метлу? А что скажет Мастер? Ведь с ним шутки плохи. Да и жалко терять кров и еду. Надо попробовать ещё раз!

От двери к окну, от окна к двери, опять от двери к окну… И так час за часом! Казалось, прошла целая вечность.

И вдруг кто-то рванул дверь. Тонда!

– Выходи! Обед!

Дважды повторять ему не пришлось. Едва держась на ногах, задыхаясь и кашляя, Крабат пошёл к двери. Тонда окинул взглядом каморку, понимающе посмотрел на Крабата.

– Ничего, брат, поначалу всем так приходится!

Потом он пробормотал какие-то непонятные слова, начертил в воздухе какие-то знаки. Мгновенно вся пыль поднялась, будто из щелей и пазов подул ветер. Белое облако взметнулось над Крабатом, вылетело в дверь, унеслось в лес.

Каморка засверкала чистотой. Ни пылинки!

Крабат широко раскрыл глаза:

– Как же это ты смог?

Но вместо ответа Тонда сказал:

– Пошли, Крабат, суп остынет!

Работа здесь, конечно, не мёд…

Трудно пришлось Крабату. Мастер не давал передышки, всё подбавлял да подбавлял работы: «Куда ты подевался, Крабат? А ну-ка, оттащи мешки в амбар!», «Иди-ка сюда! Перевороши лопатой зерно, не то прорастёт!», «В муке, что ты вчера просеял, полно мякины! После ужина просеешь снова! Пока не кончишь, спать не ложись!».

Мельница в Козельбрухе работала и в будни и в праздники, с раннего утра до позднего вечера. Лишь раз в неделю, по пятницам, они кончали раньше, а по субботам начинали часа на два позже.

Крабат таскал мешки, просеивал муку, колол дрова, разгребал снег, носил на кухню воду, чистил скребницей лошадей, убирал навоз – дел хватало. Вечером, ложась на нары, чувствовал себя разбитым. Ломило поясницу, ныли руки и ноги, горели волдыри на плечах.

Крабат удивлялся своим товарищам. Тяжёлая работа, казалось, совсем их не затрудняла – никто не жаловался, да никто особенно и не уставал.

Как-то утром он расчищал дорогу к колодцу. Ночью шёл сильный снег, намело высокие сугробы, засыпало все тропинки. Крабат устал. Каждый взмах лопаты отдавался в пояснице. Стиснув зубы, пытался он превозмочь боль. Вдруг появился Тонда. Убедившись, что никого вокруг нет, положил ему руку на плечо.

– Держись, Крабат!

Крабату показалось, что в него влились новые силы. Боль отступила. С жаром схватился он за лопату, начал расшвыривать сугроб. Но Тонда остановил его:

– Только смотри, чтоб Мастер не заметил! И Лышко тоже.

Лышко, длинный как жердь парень с острым носом и колким взглядом, не понравился Крабату с первого же дня. Сразу видно – ябеда и наушник.

– Ладно! – И Крабат стал работать так, будто каждый взмах лопаты даётся ему с трудом. Вскоре, как бы случайно, явился Лышко.

– Ну как, Крабат? Работа по вкусу?

– По вкусу! Сожри лягушку, тогда узнаешь!

С этого дня Тонда часто оказывался возле Крабата. Потихоньку клал ему руку на плечо, и в того словно вливались новые силы. Работа казалась вдвое легче.

Мастер и Лышко ни о чём не догадывались, как и другие обитатели мельницы. Братья Михал и Мертен, добродушные и сильные, как медведи; рябой Андруш, весельчак и шутник; Ханцо, прозванный Буйволом за бычий затылок и короткую стрижку; Петар, всё свободное время вырезавший деревянные ложки; проворный, бедовый Сташко, ловкий, как обезьянка, которую в прошлом году Крабат видел на ярмарке в Кёнигсварте; хмурый Кито и молчаливый Кубо тоже ничего не замечали. И уж подавно – придурковатый Юро.

Юро, коренастый коротышка с круглым веснушчатым лицом, жил на мельнице уже давно. Работать, как все, он не мог. «Не хватает ума отличить муку от отрубей», – насмешничал Андруш. Как-то раз, оступившись, Юро чуть не угодил в дробилку. «Опять повезло! Дуракам счастье!» – усмехался Андруш.

Юро, привычный к насмешкам, спокойно сносил зубоскальство Андруша, безропотно втягивал голову в плечи, если Кито грозил ему кулаком из-за какого-нибудь пустяка. А когда подмастерья его разыгрывали, что случалось довольно часто, только ухмылялся, будто хотел сказать: «Ну что вам от меня надо? И без вас знаю, что дурак!»

Но для домашней работы он годился. Кому-то всё равно надо было заниматься хозяйством. Вот все и радовались, что Юро взвалил на себя всю готовку и выпечку хлеба, мытьё полов и посуды, топку печей и уборку, стирку и глажку да и много всяких других дел по дому и по кухне. Куры, гуси и свиньи также были на его попечении.

Как Юро успевал со всем управляться один, было для Крабата загадкой. Его товарищи принимали это как должное, а Мас-тер смотрел на Юро как на последнюю скотину. Крабату всё это было не по душе.

Однажды, притащив на кухню вязанку дров и получив от Юро – уже не в первый раз – обрезок колбасы, он прямо так и сказал:

– Не понимаю, как ты это терпишь?

– Что терплю? – удивился Юро.

– Как так «что»? Мастер тобой помыкает, парни насмехаются!..

– Тонда не насмехается, – возразил Юро, – да и ты тоже.

– А другие? Был бы я на твоём месте, я б за себя постоял. Уж показал бы и Кито, и Андрушу, да и любому!

– Гм-м, – почесал в затылке Юро, – у тебя бы, может, и вышло! А уж если кто дураком уродился…

– Тогда уходи отсюда! Ищи другое место, где тебе будет лучше!

– Уйти? – на мгновение Юро перестал глупо ухмыляться. Лицо его выражало теперь горечь и усталость. – Попробуй-ка, Крабат, уйти отсюда!

– У меня нет причины!

– Да, конечно! Будем надеяться, что и не будет!

Он сунул Крабату в карман кусок хлеба, подтолкнул к двери, кивнул, не давая поблагодарить. На лице его вновь блуждала всегдашняя глуповатая ухмылка.

Крабат сберёг хлеб и колбасу на вечер. После ужина, когда подмастерья расположились в людской и Петар принялся резать ложки, а остальные пустились рассказывать были и небылицы, он поднялся на чердак и, зевая, улёгся на нары. Отламывая кусок за куском и радуясь угощению, он невольно думал о Юро и вспоминал их разговор.

