Фаворит бесплатное чтение

Дік Френсіс
ФАВОРИТ

_{Переклад здійснено за виданням: Dick Francis. Dead Cert. London, 1969.}

_{Художник Г. С. КОВПАНЕНКО}

1

Я дихав кінським потом і вогкістю. У вухах гуло од тупоту копит та дзвякання підків, що кресали одна об одну. Позад мене, розтягнувшись низкою, скакала група вершників, зодягнених, як і я, у білі шовкові штани й двоколірні куртки; попереду, на тлі блідої завіси туману, яскраво сяючи червоно-зеленими барвами форми, гнався лише один жокей, який спрямовував коня на березовий частокіл, що тьмяно бовванів перед ним.

Все було, як і передбачали. Білл Девідсон ось уже дев'яносто сьомий раз вигравав. Його гнідий Адмірал знову підтвердив, що кращого коня немає в усьому королівстві. А я — мені ж не звикати — просто милувався Біллом та його скакуном.

Переді мною майнув могутній гнідий круп: Адмірал подолав перешкоду без найменшого зусилля, як і належало фавориту. I коли я погнався за ним, він випередив мене ще на два корпуси. Ми перебували в протилежному кінці Мейденхедського іподрому, за цілих півмилі од фінішного стовпа. У мене не було вже надії обігнати Білла.

Лютневий туман дедалі згущався. Важко ставало бачити щось за черговою перешкодою, а оте зависле молоко, здавалось, замикало низку вершників у якийсь простір поміж небом і землею. Відчутною реальністю була лише швидкість. Фінішний стовп, юрма людей, трибуни й розпорядники десь там, за густою запоною, на віддалі півкруга, й навіть не вірилось, що вони існують.

Я почував себе у відчуженому й таємничому світі, де могло статися що завгодно. I таки сталося!

Ми зробили останній поворот і націлились на перешкоду. Білл скакав на добрих десять корпусів попереду, анітрохи не напружуючись. Йому це рідко доводилося робити.

Вартовий біля бар'єра перетнув доріжку, провів рукою по жердині й шмигнув під кодолу. Білл озирнувся через плече, і я побачив, як у нього блиснули в задоволеній усмішці зуби, коли переконався, що я так далеко позаду. Потім обернувся до перешкоди й оцінив відстань.

Адмірал чудово подолав бар'єр. Він метнувся над ним, ніби хотів посвідчити, що не тільки птахи літають. I впав…

Я вражено спостерігав миготіння копит, що несамовито краяли повітря, поки кінь падав на спину. Майнула постать Білла в яскравому вбранні, а потім він стрімко полетів униз із найвищої точки. Адмірал гепнувся на землю вслід за ним.

Я механічно рвонув праворуч і послав коня через бар'єр. Пролітаючи над ним, глянув униз. Білл лежав, розкинувши руки, очі заплющені. Адмірал повалився всією вагою йому на живіт і робив відчайдушні спроби звестися.

На якусь мить у мене сяйнуло в голові, ніби під ним лежить іще щось, та я скакав надто швидко, аби встигнути розгледіти.

Коли мій кінь подолав перешкоду, я відчув себе так, наче це мені садонули в живіт. У тому падінні щось мимоволі викликало думку про вбивство.

Я озирнувся через плече. Адмірал уже встав і самотньо скакав по іподрому. Вартовий схилився над Біллом, який незрушно лежав на землі. Я поскакав далі. Тепер я був попереду і мусив виграти будь-що. За облямівкою скакової доріжки я побачив лікаря швидкої допомоги в чорному костюмі й білому шарфі, що біг на поміч Біллові. Підігнавши коня, я подолав три останні бар'єри, це вже було не потрібно, бо, коли я з'явився як переможець, ущерть переповнені трибуни стрінули мене гулом подиву й розчарування. Я проскакав повз фінішний стовп, поляскав коня по загривку й глянув на людей. Більшість звернула свої погляди в бік найдальшої перешкоди, намагаючись угледіти в тумані Адмірала, свого фаворита, котрий оце вперше за останні два роки не переміг.

Навіть приємна жіночка, на коні якої я виступав, зустріла мене здивовано:

— Що трапилось з Адміралом?

— Упав, — одказав я.

— От повезло! — I заллялася щасливим сміхом. Потім узяла вуздечку й повела коня в паддок, де розсідлували переможців. Я скочив з сідла і взявся розстібувати пряжки попруги неслухняними після щойно пережитого потрясіння пальцями. Жінка гладила свого коня й щебетала, як вона рада, що виграла, яке то щастя, що Адмірал перечепився, хоч їй, звичайно, дуже шкода його. Я кивав, посміхався і мовчав, бо коли б заговорив, то це було б щось дуже жорстоке й нечемне. Хай собі радіє несподіваному виграшу, подумав. Таке рідко трапляється, а з Біллом, можливо, все гаразд.

Я зняв сідло й, полишивши місіс Мервін приймати поздоровлення, попхався до вагарні. Сів на ваги, був визнаний «у нормі» й, зайшовши до роздягальні, поклав свої речі на лаву.

Клем, гардеробник, що наглядав за ними, підійшов. То був маленький, аж надто чистий, акуратний дідок з побитим вітром лицем і руками, на яких жили понапиналися, ніби цупко натягнуті струни.

Він підняв моє сідло й ніжно погладив його. Я подумав, що це вже стало в нього звичкою. Адже гладив, як інший пестив би щічку гарненької дівчини, насолоджуючись тонким оксамитом шкіри.

— Добре скакали, сер, — мовив він, але вигляд мав не дуже радісний.

Я не хотів чути будь-яких поздоровлень, тому твердо сказав:

— Мусив виграти Адмірал.

— Він упав? — стурбовано поцікавився Клем.

— Так. — Я ніяк не міг збагнути чому, скільки не думав.

— Майор Девідсон цілий, сер? — Я знав, що він обслуговує також Білла, вважаючи його просто божеством.

— Не знаю… — Хоч лука сідла садонула його прямо в живіт, обтяжена вагою коня, що впав на нього. «Які-то шанси у бідолахи?» — подумав я.

Накинув хутряну куртку й поспішив на пункт швидкої допомоги. Дружина Білла Сцілла стояла під замкненими дверима. Бліда, ледве стримуючи тремтіння, вона з усіх сил намагалася не виказувати страху. Її маленьку струнку постать облягало червоне плаття, а на хмарці попелястих кучерів красувалася норкова шапочка. Адже зодягалася на свято, а не на смуток.

— Аллане, — зітхнула, побачивши мене. — Лікарі оглядають його й просили зачекати. Як ти думаєш, йому погано? — звернула вона на мене благальний погляд, та що я міг їй казати? Тільки обняв за плечі.

Сцілла спитала, чи бачив я, як він падав. Я відказав, що Білл ударився головою і, очевидячки, дістав струс мозку.

Двері розчинились, і вийшов високий стрункий чоловік. То був лікар.

— Ви місіс Девідсон? — запитав.

Сцілла кивнула.

— Боюсь, що вашого чоловіка доведеться одвезти в лікарню. Було б необачливо пускати його додому, не зробивши рентгенівського знімка.

Він підбадьорливо всміхнувся, і я відчув, як Сцілла дещо заспокоїлась.

— Можна мені бачити його? — спитала.

Лікар повагався.

— Можна, — сказав нарешті, — хоч він ще не зовсім опритомнів. Трохи вдарився… Головою… Отож небажано його турбувати.

Коли я рушив слідом за Сціллою, лікар зупинив мене, поклавши руку на плече.

— Ви містер Йорк, еге ж? — запитав. Ще позавчора він давав мені звільнення, бо я трохи був перебрав.

— Так.

— Ви добре знаєте їх?

— Атож. Я здебільшого мешкаю в них.

Він стиснув губи.

— Справа кепська. Головне — не струс, у нього все перечавлено всередині… Внутрішній крововилив… Я дзвонив у лікарню, щоб там готувалися до операції.

Тим часом під'їхала «швидка». Вона посунула до нас заднім ходом. З неї вискочили санітари, одчинили дверцята, витягли ноші й метнулися до медпункту. Лікар пішов за ними. Та ось вони знову з явилися, несучи Білла. Сцілла, похитуючись, ступала слідом, на обличчі в неї застигла тривога.

Завжди таке рішуче, жваве й засмагле лице Білла зараз було непорушне, синювато-бліде, вкрите дрібненькими росинками поту. Він мляво дихав відкритим ротом, а руки неспокійно бгали ковдру. На ньому досі була яскрава жокейська куртка, і від цього ставало моторошно.

Сцілла мовила:

— Я їду з ним. А ти зможеш приїхати до лікарні?

— Мушу зробити ще один заїзд. Та ти не хвилюйся, все буде гаразд. — Хоч сам я не вірив цьому. I вона — теж.

Коли карета від'їхала, я повз вагарню, через парк вийшов до річки. Темза, набухла од талого снігу, рудувато-сіра од пінявих баранців, вибігала з туману на сто ярдів праворуч од мене, бурунилась на вигині, де я стояв, і знову пірнала в туман. Імла й непевність ждали її попереду. Як і мене…

Адже у випадку з Біллом щось таки не так.

У Булавайо, де я вчився в школі, математик витрачав безліч годин — я вважав, що аж надто багато, — навчаючи нас робити висновки з найменшої кількості даних. Дедуктивний метод — своє хобі — він переніс на предмет, і нам легко вдавалося од питань алгебри або геометрії одволікати його та переводити на хитрощі Шерлока Холмса. Він виховував клас за класом, де хлопці виявляли гостру спостережливість, помічаючи, як стираються носки черевиків у поденниць або вікаріїв та які мозолі у арфістів. До того ж школа славилась успіхами в математиці.

Отже, за тисячі миль од Булавайо, через сім років після виходу із розпеченої сонцем класної кімнати, мерзнучи у вологому англійському тумані, я згадав того вчителя й, подумки перебравши крихітні дані, взявся їх аналізувати.

Відомо: Адмірал, неперевершений скакун, упав без будь-якої видимої причини. Вартовий біля бар'єра, поки ми з Біллом наблизились, перетнув доріжку, хоч у цьому не було чогось особливого. А коли я подолав перешкоду та, обернувшись, глянув на Білла, десь у найдальшому куточку мого поля зору щось тьмяно блиснуло, наче метал.

Я довго думав про це.

Висновок напрошувався сам собою, і мені слід було тільки з'ясувати його вірогідність.

Я повернувся до вагарні взяти свої речі та зважитись перед останніми перегонами, але щойно почав укладати в свою куртку олов'яні плашки для збільшення ваги, як по радіо оголосили, що через суцільний туман змагання відкладаються.

У роздягальні зчинився шарварок. Чай і фруктове печиво вмить розхапали. Минуло доволі часу після сніданку, і я теж запхав собі в рот два бутерброди з телятиною. Домовився з Клемом, щоб одіслав мою валізку в Пламптон, де мав виступати за чотири дні, а сам пішов роздивитися те місце, де впав Білл.