Уйти? А зачем? Работа здесь, конечно, не мёд… А если б не Тонда, ему бы и вовсе несдобровать. Зато еды вдоволь, ешь не хочу! Да и крыша над головой. Встав утром, знаешь, где тебе спать ночью! О чём же ещё мечтать нищему мальчишке?

Пути-дороги во сне

Однажды Крабату уже приходилось убегать. Было это сразу после смерти родителей, они умерли в прошлом году от оспы. Пастор взял его тогда к себе, чтобы, как он говорил, не дать пропасть мальчику.

Убегать пришлось не из-за пастора и его жены, всегда мечтавших о сыне, а из-за себя самого. Ему, привыкшему к вольготной жизни в убогой лачужке, стало невмоготу в доме пастора: не ругайся, не дерись, разгуливай весь день в белой рубашке да ещё и в ботинках, мой шею и руки, причёсывайся гребнем, следи за ногтями. А главное – говори по-немецки, всегда только по-немецки!

Крабат старался изо всех сил, старался неделю, месяц. А потом сбежал и стал бродить по дорогам вместе с другими нищими мальчишками. Может, он и здесь, на мельнице в Козельбрухе, не так уж долго продержится. Но уходить можно только летом, решил он уже в полусне, дожёвывая последний кусок. «Пока не зацветут луга, не заколосятся поля, не заплещется рыба в пруду, меня отсюда не выманишь».

Лето. Цветут луга, колосятся поля, плещется рыба в пруду.

Крабат, вместо того чтобы таскать мешки, прилёг в холодке на траву и уснул в тени мельницы. Тут-то его и накрыл Мастер, огрел суковатой дубинкой.

– Я тебе покажу, как бездельничать среди бела дня!

Такое Крабат, конечно, сносить не станет! Может, зимой ещё стерпел бы, когда ледяной ветер пронизывает до костей… Мастер, видно, забыл, что уже лето!

Ни минуты не останется он на мельнице! Крадучись, вошёл в дом, взял на чердаке куртку, шапку, шагнул за порог. Никто его и не видит. Мастер убрался в свою комнату, окна её занавешены из-за жары. Парни – кто на мельнице, кто в амбаре. Даже у Лышко нет времени подсматривать. И всё же Крабат чувствует: кто-то за ним наблюдает.

Оглянувшись, видит на крыше сарая лохматого чёрного кота, да ещё и одноглазого. Откуда он взялся? Крабат поднимает с земли камень. Кот удирает. Теперь через кусты быстрее к пруду! И тут он замечает почти у самого берега жирного карпа, глядящего на него из воды. Тоже одноглазого.

Крабату не по себе. Опять он находит камень… Карп уходит в зелёную глубину.

Крабат бредёт вдоль пруда к Козельбруху. Минует Пустошь. Задерживается на мгновение у могилы. Ему чудится: это могила Тонды. Да, снежным зимним днём здесь похоронили его друга. И вдруг сердце замирает – хрипло каркает ворон. Он сидит на верхушке сосны, словно застыл, взгляд его устремлён на Крабата. И у этого тоже всего один глаз.

Теперь Крабат всё понял. Он бросается бежать. Бежит мимо пруда, вдоль берега речки, только пятки сверкают.

Едва останавливается передохнуть, замечает ползущего в вереске ужа. Тот с шипением поднимает голову, глядит на него единственным глазом.

Одноглазая лиса выглядывает из зарослей.

Крабат бежит, лишь изредка переводя дыхание. Бежит, остановится на миг, опять бежит. К вечеру выбирается из Козельбруха. Вот и просвет между деревьями, теперь до деревни рукой подать. Здесь Мастер его уже не настигнет. Он подходит к реке, зачерпывает воды, освежает лоб, виски. Заправляет выбившуюся рубашку, подтягивает пояс. Делает несколько шагов и… вздрагивает. Не на поле он вышел, на поляну. На поляне в свете луны высится мельница. Мастер стоит у ворот. Усмехается:

– А-а, Крабат! А я уж собирался тебя искать!

Крабат поражён. Как же это так получилось? Он решает бежать снова. На этот раз на рассвете, по утренней росе. Бежит в обратную сторону. Теперь уже мимо леса, по полям и лугам, через хутора и деревеньки. Перепрыгивает ручьи, пробирается по болоту. Без остановки, без отдыха, не обращая внимания на воронов, ужей, лисиц. Ни на кого не глядя – ни на котов, ни на кур, ни на рыб, ни на селезней! Пусть хоть двуглазые, хоть одноглазые, теперь его не запутаешь!

Но в конце долгого дня он опять стоит на поляне перед мельницей. Тут уже его встречают все подмастерья: Лышко – язвительными насмешками, другие – молча и, видно, с сочувствием. Крабат в отчаянии. Но он не сдаётся. Надо попытаться в третий раз, этой же ночью.

Выбраться с мельницы оказалось нетрудно. А дальше – прямо на Полярную звезду! Он бредёт в темноте, спотыкаясь о корни, продираясь сквозь кустарник. Ушибы, царапины – ерунда. Главное, никто его не видит, никто не собьёт с пути ни колдовством, ни обманом…

Рядом вскрикнул сыч, прошуршала крыльями сова. При слабом свете звёзд он различает вдруг нахохлившегося филина. Тот сидит на ветке совсем рядом и смотрит на Крабата одним-единственным глазом. Крабат бежит дальше, спотыкается, падает в канаву с водой. Очутившись на рассвете перед мельницей, уже не удивляется.

В доме ещё совсем тихо, только Юро возится на кухне, растапливает печь. Крабат останавливается на пороге.

– Ты прав, Юро, отсюда не убежишь!

Юро даёт ему попить. Помогает снять мокрую, чёрную от грязи рубашку.

– Да ты умойся!

Зачерпнув ковшом воды, сливает Крабату на руки и говорит серьёзно, без обычной ухмылки:

– Что не удалось одному, может, ещё получится, если взяться вдвоём. Давай попробуем вместе!

Крабат проснулся от шума: подмастерья взбираются по лестнице, расходятся по постелям. Во рту у него всё ещё вкус колбасы, значит, спал он совсем недолго, хотя во сне прошло два дня и две ночи.

Утром он на несколько минут остался наедине с Юро.

– Я видел тебя во сне, Юро. Ты дал мне один совет.

– Я? Да ну? – удивился Юро. – Наверно, какая-нибудь глупость. Плюнь ты на это, Крабат!

Незнакомец с петушиным пером

На мельнице в Козельбрухе было семь жерновых поставов. Шесть работали постоянно, седьмой же – никогда. Поэтому его называли «мёртвый жёрнов».

Поначалу Крабат думал, что у жёрнова сломана втулка или ещё что-нибудь, но, подметая как-то утром пол, увидал под ним немного муки. Приглядевшись получше, он заметил остатки муки и в ларе. Будто выгребали её впопыхах. Может, «мёртвый жёрнов» работал ночью? И кто-то молол потихоньку, когда все спали? А может, не все спят так крепко, как он?

Ну да! Ведь парни явились сегодня утром к завтраку бледные, с тёмными кругами под глазами. Сидели вялые, украдкой позёвывали. Теперь это отчетливо всплыло в памяти.

Есть о чём задуматься…

Любопытство жгло его. Он взобрался по железным ступенькам к бункеру. Следов зерна там не было. Однако что-то рассыпано по полу. На первый взгляд – мелкая галька. Внимательно присмотрелся – нет. Это зубы! Зубы и осколки костей!

Ужас охватил мальчика. Крик вырвался из груди и застрял в глотке.

Вдруг, выросши словно из-под земли, рядом возник Тонда. Он взял мальчика за руки: «Что ты ищешь наверху, Крабат? Спускайся, пока Мастер не заметил. И забудь что видел. Слышишь, забудь!»

Как только Крабат почувствовал землю под ногами, всё пережитое этим утром в нём улеглось и замерло.

В середине февраля ударил крепкий мороз. Каждое утро приходилось скалывать лёд со шлюзов. По ночам, когда мельничное колесо стояло, он намерзал на лопастях толстой коркой. Надо было и её вырубать. Но опаснее всего был лёд, нараставший на лотке. Чтобы не остановилось колесо, приходилось то и дело по двое спускаться в жёлоб и разбивать там лёд; работа не из приятных, но Тонда следил, чтобы никто не отлынивал.

Когда же очередь дошла до Крабата, Тонда спустился вниз с ним. «Для мальчонки, – сказал он, – это слишком опасно, может что и случиться». Парни с ним согласились. Только Кито по обыкновению нахмурился. А Лышко усмехнулся:

– Случиться может с каждым, кто не остережётся!

Случайно или нет, но тут как раз появился глупый Юро с вёдрами. Он нёс похлёбку свиньям. Проходя мимо Лышко, нечаянно споткнулся и облил его помоями. Лышко разразился руганью, а Юро завопил:

– Ой, ой, ой! Не сердись, Лышко! Я сам себя готов высечь! Как же от тебя теперь нести будет! И всё я! Ой, ой, ой, бедные мои свинки! Остались без похлёбки!

Крабату теперь часто приходилось ездить с Тондой и другими подмастерьями в лес.

Сытый, тепло одетый, в меховой шапке, низко надвинутой на лоб, он не унывал даже в лютый мороз. Хорошо катить в санях по зимнему лесу!

Они валили деревья, очищали от веток, распиливали, складывали в штабеля, оставляя зазоры между стволами, чтобы получше просушить, а уж будущей зимой перевезти на мельницу, обтесать и пустить на балки, брусья, доски.

Так проходила неделя за неделей. В жизни Крабата ничего не менялось. Кое-что, правда, его удивляло. Странно, например, что к ним не приезжают крестьяне с зерном. Может, окрестные жители их избегают? Но ведь жернова мелют день за днём, в амбар засыпают ячмень, овёс, пшеницу. А может, мука, текущая днём в мешки, ночью опять превращается в зерно? Вполне возможно…

В начале марта погода резко изменилась. Подул западный ветер, нагоняя серые тучи.

– Пойдёт снег, чуют мои кос-ти, – бурчал Кито.

И правда, пошёл снег. Но вскоре мохнатые мокрые снежинки превратились в капли дождя и отчаянно забарабанили по крыше.

– Знаешь, – обратился Андруш к Кито, – заведи-ка себе лучше квакушку. На твои кости нельзя положиться.

Ну и погодка! Дождь лил всё сильнее и сильнее, сменялся градом, потом снегопадом. Снег снова таял… От потоков воды и таяния льда вздулся мельничный пруд. Пришлось под дождём бежать к шлюзам, закрывать, подпирать брёвнами.

Выдержит ли плотина такой напор?

«Если это продлится ещё три дня, – думал Крабат, мы потонем тут вместе с мельницей».

Но к вечеру шестого дня всё стихло. В лучах заходящего солнца, глянувшего в разрывы туч, на мгновение вспыхнул чёрный мокрый лес.

Ночью Крабат увидел сон, будто на мельнице взметнулся пожар.

Парни вскочили с нар, с грохотом несутся вниз по лестнице. А Крабат всё лежит и лежит, не в силах сдвинуться с места. Вот уже пламя охватило балки, слышен треск, искры падают ему на лицо. Он вскрикнул…

Крабат трёт глаза, зевает, оглядывается. Где парни? Одеяла откинуты, простыни скомканы. На полу – куртка, в углу – шапка, шарф, пояс… Он ясно видит всё это в свете красного пламени, врывающегося в слуховое окно…

Может, и вправду горит мельница?

Крабат бросается к окну, распахивает его, высовывается. И видит тяжело нагруженную повозку, стоящую во дворе мельницы. Брезентовый верх её почернел от дождя. В повозку впряжена шестёрка коней. На козлах человек с высоко поднятым воротником, в шляпе, надвинутой на лоб. Весь в чёрном, только петушиное перо на шляпе светится красным светом. Словно пламя, развевается оно на ветру – то взметнётся, то почти затухает. Свет пера озаряет мельницу.

Подмастерья снуют между повозкой и домом, сгружают мешки, тащат их к мельнице, возвращаются за новыми. И всё это молча, в лихорадочной спешке. Ни окрика, ни ругани, лишь прерывистое дыхание грузчиков да время от времени возница нет-нет и щёлкнет кнутом над их головами. И тут будто порыв ветра подхватывает ребят, они начинают носиться с двойным усердием. Старается и сам Мастер. В обычное время он и пальцем не шевельнёт на мельнице, а теперь надрывается вместе с подмастерьями.

И вдруг он исчез во тьме. Нет, не передохнуть пошёл, как подумал было Крабат, бросился к пруду, отвалил подпорки, открыл шлюзы.

Вода хлынула в лоток, со скрипом тронулось колесо, резво завертелось. Сейчас должны вступить жернова. Но заработал лишь один постав. Грохот его незнаком Крабату, он исходит из дальнего угла мельницы.