Од трибун до останнього повороту на Мейденхедському іподромі неблизька путь, і, поки я туди доплентав, черевики, шкарпетки й штани геть вимокли у високій траві. Було дуже холодно, і навколо жодної живої душі.

Я підійшов до загорожі, простої березової загорожі з численних кілків. Три дюйми завтовшки внизу, удвічі тонші вгорі, висота — чотири фути й шість дюймів, ширина — близько десяти ярдів. Звичайна собі перешкода.

Я уважно оглянув те місце, де коні приземлялися. Нічого. Тоді пішов на той бік, де вони брали висоту. Теж нічого,

Зазирнув під укіс біля бровки. Там скакав Білл перед падінням. Знову нічого. I лиш з краю доріжки, під самим полем, я побачив те, що шукав: заховане у високій траві, зрошене краплями мряки, згорнуте клубком, небезпечне й смертоносне…

Дріт!

Чималий сувій сріблястого дроту, придавленого до землі деревиною. Один кінець його тягнувся до головного стовпа і був припнутий на висоті двох футів над перешкодою. Прикручений так міцно, що голіруч не знімеш.

Я оглянув боковий стовп. За два фути од бар'єра була жолобинка від дроту. Адже стовп колись білили, і знак на ньому чітко вирізнявся.

Тепер ясно: тільки одна людина могла це зробити — вартовий, що стояв на чатах. Це він перебіг тоді доріжку.

Вартовий, подумалось мені з гіркотою, якого я зоставив, щоб той допоміг Біллу.

На трьохмильних перегонах з бар'єрами треба долати два кола. Після першого тут усе ще було гаразд. Дев'ятеро коней спокійнісінько перескочили, причому Білл скакав третім, економлячи силу для фінального кидка, а я за ним, і навіть пожартував: ну й допікає мені цей ваш англійський клімат!

А потім зайшли на друге коло. Адмірал скакав попереду. Коли вартовий побачив, що Білл подолав попередню перешкоду, тоді він, мабуть, і перетнув доріжку, сувій дроту тримав у руці, а обкрутивши навколо стовпа, добре натягнув. Два фути над перешкодою. Тоді чудовий плигун Адмірал обов'язково мусив звалитися.

Ця неймовірна жорстокість сповнила мене рішучістю до дії не на один тиждень.

Чи порвав кінь той дріт, чи просто стягнув? Важко було сказати. Та оскільки я не знайшов жодного шматка, а сувій у траві був зовсім цілий, виходило, що, падаючи, Адмірал стягнув униз слабше закріплений кінець. Адже жоден із семи коней більше не впав. Усі легко перескочили.

Якщо вартовий, що стеріг перешкоду, не божевільний, а це теж слід було взяти до уваги, то замахувалися лише на певного коня, саме під тим, а не іншим жокеєм. Білл завжди на цьому відтинку шляху виривався на кілька корпусів уперед, а його червоно-зелену куртку неважко було помітити навіть у тумані.

Я повернувся вже зовсім схвильований… Стемніло. Я таки загаявся біля тієї загорожі значно довше, ніж сподівався, і, коли підійшов до вагарні, щоб розповісти адміністраторові іподрому про дріт, виявив, що всі, крім сторожа, давно пішли.

Сторож, дражливий стариган, який завжди посмоктував хворого зуба, сказав, що не знає, де адміністратор. Хвилин із п'ять як поїхав до міста. Коли повернеться, кат його зна, а йому тут доводиться доглядати цілих п'ять пічок, клятий бронхіт дихати не дає… Отак бурмочучи, він поплентав до головної трибуни, що темним громаддям бовваніла в тумані.

Я розгублено провів його очима. Треба ж було сказати комусь відповідальному про той дріт. Розпорядники перегонів уже поїхали. Адміністратор — теж. Секретар зачинився в конторі, як я потім довідався. Довелося б згаяти не одну годину, поки знайшов би когось та вмовив повернутися й добратися в темряві до місця катастрофи. А потім почалися б допитування, свідчення тощо. Навряд чи скоро вдалося б мені вирватись…

Саме в ці хвилини Білл змагався за життя в Мейденхедській лікарні, і мені конче потрібно було знати, чи перемагає він у цій боротьбі. Сцілла страшенно мучилась у непевному чеканні, а я пообіцяв їй прийти… Годі, вже й так згаяв доволі часу! Дріт, захований у густому тумані, цупко припнутий до стовпа, підожде до ранку. А Білл, може, й не діждеться.

«Ягуар» Білла самотньо чекав на зупинці. Я заліз у нього, ввімкнув фари й рушив. За ворітьми звернув ліворуч, обережно проїхав у тумані дві милі, знову взяв ліворуч, поминув міст, довго кружляв — у Мейденхеді односторонній рух — і нарешті знайшов ту лікарню.

У яскраво освітленому вестибюлі Сцілли не було. Я запитав чергового.

— Місіс Девідсон? Дружина жокея? Так. Вона в чекальні для відвідувачів. Четверті двері праворуч.

Її чорні очі здавалися величезними через глибокі западини. Ніякої фарби на обличчі не зосталось, а свою кокетливу шапочку вона зняла.

— Ну, як він? — запитав я.

— Не знаю. Вони все заспокоюють мене. — Сцілла мало не плакала.

Я сів поруч і взяв її руку.

— З тобою якось спокійніше, Аллане…

Раптом двері одчинилися, зайшов білявий юнак. Стетоскоп метлявся в нього на шиї.

— Місіс Девідсон… — він завагався. — Я гадаю… вам слід побути біля нього.

— Як там?

— Н-неважно… Ми робимо все, що в наших силах. — I, повернувшись до мене — А ви хто — родич?

— Ні, друг. Я одвезу місіс Девідсон додому.

— Так… То ви підождете чи зайдете потім?

Його обережний голос, оті непевні слова могли означати лише одне: Білл умирає.

— Я підожду.

— Гаразд.

За чотири години я досконало вивчив узори на завісах і кожну щілину в паркеті. Та весь час не виходив з голови дріт.

Нарешті з'явилася медсестра. Сувора, гарна, молода.

— Я дуже жалкую… Майор Девідсон… помер.

Потім пояснила, що місіс Девідсон хотіла б, аби я глянув на нього, й запропонувала мені йти з нею. Вона одвела мене довгим коридором до невеличкої білої палати, де на єдиному стільці сиділа Сцілла.

Вона лиш звела свої жалібні очі, говорити не могла.

Білл лежав сірий, непорушний. Найкращий друг, якого тільки можна собі бажати.

2

Наступного дня рано-вранці я одвіз Сціллу, геть виснажену втомою й сльозами, приспану безліччю снотворних таблеток, додому в Котсуолд. Діти зустріли її на порозі, у них були злякані личка й великі круглі очі. Позаду стояла Джоан, проворна й розбитна дівчина, що доглядала дітей. Я звечора передав їй сумну звістку телефоном.

Сцілла сіла на східці й заридала. Діти поставали на коліна круг неї, почали обнімати і втішати. Адже про те, що справді сталося, вони ще не мали уявлення.

Потім Сцілла пішла до своєї спальні. Я зсунув штори, вкрив її ковдрою й поцілував. Вона миттю заснула. Мабуть, прокинеться десь під вечір.

Я зайшов до своєї кімнати й переодягся, Внизу, на кухні, Джоан зготувала мені каву, яєчню з шинкою й пундики. Я дав кожному з дітей шоколадку (купив ще вранці — як далеко тепер здавався той ранок!). Вони всілися поряд, гризли шоколад, поки я снідав, Джоан налила кави й собі.

— Аллане, — почав найменший. Йому було всього п'ять років, і він нізащо не продовжував, поки не чув у відповідь «що?».

— Ну? — сказав я.

— Що трапилося з татком?

Я розповів. Про все, крім дроту. Деякий час вони злякано мовчали. Потім Генрі, якому саме сповнилось вісім, спокійно запитав:

— А його спалять чи поховають?

I перш ніж я встиг відповісти, він і його старша сестра Поллі взялися гаряче й переконливо доводити, чому кремація ліпша за похорон. Я жахнувся і водночас із полегшенням зітхнув, а Джоан, перехопивши мій погляд, ледве трималася, щоб не засміятись.

Ця несвідома дитяча байдужість поглинула всі мої інші думки, коли повертався в Мейденхед. Я поставив довжелезну машину Білла в гараж і вивів звідти свого маленького темно-синього «лотоса». Туман геть розвіявся, та я все одно рухався надто повільно проти звички і все думав: що ж мені тепер робити?

Спершу я поїхав у лікарню. Забрав речі Білла, підписав якісь бланки, дав потрібні розпорядження. Обов'язковий розтин призначили на наступний день.

Була неділя. Я поїхав на іподром. Ворота зачинено. Вернувся в місто. Контора теж порожня й зачинена. Подзвонив адміністраторові додому. Ніхто не відповів.

Трохи повагавшись, набрав номер голови Національного комітету кінного спорту. Дворецький сера Кресвелла Стампе сказав, що спитає, чи може той приділити мені кілька хвилин. Сер Кресвелл узяв трубку.

— Сподіваюсь, справа у вас невідкладна, містере Йорк, — мовив він. — Ви перебили мені обід у товаристві.

— Ви чули, сер, що майор Девідсон помер учора ввечері?

— Так, і дуже сумую. — Він чекав, що я казатиму далі.

Я набрав у груди повітря й випалив:

— Його падіння не випадкове…

— Що це має означати?

— Коня майора Девідсона підкосили… Дріт, — пояснив я.

Я розповів йому про свої пошуки під перепоною і про те, що там виявив.

— Ви сповістили містера Дейса? — запитав він.

То був адміністратор іподрому.

Я пояснив, що не застав його.

— I подзвонили мені? Зрозуміло. — Він помовчав. — Що ж, містере Йорк, коли все це правда, то це надто серйозна справа, щоб нею займався тільки Національний комітет кінного спорту. Гадаю, вам слід повідомити поліцію Мейденхеда. I обов'язково тримайте мене в курсі. До вечора. Я постараюся зв'язатися з містером Дейсом.

Я поклав трубку. Відповідальність перекидали на чужі плечі.

Я навіть уявив собі, як холоне підлива ростбіфа на тарілці сера Кресвелла, поки він розшукує Дейса.

Поліцейський відділок на порожній недільній вулиці виглядав темним, запилюженим і непривітним. Я зайшов. По той бік бар'єра стояли три столи, за одним із них молодий констебль пірнув з головою в недільний додаток до якоїсь газети. «Очевидячки, читає детектив», — подумав я.

— Чим можу служити, сер? — підвівся він.

— Є тут ще хтось, крім вас? — почав я. — Тобто хтось старший за званням. Мова йтиме про вбивство.