Грохот усиливается, к нему добавился шум и треск дробилки. Всё слилось в глухое завывание.

Крабату вспомнился «мёртвый жёрнов». По спине побежали мурашки.

Между тем работа во дворе продолжалась. Вот уже повозка разгружена. Наступил перерыв, но ненадолго. Сутолока возобновилась. Теперь мешки тащили к повозке. То, что в них было раньше, возвращалось перемолотым.

Крабат попытался пересчитать мешки, но его одолел сон. Однако с первым криком петуха он проснулся, теперь уже от стука колёс. Незнакомец в повозке, нахлёстывая коней, правил к лесу. И странное дело, тяжело гружённая повозка летела по лугам, не оставляя следа на мокрой траве.

Закрыли шлюзы, остановилось колесо. Крабат шмыгнул в постель, натянул на голову одеяло. Подмастерья, шатаясь, взбирались по лестнице. Усталые, измученные, они молча разбрелись по постелям. Только Кито пробурчал что-то про чёртову живодёрню и новолуние – будь оно трижды проклято!

Утром Крабат с трудом поднялся с нар. Голова гудит, во всём теле слабость. За завтраком он украдкой поглядывал на ребят. Они казались заспанными и утомлёнными, угрюмо молчали, давясь кашей. Даже Андруш не был расположен к шуткам, уныло ковырял ложкой в тарелке. После еды Тонда подозвал Крабата:

– Ты нынче скверно провёл ночь?

– Да как сказать… Я ведь не надрывался, как вы, только смотрел. Почему вы меня не разбудили, когда приехал этот… с пером? Всё вы от меня скрываете. А ведь я не слепой, не глухой… Да и не пришибленный!..

– Никто так и не думает, – прервал его Тонда.

– А зачем же тогда вы играете со мной в жмурки? И как вам только не надоест!

– Всему своё время! – тихо сказал Тонда. – Скоро узнаешь всё и про Мастера, и про мельницу. День этот наступит раньше, чем ты думаешь. А пока потерпи!

Кш-ш, на шест!

Последняя пятница перед Пасхой. Ранний вечер, но над Козельбрухом уже висит бледная пухлая луна. Подмастерья собрались в людской, а усталый Крабат поднялся наверх, решив пораньше лечь спать. Даже сегодня пришлось им работать. Хорошо, что наконец-то наступил вечер и можно отдохнуть!

Вдруг он слышит своё имя, как тогда, во сне, в кузне на сеновале. Только теперь этот плывущий по воздуху голос ему хорошо знаком.

Крабат приподнимается, садится, прислушивается.

– Крабат!

Крабат начинает одеваться.

И тут слышит своё имя в третий раз. Он торопится, бредёт на ощупь к двери, открывает. Внизу, в сенях, свет, голоса, стук деревянных башмаков. Его охватывает беспокойство. Он медлит, затаив дыхание. Потом берёт себя в руки и быстро сбегает вниз по лестнице, прыгая через ступеньки.

Подмастерья столпились в конце коридора. Все одиннадцать. Дверь Чёрной комнаты открыта настежь. Мастер сидит за столом, как тогда, в первый раз. Перед ним толстая книга в кожаном переплёте. Как и тогда, на столе череп, на нём горящая красная свеча.

Только теперь Мастер не бледен… Да и что вспоминать об этом, сколько времени прошло!..

– Ближе, Крабат!

Крабат стоит у порога. Он больше не чувствует ни усталости, ни головной боли, не слышит ударов своего сердца.

Мастер на мгновение останавливает на нём взгляд, потом поднимает левую руку и, обратившись к подмастерьям, произносит:

– Кш-ш, на шест!

Шурша крыльями, пронзительно каркая, над головой Крабата проносятся одиннадцать воронов. Оглянувшись, он не видит больше подмастерьев. А вороны уже разместились на жерди в углу Чёрной комнаты, смотрят на него… Мастер поднимается, тень его падает на Крабата.

– Вот уже три месяца, как ты на мельнице, – говорит он. – Ты выдержал испытание, Крабат, и теперь ты не просто ученик. Теперь ты мой ученик!

Он подходит к Крабату, левой рукой касается его левого плеча.

Крабат, содрогнувшись, чувствует, как начинает сморщиваться, сжиматься. Тело его уменьшается, на нём появляются перья, вытягивается клюв, растут когти. Он застывает на пороге у ног Мастера, не осмеливаясь поднять взгляд.

Мельник осматривает его, потом хлопает в ладоши:

– Кш-ш, на шест!

Крабат, ворон Крабат, расправляет крылья, готовясь взлететь. Взмах! Ещё взмах!.. И вот он летит. Влетает в комнату, пролетает над столом, касаясь крылом книги и черепа, и, опустившись рядом с одиннадцатью воронами, крепко вцепляется в жердь.

Мастер тем временем поучает:

– Знай, Крабат, ты принят в школу чернокнижия. Здесь не учат читать, писать и считать. Здесь обучают искусству искусств. Видишь книгу, скреплённую цепью? Это Корактор – Чёрная книга. Видишь, у неё чёрные страницы и белые буквы? В ней все заклинания, какие есть на свете. Один только я могу её читать, потому что я – Мастер. Вам же – тебе и другим ученикам – читать её запрещено. Если ослушаешься, я всё равно узнаю. И не пытайся. А не то плохо тебе придётся. Ты меня понял, Крабат?

– Понял! – каркает ворон Крабат, удивлённый, что может говорить, хоть и хриплым голосом, но всё же внятно и без труда.

До Крабата и раньше доходили слухи о школах чернокнижия. Больше всего их было, по рассказам, в Нижних Лужицах. Но он считал всё это небылицами, какие встарь рассказывали при лучине за прялкой. И вот нежданно-негаданно сам угодил в такую школу на мельнице. Похоже, об этой мельнице идёт молва по всей округе. И все обходят её стороной.

Однако долго раздумывать ему не пришлось. Мастер вновь уселся за стол и принялся читать вслух Корактор. Медленно, нараспев, раскачиваясь взад и вперёд:

– «Это искусство высушить колодец так, чтобы уже на другой день в нём не было ни капли воды. Сперва запасись четырьмя высушенными на печи берёзовыми кольями. Каждый в три с половиной пяди длиной, в большой палец толщиной. Расщепи один конец на три части и заостри каждую. В полночь огороди колодец кольями. Отсчитай во все стороны света по семь шагов от середины колодца и всади каждый кол в землю. Проделай всё это молча, трижды обойди колодец и произнеси, что здесь написано…»

Дальше следовало заклинание – набор непонятных слов. Они звучали красиво и складно, но как-то жутко, словно предвещая беду. Потом Мастер стал повторять всё сначала:

– «Это искусство высушить колодец…»

Трижды прочитал Мастер текст и заклинание всё тем же тоном, нараспев, раскачиваясь взад и вперёд, закрыл книгу, помолчал и обратился к воронам:

– Я научил вас, – заговорил он уже своим обычным голосом, – новому приёму тайной науки. А ну-ка, посмотрим, как вы запомнили. Начинай! – Он ткнул пальцем в одного из воронов.