— Одну хвилиночку, сер. — Він шаснув за двері в глибині й одразу ж вийшов. — Заходьте сюди, будь ласка.

Він пропустив мене й зачинив двері.

Чоловік, який устав мені назустріч, був, на мій погляд, трохи занизький для поліцейського. Кремезний коротун, років під сорок. Він виглядав скорше воякою, аніж мислителем, проте, як я потім пересвідчився, це було помилкове враження. На столі порозкидані газети й товстенні юридичні довідники. В кабінеті задуха від газового пальника, попільничка повна недокурків. Він теж проводив неділю за читанням детективу.

— Добридень. Я інспектор Лодж, — сказав, тицьнувши на стілець проти письмового столу. Сам теж сів і взявся складати в стосики газети. — Ви з приводу вбивства? — Мої власні слова в його вустах здавалися абсурдом, хоч він і повторив їх по-діловому.

— Я відносно майора Девідсона…

— Так, ми вже отримали рапорт. Він помер у лікарні після падіння на перегонах.

— Те падіння було зловмисно влаштоване.

Інспектор допитливо глянув на мене, потім узяв аркуш паперу, одкрутив ручку й поставив дату.

— Давайте все спочатку, — заявив він. — Ваше ім'я?

— Аллан Йорк.

— Вік?

— Двадцять чотири.

— Адреса?

Я сказав, потім пояснив, чия то квартира і що мешкаю здебільшого там.

— А де ваше постійне місце проживання?

— Південна Родезія. Скотарська ферма поблизу Індума, за п'ятнадцять миль од Булавайо.

— Чим займаєтесь?

— Представник батька у його лондонському філіалі.

— А чим займається батько?

— Ділок. Торговельна компанія «Бейлі Йорк».

— Чим торгуєте?

— Мідь, олово, худоба. Хоч ми переважно транспортна фірма.

Він усе це швидко й чітко занотував.

— Ну от. — I поклав ручку. — А тепер — усе по порядку.

— Сталося ось що… — я розповів, що знав. Він слухав, не перебиваючи, потім запитав:

— А чому ви гадаєте, що це не звичайне падіння?

— Адмірал — найнадійніший плигун у світі. Ноги в нього гнучкі, мов у кота. Він ніколи не робить похибок під час скачки.

Та з його чемно-здивованого виду я зрозумів, що він мало знає про якісь там скачки з перешкодами і, певно, вважає, що впасти може кожен кінь.

Я з усіх сил намагався його переконати:

— Адмірал спритно долає перешкоди. Він нізащо не впав би просто так. Той бар'єр для нього — тьху! I ніхто його навіть не підганяв. Він чудово злетів у повітря — я сам бачив. Отож падіння було неприродне. Воно виглядало так, ніби навмисно щось влаштували, аби його повалити. Я гадав, що то дріт. I тому вернувся й таки знайшов його. От і все.

— Гм. А цей кінь мусив виграти?

— Безумовно.

— А хто ж виграв?

— Я.

Лодж кусав кінчик своєї ручки.

— Як наймають вартових? — запитав він.

— Докладно не знаю. Але це люди випадкові. Їх беруть усього-на-всього на один раз.

— Тоді навіщо б їм комусь шкодити? — хитро запитав він.

Я глипнув на нього.

— То що ж ви вважаєте, я все це вигадав?

— Та ні, — Лодж зітхнув. — Я цього зовсім не думаю. Мабуть, слід поставити питання: чи важко було б найнятися саме тому, хто мав намір пошкодити майору Девідсону?

— Без будь-яких труднощів.

— Ми мусимо це з'ясувати. — Він замислився. — Кращого способу знищити людину й не вигадаєш…

— Той, хто це влаштував, не мав наміру вбивати, — сказав я переконано.

— Чому?

— Бо не ждали, що майор Девідсон розіб'ється на смерть. Я гадаю, це було задумано, аби він не виграв скачку.

— При такому падінні й не розбитися? А мені здавалося, це дуже небезпечно, — мовив Лодж.

Я відповів:

— Вони просто хотіли вибити його з сідла. Коли ваш кінь на повному ходу зачепить бар'єр і ви цього не сподіваєтесь, то вас просто викидає з сідла. Ви летите й приземляєтесь далеченько від того місця, де падає кінь. Це може кінчитися важкою травмою, але не смертю. До того ж Білл Девідсон не полетів уперед. Може, він застряв носаком у стремені, хоч це малоймовірно. А може, перечепився через дріт, і той затримав його. Бо впав круто вниз, а кінь — на нього. Лука сідла стусонула йому в живіт. Такого зумисне не придумаєш.

— Атож. Ви, здається, все добре обміркували.

— Ще й як!

— А ви не підозрюєте, кому б хотілося пошкодити майорові? — запитав Лодж.

— Ні, — одказав я. — Його всі любили.

Лодж підвівся й розім'яв плечі.

— Ходімо глянемо на ваш дріт. — I висунув голову за двері: — Райте, найдіть-но Хокінса та скажіть, що мені потрібна машина.

Хокінс (я здогадався, що то саме він) сидів за кермом. Ми з Лоджем усілися ззаду, й машина рушила. Головні ворота іподрому досі були зачинені, але, як я переконався, були й інші можливості пробратися за огорожу. Поліцейський ключ підійшов до малесенької бокової хвіртки.

— На випадок пожежі, — пояснив Лодж, упіймавши мій здивований погляд.

У конторі жодної живої душі. Хокінс погнав навпрошки до найвіддаленішої перешкоди. Нас добре трясло на вибоїнах. Хокінс підкотив до бровки, і ми з Лоджем вибралися з машини.

Я підійшов до бар'єра з боку бровки.

— Дріт там…

Та я помилився.

Був стовп, була висока трава, стояла загорожа із березових паколів, а дроту не було.

— Ви певні, що це та перешкода? — спитав Лодж,

— Атож.

Ми стояли, дивлячись перед собою. Трибуни ледве виднілися в мороці. Загорожа, біля якої ми стовбичили, була єдиною перешкодою між двома закрутами скакової доріжки, і найближчий бар'єр чорнів за триста ярдів ліворуч.

— Ви долаєте он той бар'єр, — мовив я, простягаючи руку, — потім скачете до цього, — ляснув я по загорожі. — А коли подолаєте, за двадцять ярдів попереду буде крутий поворот перед новою прямою. Чергова перешкода розташована трохи далі, щоб дати можливість коневі відновити рівновагу перед стрибком. Це дуже гарний іподром.

— А ви не могли помилитися в тумані?

— Ні. Це той бар'єр.

— Гаразд. Роздивимось.

Та побачили всього-на-всього дві темні жолобинки на колись побілених стовпах. До того ж треба було придивлятися, аби помітити. Обидві на однаковій висоті — шість футів і шість дюймів.

— Це ще не доказ, — буркнув Лодж.

Ми поверталися в Мейденхед мовчки. Я дратувався, що піймав облизня. Треба було одразу ж повести туди когось, хоча б сторожа. Той, хто бачив — навіть у темряві, — що дріт припнуто до стовпа, підтвердив би мої свідчення. Але ж вартовий міг повернутися й одкрутити дріт, поки я плентав до трибун, і мої свідки теж нічого не помітили б, — заспокоював я себе.

Із Мейденхедського поліцейського відділка я подзвонив Кресвеллу Стампе. Цього разу перебив, як мені сказали, смакування добре підпеченими тістечками. Звістка, що дріт кудись щез, йому дуже не сподобалась.

— Ви мали одразу повести туди когось. Сфотографувати! Зберегти дріт! Ми не можемо заводити справу без доказів. Ви надто безвідповідальні, містере Йорк.

Пригнічений, я повернувся додому.

Зазирнув у кімнату Сцілли. Там було темно, і я чув її розмірене дихання. Сцілла досі спала.

Унизу Джоан грала з дітьми в покер проти каміна на килимку. Я навчив їх цієї гри одного сльотливого дня, коли малятам обридло гуляти в «раммі» і вони рюмсали та сварилися. Покер, ця таємнича гра ковбоїв з «вестернів»^[1], їм дуже сподобалася. За кілька тижнів Генрі зробився таким мастаком, що слід було подумати, перш ніж сідати грати з ним. Його гострий і точний зір фіксував найменші цяточки на звороті карти, а коли він зображував хитре здивування, аби застукати суперника, навіть дорослі не раз ловилися на гачок. Я захоплювався Генрі. Він міг би й самого чорта обдурити.

Поллі теж досить добре грала, і навіть маленький Уїльям хвацько одрізняв «флеші» од «фулів».

Вони грали вже, певно, давно, бо стосик фішок перед Генрі був утричі вищий, ніж у будь-кого.

Поллі защебетала:

— Генрі виграв усі фішки, й довелося знову ділити та починати гру.

Генрі осміхнувся. Карти були для нього розкритою книгою, і він гарно читав її.

Я взяв у нього десять фішок та підсів до гравців. Здавала Джоан. Вона дала мені дві п'ятірки, а потім я витягнув ще одну. Генрі скинув дві карти й прикупив. Вигляд у нього був аж надто вдоволений. Всі спасували. Тоді я рішуче докинув дві фішки й заявив:

— Піднімаю на дві.

Генрі глипнув на мене, переконався, що я не жартую, і став удавати, ніби він не наважується, зітхав, тарабанив пальцями по столу. Знаючи його вміння торгуватись, я зрозумів, у нього гарні козирі і він тільки й думає, як би видурити в мене щонайбільше.

— Ще на одну, — кинув він.

Я збирався докинути дві, та вчасно зупинився.

— Ні, Генрі, мене не купиш! — Я скинув карти й посунув до нього виграш. — Дістанеш всього-на-всього чотири — й жодної більше.

— А що в тебе було, Аллане? — спитала Поллі й, перекинувши карти, побачила три п'ятірки.

Генрі посміхнувся. Він не пручався, коли Поллі перекинула його карти. У нього було два королі. Всього лише два королі!

— Таки застукав тебе, Аллане! — задоволено сказав він.

Уїльям і Поллі застогнали.

Ми продовжували гру, поки я не реабілітував себе та не відіграв у Генрі чималу купу фішок. Потім настав час лягати дітям, і я пішов до Сцілли.

Вона вже прокинулась і лежала в темряві.

— Заходь, Аллане.

Я засвітив лампу біля її ліжка. Перший струс у неї минув, вона здавалася цілком спокійною.

— Хочеш їсти? — запитав я. Сцілла від учора ріски в роті не мала.

— А ти знаєш, Аллане, хочу, — здивовано мовила вона. Я спустився вниз, допоміг Джоан зготувати вечерю й відніс її Сціллі. Ми їли, і вона, спираючись на подушки, сама у великому ліжку, почала розповідати, як вони стрілися з Біллом, як коротали час і як їм було весело. Очі сяяли од напливу спогадів. Вона говорила тільки про нього. Я не перебивав її, поки в бідолашної не затремтіли губи. Тоді розповів про Генрі, про отих двох королів, і Сцілла всміхнулася та заспокоїлась.