– «Это искусство… высушить колодец так… чтобы уже на другой день… в нём не было ни капли воды…»

Мельник указывал пальцем то на одного, то на другого, и, хотя при этом не называл имён, Крабат догадывался, кто это, по тому, как тот отвечал. Тонда говорил спокойно и обдуманно, Кито – с плохо скрытым раздражением, Андруш, как всегда, бойко, Юро повторение давалось с трудом, он то и дело сбивался. Скоро Крабат узнал всех.

– «Это искусство высушить колодец…» – Каждый повторял заклинание, кто бегло, кто запинаясь. Пятый, девятый, одиннадцатый…

– А теперь ты! – обратился Мастер к Крабату.

Крабат вздрогнул, запнулся:

– «Это искусство… искусство… колодец…» – И замолчал. Не мог вспомнить, что дальше. Не мог, да и всё. Теперь его Мастер накажет… Но Мастер был спокоен.

– В следующий раз, Крабат, обращай внимание на слова, а не на голос. Не забывай, что здесь, в моей школе, никого не принуждают учиться. Запомнишь, что я читаю, – пойдёт тебе на пользу, не запомнишь – тебе же хуже. Подумай об этом!

Дверь отворилась. Вороны прошелестели по воздуху. В коридоре они вновь приняли человеческий облик.

Крабат и сам не заметил, как опять превратился в мальчика. Когда же он поднялся вслед за другими по лестнице, ему показалось всё произошедшее дурным сном.

Знак тайного братства

На следующий день, в канун Пасхи, работать не пришлось. После завтрака многие поднялись наверх вздремнуть ещё часок.

– И ты, Крабат, тоже иди, – сказал Тонда. – Поспи про запас.

– Про запас? Как это?

– Узнаешь. Ложись и спи как можно дольше!

– Ладно, пойду. Извини уж, что всё спрашиваю.

На чердаке кто-то завесил оконце тряпкой – в полумраке скорее заснёшь.

Крабат улёгся на бок, спиной к окошку, уткнул лицо в ладони.

Он спал, пока его не разбудил Юро:

– Вставай, Крабат! Стол накрыт!

– Уже обед?

Юро, смеясь, сорвал тряпку с оконца.

– Ха-ха! Обед! Солнце заходит! Эх ты, соня!

В тот вечер подмастерья обедали и ужинали разом.

Еда была особенно вкусная и сытная, словно на праздник.

– Ешь побольше, Крабат! – посоветовал Тонда. – В другой раз поесть доведётся не скоро!

В сумерках в людскую вошёл Мастер. Все встали в круг, он – в середине. Начали считаться, словно для игры в прятки. Только слова «считалки» звучали очень уж странно… Сперва Мастер вёл счёт слева направо, потом справа налево. Первым вышел Сташко, вторым – Андруш. Они молча покинули круг и удалились.

Мастер начал счёт заново. Теперь жребий пал на Мертена и Ханцо. За ними ушли Лышко и Петар. Последними остались Крабат и Тонда.

Медленно и торжественно повторил Мастер неведомые слова, потом движением руки отпустил и их.

Тонда сделал знак Крабату следовать за ним. Молча спустились с крыльца мельницы, молча подошли к сараю.

– Подожди-ка минутку!

Тонда вынес два одеяла, одно протянул Крабату. Пошли вдоль мельничного пруда, в сторону Шварцкольма. Когда до-шли до леса, была уже тёмная ночь. Крабат старался ни на шаг не отставать от Тонды. Окрестности были ему как будто знакомы. Казалось, он здесь уже бывал когда-то. Ну да, зимой… Он шёл тогда на мельницу и чувствовал себя таким одиноким… Как давно это было! Неужели прошло всего три месяца? Даже не верится…

– Шварцкольм! – кивнул Тонда.

Меж деревьев мелькнули огни деревеньки. Но Тонда свернул направо. Сухая песчаная тропинка вела через кусты, мимо одиноких деревьев, к полю. Здесь на просторе небо казалось шире и выше от блеска звёзд.

– Куда мы идём? – не удержался Крабат.

– Увидишь.

Свернули на полевую тропку, ведущую мимо деревни, вышли на дорогу, уходящую в темневший невдалеке лес.

– Скоро придём, – сказал Тонда.

Взошла луна, осветив всё призрачным светом. Наконец они вошли в лес. Здесь у поворота дороги, в тени могучих сосен, притаился деревянный крест. Старенький, побитый ветром и непогодой, без надписи и украшений.

– Много лет назад здесь погиб человек, – сказал Тонда. – Говорят, он валил сосну… Но, по правде сказать, никто уже толком не помнит, как это было.

– А зачем мы сюда пришли?

– Так угодно Мастеру. Пасхальную ночь все мы, по двое, должны провести под открытым небом – там, где кто-нибудь умер не своей смертью.

– А что нам здесь делать?

– Разожжём костёр, завернёмся в одеяла и будем сидеть до рассвета, а потом – увидишь.

Они не давали костру сильно разгораться, боясь, что огонь заметят в деревне. Тонда ломал сухие ветки, собранные на опушке, иногда спрашивал мальчика, не замёрз ли тот, наказывал ему подбросить хворосту в костёр.

Мало-помалу разговор смолк. Крабат попытался было его возобновить:

– Послушай, Тонда!

– Ну?

– Так всегда в школе чернокнижия – Мастер читает из Корактора, а уж ты не зевай, запоминай?..

– Да.

– Не думал я, что так учатся колдовству!

– Так и учатся.

– А Мастер здорово рассердился, что я невнимательно слушал?

– Да нет, не так уж.

– В другой раз я постараюсь всё запомнить. Как ты думаешь, смогу?

– Конечно.

Разговор явно не клеился. Видно, Тонде не хотелось говорить. Прислонившись спиной к кресту, он сидел прямо и неподвижно, устремив взгляд куда-то вдаль, за деревню, в простор освещённого луной поля.

Крабат тихонько окликнул его, но тот не ответил. Мальчику стало как-то не по себе. Краем уха он слыхал, будто некоторые люди знают тайну, как выпорхнуть из себя и блуждать невидимкой, оставив пустую оболочку. А что, если и Тонда выпорхнул из себя? Может, он, сидя здесь, у огня, бродит на самом деле где-то там, далеко-далеко…

Крабат без конца менял положение, опирался то на один, то на другой локоть, следил, чтобы костёр горел ровным пламенем, ломал и подкладывал ветки и сучья. Только бы не заснуть!

Так проходил час за часом. Звёзды медленно кочевали по бескрайнему небу. Тени деревьев сместились, вытянулись. Похоже, что жизнь начала возвращаться к Тонде. Он глубоко вздохнул, наклонился к Крабату:

– Колокола!.. Слышишь?

С четверга колокола молчали, и вот сейчас, в пасхальную ночь, окрестные деревни, поля и луга огласились глухим гулом и рокотом, а потом мелодичным колокольным звоном.

И с первым же ударом колокола к небу вознёсся высокий чистый девичий голос. Это была старинная пасхальная песня. Крабат знал её и раньше любил подпевать, но сейчас слушал, словно в первый раз в жизни.

К одинокому голосу присоединилось ещё несколько – хор допевал строфу. И снова голос. То чередуясь, то сплетаясь, они пели песню за песней.

Крабату всё это было знакомо. Он знал – под Пасху с полуночи до рассвета девушки ходят с песнями по деревне. Они идут по три, по четыре в ряд, впереди – певунья с самым красивым и чистым голосом. Она выводит мелодию.

Колокола вдали заливаются звоном, девушки поют. А Крабат? Крабат замер у костра, боится шелохнуться. Он заворожён пением.

Тонда подбросил веток в костёр.

– Я любил одну девушку. Её звали Воршула… Вот уже полгода, как она в могиле… Я не принёс ей счастья. Помни: никто из нас, с мельницы, не приносит девушкам счастья. Не знаю, почему это так, и пугать тебя не хочу, но, если кого полюбишь, не подавай виду. Постарайся, чтобы Мастер не заметил и не пронюхал Лышко. Тот ему всё доносит.

– Значит, это они…

– Не знаю. Но она была бы жива, если б я утаил её имя. Я узнал об этом слишком поздно… А ты, Крабат, теперь это знаешь и, если полюбишь девушку, не упоминай её имени на мельнице. Ни за что не открывай его. Никому! Слышишь? Ни наяву, ни во сне!

– Не беспокойся, мне нет дела до девчонок! И не думаю, что когда-нибудь будет!

С рассветом колокола и пение смолкли. Тонда отколол ножом от креста две щепки, сунул их в затухающий костёр и держал, пока они не обуглились.

– Видал когда-нибудь такой вот знак? Смотри!

Не отрывая руки, он нарисовал на песке замысловатый магический знак.

– А теперь ты. Ну-ка, попробуй!

– Ты чертил так, потом так и вот так.

С третьего раза Крабату это удалось.

– Хорошо! А теперь встань на колени перед костром, протяни руку над огнём и нарисуй этот знак у меня на лбу. Возьми вот эту обугленную лучину и повторяй за мной!

Они рисовали знак друг у друга на лбу, и при этом Крабат повторял за Тондой:

– Я мечу тебя углём от деревянного креста!

– Я мечу тебя, брат, Знаком Тайного Братства!

Они поцеловались, потом засыпали костёр песком, разбросали оставшийся хворост и отправились домой.

Тонда вёл Крабата той же дорогой – полем, вокруг деревни, к лесу, окутанному утренним туманом. Вдруг вдалеке возникли смутные очертания процессии, она приближалась – навстречу молча шли друг за другом девушки в тёмных платках с глиняными кувшинами в руках.

– Спрячемся! – прошептал Тонда. – Они несут пасхальную воду. Как бы не испугать их!

Они шагнули в тень изгороди и притаились. Девушки про-шли мимо.

Крабат знал этот обычай: пасхальную воду надо набрать из источника до восхода солнца и молча нести домой. Умывшись ею, будешь красивой и счастливой весь год. И ещё: если несёшь воду в деревню не оглядываясь – встретишь суженого. Девушки в это верят. Кто знает, может, это и правда так, а может, и сказки.

Не забывай, что я – мастер!

У входа на мельницу Мастер прибил к дверной раме воловье ярмо. Подмастерья должны были проходить под ним согнувшись, по одному, со словами: «Я покоряюсь силе Тайного Братства!»

В сенях их встречал Мастер. Каждому давал пощёчину по левой щеке, приговаривая: «Не забывай, что ты – ученик!» Потом по правой: «Не забывай, что я – Мастер!»

Подмастерья с поклоном смиренно отвечали: «Буду повиноваться тебе, Мастер, и ныне и впредь!»

Тонду с Крабатом Мастер встретил так же, как и всех остальных. Крабат и не догадывался, что отныне будет принадлежать Мастеру и душой и телом.

В сенях они с Тондой присоединились к другим подмастерьям. У всех на лбу был тот же магический знак. Не пришли ещё лишь Петар и Лышко. Да вот и они. Как только и эти двое прошли под ярмом, получили свою порцию пощёчин и произнесли клятву, с шумом и грохотом заработала мельница.

– Быстрее! – заорал Мастер. – За работу!

Парни скинули куртки, на бегу закатали рукава, подхватили мешки, стали засыпать зерно, молоть. И все это с молниеносной быстротой под окрики Мастера.

«Вот так пасхальное воскресенье! – с досадой думал Крабат. – Бессонная ночь, да ещё надрывайся за троих! А во рту – ни маковой росинки!»

Даже Тонда быстро выбился из сил, пот градом катился по его лицу. Впрочем, попотеть пришлось всем. Мокрые рубашки прилипали к телу.

Когда же это кончится?

Куда ни посмотришь – хмурые лица. Всё вертится, кружится, мелькает, клубится пар. Магический знак на лбу у подмастерьев постепенно смывается.

Крабат с мешком зерна, выбиваясь из сил, карабкается вверх по ступенькам. Ещё немного, и он рухнет под тяжестью ноши. Но вдруг… усталость покидает его. Ноги больше не заплетаются, поясница не ноет, дышится легко.

– Тонда, гляди-ка!

Прыжок – и он наверху. Сбрасывает со спины мешок, подхватывает его и под ликующие крики парней подкидывает вверх, будто в нём не зерно, а пух.