Мені дуже хотілося знати, чи не було в Білла якихось неприємностей, чи не погрожував йому хто, та розумів, що не час для розпитувань. Отож примусив її ковтнути ще одну таблетку снотворного, що ото дали в лікарні, вимкнув світло та побажав їй доброї ночі.

Роздягаючись у своїй кімнаті, я ледве тримався на ногах, адже не спав понад сорок вісім годин, та ще таких неспокійних. Я знеможено впав на постіль. У такі хвилини поринаєш у сон, як у жадану насолоду.

Та ось Джоан розбудила мене.

— Прокиньтесь, будь ласка! Я вже цілу годину стукаю.

— Що трапилось?

— Вас просять конче підійти до телефону.

— О ні, — простогнав я. Мені здавалося, що ще ніч. А коли глянув на годинник — була вже одинадцята. Пішов униз, не в змозі прокинутись.

— Алло!

— Містер Аллан Йорк?

— Так.

— Не кладіть трубки. — Щось клацнуло в апараті. Я позіхнув.

— Містер Йорк? У мене повідомлення від інспектора Лоджа з Мейденхедського поліцейського відділка. Він хоче бачити вас завтра о четвертій.

— Гаразд, — одказав я й піднявся, хитаючись, до своєї кімнати.

Лодж чекав мене. Він підвівся, потиснув мені руку, вказав на стілець. Я сів. Тепер на столі в нього не було паперів, крім невеличкої теки. За моєю спиною, біля столика сидів констебль. Він розгорнув зошит, взяв у руки перо, готовий записувати.

— У мене тут деякі свідчення, — постукав Лодж пальцем по своїй теці, — що про них я хотів би вас сповістити. А потім задам вам кілька питань. — Він вийняв із теки два сколоті аркуші.

— Це свідчення містера Дж. Л. Дейса, управляючого конторою іподрому в Мейденхеді. Він заявляє, що серед вартових біля бар'єрів дев'ять перебувають на постійній роботі, а трьох найняли того дня.

Лодж відклав аркуш і взяв другий.

— А це свідчення Джорджа Уоткінса, постійного вартового. Він каже, що вони кидали жереб, кому яку перешкоду обслуговувати. Біля окремих бар'єрів стоять по двоє. У п'ятницю тягнули жереб. А в суботу один з новачків попросився до найдальшої перешкоди. Уоткінс каже, що її ніхто не любить, адже доводиться бігати через усе поле, коли хочеш сам поставити на наступний заїзд. Отож всі охоче погодилися. На решту бар'єрів кидали жеребок.

— Як же він виглядає, той вартовий?

— Ви ж мусили його бачити.

— Ні, не роздивився. Біля кожної перешкоди хтось стоїть. Я б не відрізнив їх.

— Уоткінс запевняє, що впізнав би його, а описувати не береться. Каже, звичайний собі чоловік. Середній на зріст, років під тридцять. Носить кепку, сірий костюм і просторий макінтош.

— Це ще не прикмети, — буркнув я.

— Він каже, що його звуть Томас Кук, безробітний, який перебивається сяк-так. Приємний на вигляд, без будь-яких дивацтв. Розмовляє, як корінний мешканець Лондона.

Лодж відклав аркуш і взяв інший.

— Це заява Джона Рассела з «швидкої допомоги». Він свідчить, що стояв біля першої перешкоди, стежачи, як коні огинали дальній поворот іподрому. В тумані видніли три бар'єри. Один з них ледве сірів у суцільній запоні. Він бачив, як майор Девідсон вискочив з імли, подолавши саме той бар'єр, і як упав перед наступною перешкодою. Майора він уже не бачив, хоч кінь його звівся на ноги й поскакав геть. Рассел пішов до перешкоди, де впав майор. Коли ж помітив, як ви озираєтесь, — побіг. I знайшов майора розпростертим на землs.

А дріт він бачив? — поцікавився я.

— Ні. Я питав, чи не помітив він чогось незвичайного, не вказуючи на дріт. Він заявив, що ні.

— I не бачив, поки біг, як хтось змотує дріт?

— Я теж допитувавсь, але він сказав, що за крутим поворотом та пологим схилом нічого не роздивився, поки не прибіг до бар'єра. Мені здається, він біг навкруги, скаковою доріжкою, не бажаючи замочитись у високій траві.

— Атож, — мовив я розчаровано. — А що робив вартовий, коли він прибіг?

— Стояв біля майора й дивився на нього. Він каже, що у вартового був зляканий вигляд. Це здивувало Рассела, бо, хоч майор був без тями, йому не здалося, що той важко поранений. Рассел підняв білий прапорець, це помітив інший санітар, який передав знак тривоги далі, — так вони викликають «швидку допомогу».

— А що зробив вартовий?

— Нічого. Коли одвезли майора Девідсона, він зостався біля бар'єра, поки не оголосили, що не буде заїзду.

Я вхопився за рятівну соломинку:

— А по гроші він прийшов разом з іншими?

Лодж глянув на мене з цікавістю.

— Ні, — мовив він, — його там не було.

I вийняв ще один аркуш.

— Це свідчення Пітера Сміта, старшого конюха загону Грегорі, де тренували Адмірала. Він каже, що тут, у Мейденхеді, Адмірал якось вирвався й намагався перескочити живопліт. У нього зостались шрами на грудях, шиї й передніх ногах. — Він звів на мене очі. — Отож, коли дріт і залишив рубець, то його не розрізниш.

— Ви молодець, — зауважив я. — Марно не гаяли часу.

— Так. Нам пощастило… Хоча б у тому, що вдалось одразу всіх розшукати.

Зоставався ще один аркуш. Лодж повільно проказав:

— Це акт про розтин тіла майора Девідсона. Смерть настала від багатьох внутрішніх травм. Печінка, селезінка… Він одхилився на стільці й дивився собі на руки.

— А тепер, містере Йорк, я мушу поставити вам кілька запитань… — його очі пронизали мої, — хоч вони можуть здатися вам неприємними.

— Давайте! — випалив я.

— Ви закохані в місіс Девідсон?

Я аж підскочив.

— Ні!

— Але ж ви живете в неї?

— Ну то й що?

— А чому саме там?..

— У мене немає свого будинку в Англії. Коли познайомився з Біллом, він якось запросив мене скоротати в нього вихідний. Мені обоє сподобались, а я їм. Отож стали часто запрошувати до себе, а згодом заявили: хай їхній дім буде моєю штаб-квартирою. Тепер я щотижня навідуюсь туди.

— Давно ви живете у Девідсонів?

— Місяців сім.

— Ваші стосунки з майором були дружні?

— Так.

— А з нею?

— Такі самі.

— I ви кохаєте її?..

— Шаную й поважаю, як старшу сестру. — Я вже аж кипів. — Вона ж старша за мене на цілих десять років.

Обличчя Лоджа підказувало, що вік не має значення. А тим часом констебль нотував кожне моє слово. Я взяв себе в руки й розважливо заявив:

— Вона до нестями кохала чоловіка, а він її.

У Лоджа скривилися кутики рота. Він був здивований. I знову взявся за мене:

— Оскільки я розумію, майор Девідсон був найкращим жокеєм Англії?

— Так.

— А ви минулого року взяли друге місце?..

Я витріщився на нього.

— Ого! Ви робите успіхи. Не встигли збагнути, що таке перегони, а вже все знаєте.

— Ви були другим після майора Девідсона минулого року… I, мабуть, так і лишилися б другим. А тепер, коли майора Девідсона не стало, певно, очолите список?..

— Так, тобто сподіваюсь, — одказав я. Звинувачення було цілком одверте, хоч я не збирався захищатися. Я терпеливо чекав. Коли це натяк, що я зумисне хотів скалічити або вбити Білла, аби володіти його дружиною й першим місцем, то хай тільки Лодж розтулить рота.

Та він цього не зробив. А я тим часом мовчки ждав.

Лодж осміхнувся.

— Тоді все, містере Йорк. Свідчення, що їх ви дали вчора й сьогодні, будуть надруковані вкупі, і я буду вам вдячний, коли уважно прочитаєте та підпишете.

Полісмен, що записував, устав і вийшов. Лодж сказав:

— Перехресний допит у слідчого — в четвер. Ви виступатимете як свідок, а місіс Девідсон мусить засвідчити тіло покійного. Ми пошлемо по неї.

I почав розпитувати мене про перегони, про звичайнісінські подробиці, поки готували мої свідчення. Я уважно прочитав і поставив підпис. Все було зафіксовано точно й акуратно. Я уявив ці свої свідчення серед багатьох інших у теці Лоджа. Як розбухне вона, поки Лодж одшукає вбивцю!

Якщо відшукає…

Він підвівся й простягнув руку. Я потис її. Інспектор подобався мені. Проте хотілось би знати, хто «натякнув» йому, що я «брав» участь у вбивстві, про яке сам же й сповістив…

3

Через два дні я скакав у Пламптоні.

Поліція вела розслідування аж надто таємно, сер Кресвелл теж тримав язик за зубами, отож біля ваги ніхто не кидав здогадів з приводу смерті Білла. Не було жодних натяків чи теревенів.

Я опинився в звичайній метушні, де траплялися й сутички серед жокеїв, що перевдягалися в тісній кімнаті: грубі дотепи, регіт, натовп напівроздягнених людей, що мерзли й тулилися до розжареної грубки. Клем подав мені бриджі, підштаники, жовту спідню сорочку, чистий комірець і нейлонові панчохи. Я роздягнувся й одяг на себе все, що вимагалось. На нейлонові панчохи легко ковзнули м'які, що добре облягали ногу, чобітки. Потім Клем простягнув мені скакові «відзнаки» — коричневу вовняну куртку й таку ж шапочку. Почепив краватку. Я вдягнув куртку, а шапочку натягнув поверх шолома.

Клем запитав:

— Сьогодні лише один заїзд, сер?

Він видобув два гумові затискачі з глибоких кишень свого фартуха й напнув мені на зап'ястя, щоб вітер не закочував рукави.

— Так, — мовив я. — Здається, один.

— То, може, вам позичити легше сідло? Ви ніби трохи поважчали.

— Ні, я хочу скакати в своєму сідлі. Ось я піду з ним на вагу, тоді побачимо, скільки я набрав.

— Як знаєте, сер.

Я пішов туди з Клемом, захопивши своє шестифунтове сідло з попругою, шкіряними стременами й шоломом. Загальна вага виявилась на чотири фунти вищою за норму.

Клем узяв сідло, а я поклав на лаву шолом.

— Здається, трохи не те, Клеме, — признався я.

— Авжеж, — I він побіг обслуговувати ще когось.