С остальными, как видно, происходит то же самое. Они улыбаются, похлопывают друг друга по плечу. Даже вечный брюзга Кито и тот развеселился. Крабат хочет спуститься за новым мешком.

– Стой! – командует Тонда. – На сегодня хватит!

Скрип, замирающий стук – колесо останавливается.

– А теперь праздновать, братья! – ликует Сташко.

На столе угощение. Юро приносит жареных цыплят с золотистой корочкой.

– Ешьте, братья, ешьте!

Они едят, пьют, подшучивают друг над другом. А потом Андруш громко и весело запевает.

Парни становятся в круг, берутся за руки, выбивают ногами такт:

• Наш мельник сидит у ворот.
• Клабустер, клабастер,
• Клабум!
• Работник из дома идёт.
• Клабустер, клабастер,
• Клабум!

Припев «Клабустер, клабастер, клабум!» подхватывает хор. Теперь выводит мелодию Ханцо, поёт следующий куплет:

• Он весел, красою цветёт!
• Клабустер, клабастер,
• Клабум!
• А мельник и зол и угрюм!
• Клабустер, клабастер,
• Клабум!

Круг движется то влево, то вправо, то сходясь к середине, то расходясь. Запевают по кругу один за другим.

Видя, что настал и его черёд, вступает Крабат. Прикрыв глаза, допевает песню:

• Он смел и подмогу найдёт!
• Клабустер, клабастер,
• Клабум!
• Он с мельником счёты сведёт!
• Клабустер, клабастер,
• Клабум!

Кончив танцевать, все опять садятся за стол. Самый молчаливый, Кубо, хлопнув Крабата по плечу, хвалит:

– А у тебя красивый голос!

– У меня? – удивляется Крабат. Только теперь он заметил, что опять может петь. Правда, глуховатым голосом, но уверенно и громко.

В понедельник, хотя праздники ещё не кончились, работа идёт как всегда. Но Крабат больше почти не чувствует усталости. Что ни потребует Мастер – выполняет без труда. Всё ладится, всё кипит в руках. Прошло то время, когда он валился с ног и едва добирался вечером до постели.

Крабат радуется. Трудно представить, как он выдерживал раньше. Что же ему помогло? Есть у него одна догадка. Как только они с Тондой остаются наедине, он решает спросить его об этом.

– Ты прав, – отвечает Тонда. – Пока у нас на лбу этот знак, мы можем работать без устали с утра до ночи. Целый год!

– А в другое время? Например, с ночи до утра?

– Нет! Тогда уж придётся надрываться. Но хочу тебя успокоить, Крабат. Во-первых, не так уж часто нас поднимают по ночам. А во-вторых, это можно выдержать.

О пасхальной ночи и горе Тонды они больше не говорили. Но Крабат часто вспоминал его рассказ про Воршулу. И тут же ему на ум приходила Певунья, что запевала той ночью. Словно вновь звучал её нежный голос, плывущий в темноте из Шварцкольма. Это было удивительное, незнакомое чувство. Его хотелось забыть, но никак не удавалось.

Каждую пятницу после ужина подмастерья собирались у порога Чёрной комнаты и, превратившись в воронов, слетались на жердь.

Крабат с этим быстро свыкся. Всё шло своим чередом. Мас-тер зачитывал отрывок из Корактора, они повторяли – кто сколько запомнил. Мастер особенно не придирался.

Крабат изо всех сил старался не забыть, как изменить погоду, вызвать дождь, град, шаровую молнию, как заслониться от пули, как, выпорхнув из себя, стать невидимкой, а потом опять вернуться в свою оболочку. Днём за работой и вечером перед сном он повторял заклинания – только бы не забыть. Теперь он был твёрдо уверен: человек, владеющий искусством искусств, властвует над другими. А ведь здорово иметь власть, хотя бы такую, как у Мастера. Так он думал тогда. Вот и старался изо всех сил.

Это случилось вскоре после Пасхи.

Мастер с фонарём в руке появился на пороге их чердака.

– За работу! Господин вот-вот прибудет! Быстрее!

Крабат от волнения никак не мог найти башмаки. Так босиком и ринулся за всеми во двор.

Ночь была тёмная, хоть глаз выколи, новый месяц только народился. Кто-то в сутолоке наступил деревянным башмаком Крабату на ногу, тот взвыл от боли:

– Эй, полегче, болван!

Но тут же кто-то зажал ему рот рукой.

– Ни слова! – услышал он шёпот Тонды.

Теперь Крабат заметил, что никто ещё не нарушил молчания. Какая работа их ожидала? Пожалуй, Крабат догадывался.

Вскоре подкатил Незнакомец с полыхающим петушиным пером. Подмастерья бросились к повозке, отстегнули брезент, начали таскать мешки в дом – к «мёртвому жёрнову».

Всё было так же, как месяц назад, когда Крабат подсмат-ривал в слуховое оконце. Только Мастер на этот раз не бегал вместе со всеми. Он восседал рядом с господином на козлах и щёлкал кнутом, подстёгивая парней, а те лишь молча сгибались под тяжестью ноши.

Крабат уже почти забыл, как тяжело таскать полные мешки. Кнут щёлкает, подмастерья бегают взад и вперёд, от грохота и завывания «мёртвого жёрнова» дрожит вся мельница.

Так что же всё-таки в мешках? Крабат пробует разглядеть, высыпая мешок. Но при тусклом свете фонаря не поймёшь – то ли лошадиный навоз, то ли еловые шишки… А может, круглые камешки, покрытые засохшей грязью…

Рассмотреть как следует нет времени – пыхтя, надвигается Лышко с мешком, локтём отпихивает Крабата.

Михал и Мертен наготове: подставляют пустые мешки, чтобы собрать смолотое. Другие оттаскивают полные мешки к повозке. Всё как в прошлый раз. С первым криком петуха повозка уже вновь нагружена, брезентовый верх пристёгнут. Гость хватает кнут и… оп-ля! – повозка летит!.. Мастер едва успевает соскочить с козел. Парни уходят в дом.

– Пошли! – зовёт Тонда Крабата.

Они идут к пруду, чтобы перекрыть шлюзы. Слышно, как замирает стук мельничного колеса. Наступает тишина, её нарушают лишь крик петуха да кудахтанье кур.

– Он часто здесь появляется? – Крабат кивает в сторону удаляющейся повозки. Вот она уже скрылась в тумане.

– Только в новолуние.

– Ты знаешь его?

– Нет! Один лишь Мастер его знает. Он называет его Господином. Он его боится.

Они медленно бредут по росистому лугу к мельнице.