Я, звичайно, міг позбутися лишку, взявши інше сідло та перевдягнувшись у шовковий светр і «паперові» чоботи. Та я скакав сьогодні на власному коні й не бажав натерти йому рани маленьким сідлом.

Безнадійний — був кощавий жеребець-п'ятиліток, що його я недавно придбав. За рік-два з нього буде непоганий скакун, а поки що я брав його лиш на змагання з новачками, аби набув досвіду, якого він так потребував.

Оця недосвідченість коня і примусила Сціллу вмовляти мене, щоб не брав його у Пламптон, де з гарячими завжди трапляються несподіванки.

Облишивши снотворне, вона з усією ясністю збагнула нарешті свою втрату і тому сердилась та продовжувала вмовляти:

— Не треба, Аллане! Навіщо тобі ці перегони новачків? Ти ж знаєш, що твій Безнадійний ще не теє. До того ж тебе ніхто не примушує…

— А мені самому хочеться.

— Важко й придумати більш відповідне ім'я для скакуна…

— Навчиться, — заспокоїв я, — звичайно, коли я виїжджатиму на ньому.

— Хай уже краще хтось інший… прошу тебе!

— Варто тримати коня, щоб на ньому скакали інші! Я ж задля того й прибув до Англії — брати участь у перегонах.

— Ти скрутиш собі в'язи, так само, як Білл. — I вона розрюмсалась, наче мала дитина.

— Не турбуйся. А коли б він загинув під час автокатастрофи, ти б не дозволила мені водити машину? На перегонах так само небезпечно. — Я помовчав, та вона ще дужче розплакалася. — На шосейних дорогах гинуть тисячі, а на іподромах — одиниці.

Сцілла трохи заспокоїлась, але ущипливо зауважила: кількість автомобілістів і жокеїв не можна порівнювати.

— Буквально одиниці гинуть на скачках з перешкодами.

— Але ж Білл загинув!

— Один із ста за цілий рік.

— Після різдва — ось уже другий.

— Так, — я зиркнув на неї. В її очах все ще було повно сліз.

— Слухай, а в нього не було якихось неприємностей останнім часом?..

— А що тобі? — здивувалась вона.

— Були чи ні?

— Ні, здається, жодних.

— Його ніщо не турбувало? — допитувався я.

— Ні. А ти вважаєш…

— Нічого я не вважаю. — I це була правда. До самої катастрофи Білл зоставався таким, як завжди, — веселим, спокійним, самовпевненим. Він мав чудову дружину, трьох гарних діток, власний будинок із сірого каменю, значний достаток і кращого в Англії скакуна. Щасливчик — та й годі! I скільки я не напружував пам'ять, іншим його навіть не пригадував.

— Тоді навіщо питаєш?

Я обережно натякнув їй, що Біллова смерть не була наслідком нещасливого випадку. Розповів про дріт і пошуки Лоджа.

Вона закам'яніла.

— О ні! Цього не може бути!

Навіть зараз, у вагарні Пламптонського іподрому, я бачив перед собою її обличчя. Сцілла більше не вмовляла мене. Моя заява витіснила з її свідомості всі інші думки.

Тверда рука лягла мені на плече. Я добре знав її: то лапище Піта Грегорі, нашого тренера, дебелого здорованя, футів шести на зріст, що вже почав лисіти та обростати жирком; колись, як мені казали, наїзник серед наїзників і чемпіон.

— Хелло, Аллане! Радий бачити тебе, друзяко! Я вже оголосив тебе на другий заїзд.

— Ну, як тобі подобається мій кінь?

— Годиться. Хоч ще не навчений. — Безнадійний був у його стайні десь близько місяця. — Я б на твоєму місці не дуже гнав його під гору, а то він не дотягне до фінішу. Ще мине багато часу, поки братиме призи…

— Гаразд, — пообіцяв я.

— Ходімо, мені треба тобі дещо сказати. — Він поправив ремінчик бінокля в себе на плечі.

Ми вийшли крізь ворота на скакову доріжку й стали пробувати підборами грунт. Вони вгрузали на цілий дюйм.

— Це ще добре, коли згадати, скільки тут було снігу, — мовив я.

— Зате м'яко падати, — пожартував він.

Ми закрокували до найближчої перешкоди. Все тут наче було гаразд.

Зненацька Піт запитав:

— Ти бачив, як падав Адмірал?.. — Він саме тоді їздив купувати коня в Ірландію і щойно повернувся.

— Атож. Я був корпусів за десять від нього, — відповів я, роздивляючись, як розташовані бар'єри.

— Ну?

— Що ну?

— Чому ж він упав? — Голос його дзвенів настирливо й нетерпляче. Я глипнув на нього. Очі Піта були холодні й жорстокі. Щось ніби підказувало мені мовчати.

— Упав… та й годі. Коли я долав перешкоду, Адмірал лежав на землі, а Білл під ним.

— Тоді, певно, Адмірал схибив?.. — сказав він, не зводячи з мене очей.

— Я ж не бачив… Можливо, зачепився за край… — Це було вже ближче до правди.

— А не було там ще чогось?.. — Очі Піта пронизували мене наскрізь.

— Що ти маєш на увазі? — викручувався я.

— Та так… нічого. — Він ніби трохи заспокоївся. — Коли ти не бачив… — Ми пішли назад. Мені чомусь совісно було, що я втаїв од нього правду. Та вже надто допитливим і цікавим він мені здався. Хоч я був переконаний, що Піт нізащо б не погодився скалічити коня, та ще такого, як Адмірал. Але чому він-так зрадів, коли я заявив, що нічого не бачив?..

Я збирався спитати його, а що він думає, і потім викласти йому все, та Піт раптом заговорив:

— Ти не береш участі в змаганнях аматорів, Аллане? — Він знову прибрав самовпевненого й насмішкуватого вигляду.

— Ні, — одказав я. — Слухай-но, Піте…

— Зажди. Днів шість тому мені пригнали коня. Гнідий жеребець, справжнісінький красень. Його привели з невеличкої стайні десь там, на заході, хазяїн хоче, щоб хтось скакав на ньому в аматорських перегонах. Я дзвонив тобі вранці, але ти вже пішов.

— Як його кличуть? — запитав я, добре знаючи, що Піт неодмінно збирається вплутати мене в якусь халепу.

— Піднебесний.

— Не чув… Що він накоїв?

— Нічого особливого. Просто він ще зелений.

— Давай одверто!

Піт зробив вигляд, що здається.

— Він скакав лише двічі в Девоні минулої осені. Не падав, але… обидва рази скинув вершника. Зате як він сьогодні взяв у мене бар'єр! Я думаю, ти легко приборкаєш його…

— Мені не хотілося б тобі відмовити… проте…

— Його чарівна хазяйка так сподівалася, що саме ти на ньому поскачеш! Це її перший кінь. Я сказав, що вмовлю тебе…

— Ні, ні…

— То хоч поговори з нею, — наполягав Піт.

— Тоді мені вже совісно буде відмовлятися… Це знов якась там твоя старенька знайома, що назавжди лягає в лікарню й хоче дістати перед смертю останню насолоду?

Невдовзі перед тим Піт саме таким чином добився моєї згоди скакати на клячі, яка мені зовсім не подобалася. Потім я не раз бачив її стару хазяйку на іподромі. Видно, її лікарня та її сумний кінець ще були далеко.

— Ні, вона зовсім не стара…

Ми підійшли до вагарні. Піт, озирнувшись, покивав комусь пальцем. Одним оком я побачив молоду жінку, що підходила збоку. Тепер тікати було б просто нечемно. У мене вистачило часу тільки тихенько вилаяти Грегорі, перш ніж я обернувся та був відрекомендований власниці Піднебесного, хвацького майстра скидати вершників.

— Міс Еллері-Пенн, ось це і є Аллан Йорк, — сказав Піт.

Я глянув на неї й остаточно загинув. Потім пробелькотів:

— Я з великою радістю скакатиму на ньому…

Піт одверто розреготався.

Вона була на диво гарна: правильні риси обличчя, гладенька шкіра, усміхнені сірі оченята, лискуче чорне волосся, що сягало майже до пліч. I, мабуть, звикла вже до враження, яке справляла. Та хіба в тому її вина?

— Ну от і добре, — зрадів Піт. — Я оголошу тебе на четвертий заїзд. Форма буде у Клема.

I він рушив до вагарні.

— Я така рада, що ви погодилися, — призналась дівчина. Голос у неї був низький, мелодійний. — Мені подарували коня в день народження. Іноді губляться, що дарувати! Дядечко Джордж — такий любий, але трохи дивак — дав оголошення в «Таймсі», що купить скакуна. Тітонька каже, йому пропонували цілих п'ятдесят, та купив саме цього: сподобалось ім'я. Він заявив, що такий подарунок, як кінь, краще, ніж традиційне перлове намисто,

— Ваш дядечко просто чудовий! — вигукнув я.

— Проте жити з ним важкувато. — Вона підвищувала голос в кінці фрази, і тому все в неї звучало як запитання, ніби щоразу перепитувала: «Чи не так?»

— А ви живете з ним?

— Так. Мої батьки розлучилися ще хтозна-коли, розлетілися — і край.

— Даруйте…

— Не треба. Адже я їх навіть не пам'ятаю. Образно кажучи, вони підкинули мене в ніжному віці двох років дядечкові під двері.

— Дядечко добре виконав своє завдання, — мовив я, дивлячись на неї з одвертим захопленням.

— Точніше — тітонька Деб. Та вони в мене обоє чудові.

— А сьогодні вони тут?

— Ні. Дядечко каже, що коли вже пускати мене в новий прекрасний світ, суціль заселений хоробрими й принадними юнаками, то не треба, щоб під ногами плуталися старі родичі.

— Я з кожною хвилиною все більше закохуюсь у нього, — признався я.

Міс Еллері-Пенн подарувала мені чарівну посмішку, яка, одначе, нічого не обіцяла.

— Ви бачили Піднебесного? Правда ж, він симпатяга?

— Не бачив. I ще п'ять хвилин тому навіть не підозрював, що він існує. А чому дядечко послав його до Грегорі? Обрав першу-ліпшу стайню?

Вона засміялась.

— Не думаю. Він обирав цілком свідомо. Казав, що завдяки цьому я можу сподіватися на згоду майора Девідсона… — Вона спохмурніла. — Дядечко був дуже сумний, коли почув про катастрофу.

— Він знав майора? — запитав я, милуючись її принадними яскраво-червоними губами.

— Ні, я певна, що не знав. Можливо, його батька. Адже він знає, здається, всіх батьків на світі. Він тільки вигукнув: «Господи, майор Девідсон помер!» I продовжував гризти грінку. Навіть не чув, як ми з тітонькою прохали його подати мармелад.

— I це все?

— Так, а що?

— Нічого особливого… Ми з Біллом були друзі.

Вона кивнула.

— Я розумію… То що мені тепер робити з моїм конем? Не хочеться в перший же день оскандалитись. Буду вам вдячна за допомогу, містере Йорк.

— Мене звуть Аллан.

Вона глипнула на мене. Це свідчило, що, незважаючи на юність, уже навчилася берегтись необережних знайомств і набридливих приставань.

Та ось усміхнулась і заявила:

— А мене — Кет.

Назвала своє ім'я, ніби дарувала його, і мені це було вельми приємно.

— Що ви вже знаєте про скачки? — запитав я.

— Майже нічого. Оце сьогодні вперше на іподромі.

— А їздили верхи?

— Ні, навіть не пробувала.

— Очевидно, ваш дядечко кохається в конях? Він часом не мисливець?

— Дядечко Джордж цілком байдужий до них. Він каже, що кінь, з одного боку, кусається, а з другого — хвицає. Що ж до полювання, то він віддає перевагу іншим, більш спокійним заняттям, аніж гасати взимку примерзлими мочарами за якимось там зайцем.

Я розсміявся.

— То, може, він грає в тоталізатор, не з'являючись на іподромі?

— Всі знають, що дядечко під час фінального матчу на кубок з футбола спитав, хто виграв «дербі».

— Навіщо ж тоді Піднебесний?

— Щоб розширити мої інтереси, каже дядечко Джордж. Моє виховання було ординарним: пансіон, школа, подорож по Європі. Дядечко хоче вивітрити з мене «пліснявий дух музеїв».

— I подарував вам коня на повноліття?

— Так, — призналась вона й допитливо глянула мені в очі.

Я осміхнувсь: бо таки взяв поставлений нею бар'єр.

— Як власниці коня, вам не доведеться робити чогось особливого, — пояснив я, — треба лише підійти он до тієї стайні й простежити, як його сідлатимуть. Потім ви з Пітом підете в паддок та будете вивчати погоду, аж поки я не підійду. Я сяду на коня й поскачу до старту.

— А що, коли мій Піднебесний виграє заїзд?

— Ви гадаєте, він виграє? — Я не був певен, чи вона знає ціну своєму подарунку.

— Містер Грегорі каже, що не виграє.

Я з полегкістю зітхнув: мені не хотілося її розчаровувати.

— Ми знатимемо більше про нього після заїзду. А коли він прийде у першій трійці, то його розсідлають он там — проти вагарні. В іншому разі ви знайдете нас тут, на траві.

Наближався час першого заїзду. Я провів гарненьку міс Еллері-Пенн на трибуну й, виконуючи задум дядечка Джорджа, познайомив її з кількома мужніми й приємними молодиками. На жаль, я зрозумів, що коли повернуся сюди після змагань, то буду для неї лише «одним із жокеїв».

Вона одразу заполонила всіх моїх друзів. Була така радісна й весела. Мені здавалося, що всередині в неї палає шалений вогонь, але прихований; пробивається лише з отим и дивним низьким голосом. Кет, напевно, зостанеться гарною і в старості, чомусь раптом подумав я. Коли б Сцілла володіла такою буйною життєрадісністю, а не отою млявістю й податливістю, то підозра Лоджа обов'язково впала б на мене.

Щойно ми подивилися перший заїзд, як я полишив Кет на волю спортивних молодиків, а сам пішов до вагарні. Озирнувшись на ходу, бачив, як вона простувала в бар, а за нею — сім кіп хлопців чередою, наче хвіст за кометою. Яскравою й чарівною!

Уперше в житті я пошкодував, що мушу скакати.

4

У роздягальні Сенді Мейсон, взявшись у боки, без угаву молов язиком. Його руде волосся кучерявилось, а широко поставлені ноги стояли міцно, як стовпи. Весь він з голови до ніг аж вібрував од енергії й сили. Це був кремезний здоровань років тридцяти, дуже міцний, з темно-карими очима, отороченими надто блідими, червонястими віями.

Як жокей-професіонал, він не належав до кращих, зате часто досягав успіху завдяки азарту. Він ніколи й нічого не боявся. Кидав коня у вузеньку щілину поміж іншими, а то й пробивався грубою силою. Агресивність не раз приводила його до сутичок з наглядачами, хоч жокеї не сердились, симпатизуючи йому за оту невгасиму життєрадісність.

Його почуття гумору було таким же запальним, як і він сам, і, коли я особисто вважав, що дії Мейсона аж надто брутальні та жорстокі, мене ніхто не підтримував.

— Гей ви, покидьки, хто з вас поцупив мій гарапник? — горлав він, і голос його глушив усі інші розмови в роздягальні. Проте ніхто не звертав на те уваги.

— Ви що, придурки, не можете підняти сідниці та подивитися, чи хто не сидить на ньому? — накинувся він на тих, що сиділи поблизу. Вони з цікавістю підвели очі, ждучи продовження. Сенді не вгавав вергати громи, ні разу не повторивши лайки. Та ось доглядач найшов його гарапник.

— Де він був? — визвірився Сенді. — Хто його запроторив? Ось я йому голову відірву!

— Він лежав на підлозі поблизу вас.

Сенді ніколи не каявся за свої помилки, Він лише оглушливо зареготав і поблажливо мовив:

— На цей раз я всім прощаю.

I пішов до вагарні, несучи сідло та цьвохкаючи гарапником. Він завжди користувався ним під час перегонів.

Проходячи повз мене в роздягальні, блимнув у мій бік насмішкуватими очима. Я озирнувся й поглянув, як він сідає на вагу, поклавши гарапник на столик позад себе. Він щось промимрив, чого я не дочув, і клерк біля ваги та суддя, котрий стежив за формою, зареготали, відзначивши його в списку та випускаючи на поле.

Подейкували, що він нещодавно «притримав» кількох скакунів і дістав за це щедру винагороду від букмекерів. Розслідування тяглося лише годину, проте жертви його вважали, що Сенді здатен на все; решта ж доводила, що той, хто з такою впертістю завжди преться до фінішу напролом, не може вдаватися до притримування.

Стежачи за його панібратським поводженням з наглядачами, я розумів, що, зважаючи на цю його «щирість» та «безпосередність», начальство, яке провадило розслідування, за відсутністю доказів зняло обвинувачення, хоч серед жокеїв ходила поголоска, що Сенді «придушив» не одного коника, ганяючись за зиском.

Притримати коня можна, приміром, «прогавивши» старт, відсунувшись трохи в сідлі або ставши на стремена. Після цього жокей-шахрай від останньої перешкоди, перед натовпом, «мчить» до фінішу, прикидаючись, що примусив коня «видати» все до останку. Таке трапляється не дуже часто, бо жокей, спійманий на гарячому, зостається без роботи.

За півтора сезона моєї участі в перегонах я бачив таке лише двічі. Обидва рази шахрував той самий жокей — білявий, кругловидий юнак на ймення Джо Нантвич. Місяців два тому він ледве врятував жокейські права, оскільки здуру намагався хитрувати в заїзді, де брав участь довгоязикий жокей Девід Стампе, молодший син сера Кресвелла.

Джо, а також, я певен цього, Сенді зумисне примушували коней відставати, хоч мали всі можливості виграти скачку. Це був уже злочин. Хоч я, мабуть, чинив не краще, прив'язуючи шолом до сідла та кладучи на вагу. Мені хотілося безпечно провести Безнадійного крізь усі перешкоди й не так вимотати його, бо сподівався прийти в першій трійці. Він був ще мало витривалий, і надто напружена скачка могла завдати йому шкоди. Звичайно, за якихось непередбачених обставин, скажімо, падіння інших коней, у мене з'явився б шанс на виграш, і тоді я вже гнав би щодуху. Велика різниця чи ти зумисне «притримуєш» коня, чи «плентаєш у хвості, бажаючи виграти». Проте наслідок для болільників однаковий — вони втрачають свої гроші.

Я взяв сідло й підійшов до Піта, котрий чекав мене з Безнадійним. Піт осідлав коня, й Руперт, молодий конюх, повів його в паддок. Ми з Пітом ішли позаду, оцінюючи коней, що брали участь в заїзді. Кет ніде не було.

Коли настав час, я сів верхи й поскакав до старту. Звичне нетерпіння пойняло тіло. Ні смерть Білла, ні жалоба Сцілли, ні думка про Кет, біля якої упадає хтось інший, не могли потьмарити щастя, що заполонило мене. Швидкість, напруга, риск — ось чого я конче потребував, щоб побороти нудоту цивілізації. Безпечність її — не для мене. Таким, як я, потрібні авантюри, адже мій батечко перестав уже рахувати гроші, накопичивши четвертий мільйон.

А що в нього самого була прямо-таки божевільна молодість, то він подарував мені гоночну автомашину, трьох скакунів і можливість загубитися за цілих п'ять тисяч миль од рідної хати. У всякому разі, напутив він мене, що скачки з перешкодами — досить мирна розвага для того, хто з десяти літ полював крокодилів на Замбезі. Щорічна місячна відсутність мого батечка в його торговій імперії була для нас кидком через дикий вельд і блуканням у нетрях, іноді з браком провіанту й спорядження, що їх нікому було нести, крім нас. I я, кому джунглі здавалися дитячим майданчиком, шукав тепер небезпеку в приборканій країні, серед мирних тварин, займаючись спортом, обмеженим усілякими правилами й параграфами.

Стартер читав список, поки ми кружляли навколо, перевіряючи попруги. Я помітив поряд із собою Джо Нантвича з отим хвалькуватим і кислим виразом на обличчі.

— Поїдеш після скачки до Девідсонів? — запитав він. Його фамільярність завжди була мені огидна.

— Так, — одказав я, та, згадавши про Кет, докинув: — Хоч, може, й не одразу…

— Підкинеш мене до Епсома?

— Я туди не поїду, — аж надто чемно відповів я.

— Але ж Доркінг проїжджатимеш! Звідти я доберусь автобусом. Мушу ж якось добиратися додому. — Він так наполягав, що я погодився, хоч знав: йому неважко було б знайти, хто б його підвіз до самого Епсома.

Ми вишикувались на старт. По один бік від мене був Джо, а по другий — Сенді. Судячи з поглядів, якими вони обмінялися, можна було збагнути, що вони один одного не терпіли: Сенді злісно посміхався, а округла пика Джо зморщилась, як у немовляти, що ось-ось заплаче. Я здогадувався, що Сенді чимось дуже дозолив йому, скажімо, налив варення в жокейські чоботи…

Дали старт, і я зосередив свою увагу на тому, щоб примусити Безнадійного взяти всі перешкоди якомога ліпше й безпечніше. Він ще був недосвідчений і лякливий, проте йшов так добре, що на середині дистанції я виявився третім і все пильнував, аби йому краще було видно бар'єри. Хоч остання чверть милі, під гору, далась таки важко, і я опинився на шостому місці. Та й це було добре — Сцілла могла не турбуватися.