– Одного я не понимаю. Когда он приезжал в прошлый раз, Мастер работал с вами. А сегодня?

– Тогда ему пришлось работать, потому что нужна была дюжина работников. А теперь нас, подмастерьев, снова двенадцать. И он может пощёлкивать кнутом.

Как подмастерья с мельницы быка продавали

Время от времени Мастер посылал подмастерьев по двое, по трое в окрестные деревни, чтобы там они испробовали своё колдовское умение.

Как-то утром Тонда подошёл к Крабату.

– Сегодня мы с Андрушем идём в Витихенау на рынок. Если хочешь, пойдём с нами. Мастер согласен.

– Что ж! Это получше, чем работа на мельнице!

Шли лесом. Был солнечный июльский день. Где-то в вышине трещали сойки, трудился дятел. Пчёлы и шмели с деловитым жужжанием обрабатывали малиновые кусты.

Лица у всех праздничные, светлые. Андруш, тот всегда весел, как птица, но чтоб Тонда радостно насвистывал – это редкость! И, конечно, не только погода тому причиной.

Тонда всё время весело пощёлкивал кнутом.

– У тебя такой вид, будто ты уже ведёшь его домой! – рассмеялся Крабат.

– Кого?

– Да быка! Мы ведь в Витихенау быка купим?

– Наоборот!

– Му-му-у, – раздалось вдруг за спиной Крабата.

Обернувшись, он увидел вместо Андруша тучного, гладкого рыжего быка. Бык глядел на него вполне дружелюбно. Крабат протёр глаза. Тонда вдруг тоже исчез, на его месте стоял старый крестьянин-сорб в лаптях, в холщовых портах и рубахе. Он был подпоясан верёвкой, а в руках держал засаленную шапку, отороченную облезлым мехом.

Вдруг кто-то похлопал Крабата по плечу. Крабат обернулся.

Андруш!

– Где ты был, Андруш? А где же бык?

– Му-му-у, – ответил Андруш.

– А Тонда?

Тут Тонда принял обычный вид – мужичок исчез.

– Ах, вон оно что!

– То-то и оно! – сказал Тонда. – Уж мы с Андрушем устроим на рынке потеху!

– Ты хочешь его продать?

– Этого хочет Мастер.

– А если его зарежут?

– Не бойся. Продадим Андруша, а верёвку, на которой его привели, оставим себе. Тогда он сможет опять обернуться человеком или кем захочет.

– А если отдадим с верёвкой?

– Только посмейте! – испугался Андруш. – Тогда мне придётся остаток дней своих быть быком, жевать солому и сено. Б-р-р! Не забудьте про это!

Много шуму наделал рыжий бык на рынке в Витихенау. Торговцы скотом тут же окружили его. Крестьяне, уже успевшие продать своих свиней и овец, протискивались сквозь толпу. Не каждый день встретишь такого отменного быка! Не упустить бы, а то уведут из-под носа!

– Сколько за вашего красавца?

Торговцы напирали со всех сторон, кричали, надрывались. Мясник Густав Краузе из Хойерсверды давал за Андруша пятнадцать гульденов. Кривой Лойшнер из Кенигсброка – шестнадцать.

Тонда лишь головой качал:

– Маловато!

– Маловато? С ума, что ль, спятил? За дураков принимаешь?

– Дураки ли, нет ли – господам виднее!

– Ладно, – буркнул Краузе. – Даю восемнадцать!

– Да нет уж, лучше себе ос-тавлю.

Не отдал и за девятнадцать, и за двадцать.

– Ну и оставайся при своём быке! – заорал Густав Краузе, а Лойшнер постучал кулаком себе по лбу.

– Я ещё не спятил! Разорить меня вздумал? Даю двадцать два – это моё последнее слово!

Казалось, торг зашёл в тупик. Но тут сквозь толпу пробрался, отдуваясь, как морж, какой-то толстяк. Лицо его с выпученными глазами блестело от пота. Одет он был в зелёную куртку с серебряными пуговицами. На бархатном красном жилете – массивная золотая цепочка, на поясе – туго набитый кошель. Самый богатый в округе торговец скотом, по прозвищу Бычий Бляшке, собственной персоной!

Он отпихнул Лойшнера и Густава и рявкнул:

– Чёрт подери! И как у такого тощего мужика вырос такой роскошный бык! Беру за двадцать пять!

Тонда почесал за ухом.

– Маловато, господин.

– Маловато? Ну, знаешь ли!

Бляшке вытащил серебряную табакерку, щелчком открыл крышку, протянул старому сорбу, то есть Тонде. Дав понюхать ему, понюхал сам.

– Апчхи! Значит, правда!

– Будьте здоровы!

Бычий Бляшке оглушительно высморкался в огромный клетчатый платок.

– Двадцать семь, чёрт бы тебя подрал, и дело с концом!

– Маловато, господин!

Бляшке побагровел.

– За кого ты меня принимаешь? Двадцать семь за твою скотину, и не полушкой больше! Не будь я Бычий Бляшке из Каменца!

– Тридцать, господин. Тридцать – и он ваш.

– Грабёж средь бела дня! Ты меня по миру пустишь! – Бляшке вращал глазами, размахивал руками. – Сердца у тебя нет! Что тебе до несчастного торговца! Одумайся, старик! Отдай за двадцать восемь!

Тонда был неумолим.

– Тридцать – и баста! Бык – просто чудо! Не отдам за бесценок. Знали бы вы, как мне тяжело с ним расставаться. Будто собственного сына продаю!

Бычий Бляшке понял, что старик не уступит. Только зря время потеряешь. Да и уж больно хорош бык!

– Так и быть, согласен! Я сегодня добрый! Позволяю обвес-ти себя вокруг пальца! Не могу не потрафить бедному человеку! По рукам!

– По рукам!

Тонда снял шапку.

– Клади сюда, господин!

Бляшке отсчитал тридцать гульденов.

– Следил?

– Следил!

– Ну так давай сюда своего дорогого сынка!

Бляшке взялся за верёвку и хотел было увести Андруша. Тонда тронул его за рукав.

– Ну что ещё? – проворчал толстяк.

– Да так, пустяк! – Крестьянин казался смущённым. – Будьте так добры, господин, оставьте мне верёвку. Такая бы мне радость…

– Верёвку?

– На память. Знали б вы, господин Бляшке, каково мне с ним расставаться! Пусть хоть верёвка от него останется… А я вам другую дам.

Тонда развязал подпояску. Бляшке, усмехаясь, наблюдал, как старик меняет верёвки, потом увёл Андруша.