Сенді Мейсон проскочив поперед мене, а потім гнався кінь Джо Нантвича, без вершника, тягнучи повід, і, озирнувшись, я побачив невеличку постать Джо, що брів до трибуни. Їдучи зі мною в Доркінг, він, звичайно, розпише всі свої неприємності й невдачі.

Я зняв сідло, пішов до вагарні, перевдягнувся в новісіньку форму Кет, дав Клемові понапихати десять фунтів свинцю, оскільки для аматорського заїзду я мав бути важчий Саме на стільки, і хотів подивитися, куди це запропастилася міс Еллері-Пенн.

Вона стояла, спершись на бильця парапету, й зацікавлено поглядала на коней або (аж надто захоплено, як мені здалося) на Дена Хіллмена — відважного й чарівного юнака, з яким я її познайомив.

— Містер Хіллмен каже, — звернулася вона до мене, — що отой непоказний мішок, наповнений кістками, — ну от бачите, — звісив голову до колін та помахує вухами, — є одним із кращих скакунів у цьому заїзді. Вірити мені, чи це просто жарт?

— Який там жарт! — одказав я. — Це справді добрячий кінь. Не на вигляд, тут ви маєте рацію, але в такому гурті він обов'язково має виграти.

Ден зауважив:

— Коні, що так тримають голову, відмінні плигуни. Вони дивляться, куди стрибати.

— А мені подобається отой красень, — мовила Кет, вказуючи на жеребця з вигнутою шиєю й гордо піднятою головою. Його вкутали теплою попоною, щоб уберегти від лютневого холоду, а відкритий круп був опуклий и лискучий.

— Він аж надто гладкий, — заперечив Ден. — Мабуть, об'їдався, поки лежав сніг, і не часто бував на повітрі. Отож може лопнути від натуги.

Кет зітхнула:

— Дивні істоти ці коні — нікудишні стають видатними, а показні — нікчемними.

— Не зовсім так, — в один голос одказали ми з Деном.

— Я б з охотою взявся навчити вас… Скакові коні… — мовив Ден.

— Я дуже повільно схоплюю, містере Хіллмен.

— Тим краще.

— Ти сьогодні не скачеш? — запитав я.

— У двох останніх заїздах, старий. Ти не турбуйся, я догляну міс Еллері-Пенн, поки ти об'їжджатимеш її коня, — осміхнувся він.

— А ви теж жокей, містере Хіллмен? — здивовано спитала Кет.

— Так, — скромно відповів Ден. Хоч він був новою зіркою серед нас, що неухильно прямувала до зеніту. Піт Грегорі перший звернув на нього увагу, і це зблизило нас, не кажучи вже про зовнішню схожість. Нас навіть плутали: ми були з ним одного віку, обоє чорняві, середнього зросту й таке інше. Коли сиділи на конях, різниця все-таки була: він перевершував мене як жокей. Далеко куцому до зайця! От що я можу сказати про себе.

— Я думала, всі жокеї нагадують вихідців з Ліліпутії, — мовила Кет, — проте у вас обох чималий зріст. — Вона глянула на нас знизу вгору, хоч була досить висока.

Ми розсміялися.

— Жокеї на скачках з перешкодами мусять бути такими, — пояснив я. — Легше триматись у сідлі, коли в тебе довжелезні ноги, що цупко стискають кінські боки.

— I в звичайних перегонах трапляються здоровані, але вони надто худющі, — докинув Ден.

— Тоді мої ілюзії розбиті.

— Мені подобається твій новий кінь, Аллане, — перевів на інше розмову Ден. — Років за два з нього вийде непоганий скакун.

— А ви теж скакатимете на власному коні? — запитала його Кет.

— Ні, я не маю власного коня, — відповів Ден. — Я професіонал, і нам забороняють їх мати.

— Професіонал? — звела брови Кет. її костюмчик відмінного крою був трохи завузький, чого не приховувала навіть куртка з верблюжої вовни. Приємний голос, вишукані манери. Я весело споглядав, як розбивалася ще одна ілюзія.

— Так, я цим заробляю собі на прожиток, — говорив Ден. — Не те що Аллан, у батечка якого повні мішки грошей. Я люблю свою справу й почуваю себе чудово.

Кет уважно зиркала то на нього, то на мене.

— Може, колись я зрозумію, що вас обох примушує ризикувати: бо таки можна скрутити собі в'язи, — засміялася вона.

— Коли збагнете, скажете нам, — попрохав Ден. — Я й сам цього ще не відаю.

Ми повернулися на трибуну й подивилися третій заїзд. Непоказна конячина легко подолала третю й останню перешкоду.

— Не думайте, що ми завжди напевно знаємо, хто прийде перший, — озвався Ден. — Жокеї погані пророки. Та цей кінь був фаворит. Хоч убий — фаворит!

Звичайний жокейський вигук насторожив мене. Той, хто вбив Девідсона, розраховував саме на це: Адмірал був фаворитом.

Хоч убий — фаворит… Хоч убий…

Кінь Кет, якого купили наче кота в мішку, виявився не таким уже й поганим. Біля другої перешкоди він рвучко крутнув задом, я вилетів із сідла й опустився в нього цілком випадково. Мабуть, таким чином Піднебесний здихався свого попереднього жокея, якому я тепер щиро співчував. Він повторив свій вибрик, коли перескакував рів, а решту шляху ми подолали без пригод. Цей жеребець навіть виявив чудову витривалість на підйомі, бо, обійшовши кількох знеможених конячин, прийшов четвертим.

Кет була на сьомому небі.

— Спасибі дядечкові! — щебетала вона. — Я ще ніколи не мала такої насолоди!

— Я боявся, що ти вилетиш біля другої перешкоди, — сказав Піт Грегорі, поки я розстібав попругу.

— Я теж, — зізнався я. — Просто дивно, що не вилетів.

Піт глянув, як дихає Піднебесний: ребра то піднімалися, то опускались, але ритмічно.

— Що ж, це добрячий кінь. Думаю, ще в цьому сезоні ми виграємо з ним не одну скачку, — зробив він висновок.

— То, може, вип'ємо за його успіх? — запропонувала Кет. Очі її аж сяяли від збудження. Піт засміявся:

— Пождіть, поки у вас знайдеться переможець, за якого варто буде пити. Я б охоче випив за його майбутнє, та не маю права — мушу готувати ще один заїзд. Аллан обов'язково піде з вами. — Він зиркнув у мій бік, дивуючись, що я так швидко потрапив у її сільце. — Ви підождете мене, Кет? — запитав я. — Мені потрібно ще раз зважитись, оскільки ми були четвертими. Потім я перевдягнусь і одразу примчу сюди.

— Я погуляю біля вагарні, — пообіцяла вона.

Я зважився, передав сідло Клему, вмився та зодягнув свій звичайний костюм. Кет стояла біля вагарні, споглядаючи зграйку дівчат, що щебетали неподалік.

— Хто вони? — поцікавилася вона. — Тиняються тут без усякого діла.

— Здебільшого дружини жокеїв, — сказав я, осміхаючись.

— I, напевно, жокейські любки? — скривилася Кет.

— Так, — потвердив я і враз відчув, як приємно, коли хтось жде тебе після перегонів.

Ми зайшли в бар і замовили по чашечці кави.

— Дядечко Джордж не повірив би, що ми з вами п'ємо такий безалкогольний напій за успіх Піднебесного, — мовила Кет. — Ви не вживаєте міцного?

— Вживаю, але не о третій. А ви?

— Моя пристрасть — шампанське до сніданку, — сказала Кет. Очі її посміхалися.

Я запитав, чи не подарує вона мені сьогоднішній вечір, та вона відказала, що не може. Нібито в тітоньки Деб збираються гості, а дядечко Джордж обов'язково схоче дізнатися, яким виявився його подарунок.

— Тоді, може, завтра?

Кет опустила очі.

— Завтра… я… пообіцяла Денові.

— Чорт би його вхопив!

Кет розсміялася.

— А в п'ятницю?

— В п'ятницю можна.

Ми пішли на трибуну й бачили, як Ден блискуче виграв п'ятий заїзд, на цілу голову попереду. Кет радісно вітала його.

5

На стоянці автомобілів відбувалася шалена бійка. Я вийшов з воріт, збираючись їхати додому, і остовпів. На плацу між ворітьми й першим рядом машин билися чоловік із двадцять. Билися, як то кажуть, на смерть. Уже з першого погляду помітно було, що стусани анітрохи не відповідають правилам боксу.

Просто жах! Сутички між двома-трьома забіяками — звичайна річ, а от така катавасія, очевидячки, зчинилася через щось важливіше, аніж ставки на тоталізаторі.

Я придивився. Без сумніву, дехто вживав кастети. У повітрі миготіли велосипедні ланцюги. Двоє лежали на землі в такому скарлюченому заціпенінні, мовби виконували якийсь тубільний ритуал. Пальці одного мертвою хваткою зімкнулися навкруг зап'ястя другого, що тримав гострого ножа дюймів зо три завширшки. Лезо було надто коротке, аби завдати смертельного удару, зате добре різало й калічило.

Схоже на те, що билися дві приблизно однакові ватаги, хоч важко було розрізнити де хто. Той, що з ножем, — він уже мляво його випускав, — скидався на хлопчика, та решта були дорослими. Єдиний старий стояв навколішки серед забіяк, затуляючи голову руками, а навкруг нього кипіла січа.

Вони билися в пекельній мовчанці. Чути було тільки важке сопіння. Глядачі, які поверталися з іподрому, товпилися довкола, порозкривавши роти, але ніхто не втручався і не виявляв наміру спинити смертовбивство.

Я побачив поряд із собою розповсюджувача газет.

— Чого вони б'ються? — запитав я. Адже від газетярів ніщо не могло сховатися.

— Це таксисти, — пояснив він. — Тут дві ворожі ватаги: одна з Лондона, а друга з Брайтона. Сутички між ними — звичайна річ.

— А що вони не поділили?

— Не знаю, містере Йорк. Так уже в них заведено, мабуть.

Я знову глянув на забіяк. Лиш в одного чи двох зосталися ще картузи на голові. Кілька пар качалися по землі, кілька борюкались, кидаючи один одного об машини. Два ряди таксі вишикувались обабіч, всі їхні водії зчепилися.

Кулаками й залізяками вони завдавали один одному страшних каліцтв. Двоє стояли, скорчившись і тримаючись за животи. Майже у всіх була кров на обличчях, одежа пошматована.

Проте билися з дикою люттю, не звертаючи уваги на юрбу, що дедалі зростала.

— Вони повбивають один одного! — вигукнула, дівчина поблизу мене, котра дивилася на все з жахом і водночас із захопленням.

Я глянув через її голову на дебелого чоловіка футів шести, з дуже засмаглим обличчям. Він дивився на бійку з відразою, звузивши повіки. Я не міг пригадати імені, хоч, мені здавалося, десь уже його бачив.

У натовпі зростало хвилювання. Люди кинулися шукати поліцію. Зауваження дівчини було не даремне: дехто з забіяк, якщо не прийде вчасно допомога, віддасть богові душу від нових ударів і стусанів.

Виникла тиснява на автостоянці. Прибіг поліцейський, глянув на неподобство й пішов кликати підмогу. Повернувся з чотирма констеблями й вершником. Всі були озброєні дубцями. Вони кинулись у саму гущу, але довго змагалися, поки спинили бійку.

Прибув новий загін поліцейських. Таксистів розтягли й поділили на дві групи. Обидві ватаги були добре відлупцьовані, жодна не взяла гору. Скрізь валялися картузи, клапті одягу. Два черевики — чорний і коричневий — лежали на віддалі десяти футів один від одного. На землі вилискували плями крові. Поліцейські скидали на купу підібрану зброю.

Натовп почав розходитись. Кілька пасажирів підійшли до поліцейського, аби довідатись, чи скоро відпустять водіїв. З ними підійшов і отой засмаглий здоровань.

Один із газетярів, що завжди бував на скачках, стояв поряд зі мною й щось записував.

— Хто отой засмаглий здоровило, Джоне? — запитав я. Він глянув, на кого я вказував.

— Здається, його звати Тюдор. У нього кілька власних коней. Недавно приїхав. Мільйонер. Я мало знаю про нього. Йому, очевидячки, не подобається, що не можна їхати.

Тюдор справді був роздратований, аж випинав нижню щелепу. Мені все ще здавалося, що я вже десь бачив його, хоч де саме, не пригадував. Він нічого не добився від поліцейського. Машини стояли порожні.

— Чого раптом вони зчепилися? — запитав я журналіста.

— Міжусобиця, — засміявся той.

П'ятеро водіїв лежали горілиць на холодній мокрій землі, один із них постогнував.

— Половину з них відішлють до лікарні, а решту — до відділка. Оце матеріал! — радів газетяр.

Один з недобитків перекинувся на живіт ї почав блювати.

— Піду потелефоную в редакцію. А ви додому?

— Жду отого клятого Джо Нантвича, — пояснив я. — Обіцяв підкинути його в Доркінг, та він десь запропастився після четвертого заїзду. Може, поїхав, а мені не сказав.

— Я бачив його востаннє, коли він лаявся із Сенді й дістав од нього добрячого прочухана.

— Так, вони не терплять один одного, — потвердив я.

— Знаєте чому?

— I гадки не маю. А ви?

— Теж ні. — Він усміхнувся мені на прощання й побіг дзвонити в редакцію.

Під'їхали дві «швидкі допомоги» й забрали поранених. У кожну з них услід за хворими поліз поліцейський, а інший вмостився поряд з водієм. Ущерть завантажені машини повільно котили до воріт.

Решту забіяк тіпала пропасниця — розігріті бійкою, вони швидко охололи й тепер аж цокотіли зубами на холодному лютневому вітрі. У всіх судомило м'язи, всі були в синцях і подряпинах, проте не каялись. Один здоровань вийшов наперед, скорчив пику й плюнув у напрямі супротивників. Сорочка його була подерта і звисала клаптями, а обличчя розпухло. На руках буграми здулися могутні біцепси, волосся звисало на лоб, очі люто нишпорили навкруги. Коли поліцейський узяв його за руку, щоб одвести до своїх, він хижо загарчав. Підійшло ще двоє поліцейських, і заводій неохоче відступив.

Я вже збирався махнути рукою на Джо, аж він раптом вигулькнув із воріт та погукав мене. I хоч би тобі слово про те, чому спізнився! Але не тільки я помітив його.

Високий засмаглий містер Тюдор підійшов до нас.

— Нантвич, підкиньте мене в Брайтон, — звернувся він. — Як бачите, таксі загрузли в небезпечному багні, а мені хвилин за двадцять треба бути на важливому побаченні.

Джо байдуже глянув на водіїв.

— Що трапилось? — запитав.

— Чи вам не все одно! — нетерпеливився Тюдор. — Де ваша машина?

Джо тупо глянув на мене, здавалося, його свідомість працює на малих обертах. Він пробелькотав:

— Е… е… моя машина… Не тут, сер. Мене теж обіцяли підвезти.

— Ви? — обернувся до мене Тюдор.

Я кивнув. Джо через свою неуважність чи байдужість не познайомив нас.

— Буду вам щиро вдячний, коли підкинете мене в Брайтон, — звернувся Тюдор. — Платитиму, як за таксі.

Він напирав, бо, мабуть, дуже поспішав, і я не міг йому відмовити, адже це нічого мені не коштувало, а йому так потрібно.

— Я й задарма повезу. Але трохи буде затісно: у мене двомісна машина.

— Якщо всі троє не вліземо, Нантвич залишиться, а ви вже собі потім його одвезете, — категорично мовив Тюдор.

Джо нітрохи не здивувався, а я подумав, що містер Тюдор аж надто вже не звик рахуватися з кимось, окрім себе.

Ми обійшли групу забіяк і попростували до мого «лотоса». Тюдор вмостився. Він був такий дебелий, що годі було й думати втиснути Джо.

— Я повернусь за тобою, — кинув я Нантвичу, тамуючи гнів. — Почекай мене на дорозі.

Я сів за кермо, від'їхав од зупинки й звернув на Брайтон. Маленькому «Лотосу» було тісно серед безлічі машин на шосе, і він не міг продемонструвати всю силу свого рокітливого мотора фірми «Клаймакс». Я тримав швидкість сорок миль та все думав про свого пасажира.

Глянувши вниз, раптом побачив його руку, що лежала на коліні з широко розчепіреними й напруженими пальцями. Еге! Я пізнав її — засмаглу, з синюватим відлиском нігтів.

Це він стояв тоді в барі Сандауна спиною до мене. Саме ця рука лежала на стойці поряд із склянкою. Він говорив з Біллом, а я стояв позаду, не бажаючи їх перебивати. Потім Тюдор перехилив склянку й рішуче пішов.

Я глянув йому в обличчя.

— Шкода Білла…

Руде ручисько сіпнулось. Він повернув голову й видивився на мене.

— Так, шкода, — промимрив. — Я сподівався, що він поскаче на моєму рисакові в Челтенхемі.

— Кохаєтеся в конях?

— Еге ж.

— Я був позаду, коли він упав, — мовив я й інтуїтивно додав: — Багато питань викликає ця катастрофа.

Я відчув, як дебеле тіло Тюдора напружилось, аж сидіння зарипіло. Його погляд так і свердлив мене, а те, що він сидів поряд, просто гнітило.

— Звичайно, — буркнув він.

Хотів, очевидно, щось додати, але передумав і глянув на годинник.

— Підвезіть мене до готелю «Плаза», Я маю там ділову зустріч.

— А де це? — поспитав я.

— Тут недалеко. Я вам покажу.

Його наказовий тон зводив мене до становища шофера. Ми проїхали мовчки кілька миль. Мій пасажир, очевидячки, поринув у роздуми. Коли доїхали до Брайтона, вказав мені, де готель.

— Дякую, — холодно кинув, витягуючи своє дебеле тіло з авто. Всім своїм виглядом він давав зрозуміти, що цінує послугу, зроблену йому незнайомцем. Ступив два кроки, раптом обернувся й запитав:

— А як вас звати?

— Аллан Йорк… Щасливого побачення. — I рушив, не чекаючи, що він скаже. Я теж міг бути категоричним. У дзеркалі бачив, як він пильно дивиться мені вслід.

Я повернувся на іподром.

Джо чекав на лавчині при дорозі. Він заледве спромігся відчинити дверцята й гепнувся на сидіння, щось там бурмочучи. Коли глянув на мене, я зрозумів, що він п'яний як чіп.

Уже стемніло, і я ввімкнув фари. Можна було знайти собі іншу розвагу, аніж везти в Доркінг цього п'яничку, що обдавав тебе перегаром. Я зітхнув і збільшив швидкість.

Джо, як звичайно, почував себе ображеним. Він був переконаний, що всі його неприємності траплялися через когось. Незважаючи на свої двадцять років, він завжди незадоволено бурчав. Важко сказати, що гірше набридало — його рюмсання чи хвалькуватість. I те, що жокеї ставилися до нього терпимо, свідчило про їх добродушність. Багато прощали Джо за його жокейське вміння, та він погано користувався ним — частенько «притримував» коня, не кажучи вже про те, що нерідко напивався й ризикував позбутися місця.

— Я б виграв цю скачку, — скиглив він.

— Дурень — та й годі!

— Ось слово честі. Я мусив виграти. Адже я їх усіх…

— Дурню ти — напиваєшся під час перегонів.

— Що?.. — Він не второпав.

— П'єш, як швець, ти аж надто сьогодні нацмулився.

— Ні, ні й ні… — I раптом сипнув словами, наче горохом.

— Жоден власник не довірить тобі свого скакуна, коли побачить, що ти п'єш, — перебив я, хоч почував, що це зрештою не моя справа.

— Я виграю будь-яку скачку однаково — п'яний чи тверезий.

— Хто цьому повірить?

— Усі знають, що я класний жокей.

— Поки не надудлишся.

— Я можу пити й добре скакати, — він гикнув

Я змовчав. Джо потребував дужої руки, яка б стримувала його ще десять років тому. Зараз уже пізно, він котиться до загибелі й не слухатиме нікого, хто б спробував його напутити.

— Той клятий Мейсон… — озвався він, — ота падлюка Сенді — перекинув мене через кодолу. Знав, що я легко подолаю перешкоду, і турнув мене, гад.

— Не мели дурниць, Джо.

— Але ж ти згоден, що я міг виграти заїзд?

— Ти ж упав принаймні за милю до фінішу.

— Я не впав. Кажу тобі. Це падлюка Сенді перекинув мене через кодолу.

— Як?..

— Притис, я закричав, щоб дав мені дорогу. I знаєш, що він утяв? Знаєш? Розреготався, мов божевільний… і перекинув. Уперся мені в коліно, штовхнув, і я дав сторчака, — він гірко заплакав.

Я глипнув на нього. Сльози покотилися по його пухких щоках. Вони сяйнули у відблиску щитка й упали, наче іскорки, на хутряний комір.

— Сенді не здатен на таке, — мовив я.

— Ого! Він казав, що порахується зі мною. Кричав, що я ще шкодуватиму! Та я нічого не зміг удіяти, Аллане. Анічогісінько! — Ще дві сльози з'явилися на щоках.

Я нічого не второпав. Навіть не мав уявлення, що він там верзе, але почав підозрювати, що в Сенді, мабуть, була причина вибити його з сідла.

А Джо тим часом рюмсав далі:

— Ти завжди добре ставився до мене, Аллане. Ти не такий, як інші. Ти мій щирий друг… — Він важко похилився мені на плече. Слухняне кермо мого верткого «лотоса» зреагувало, й машину круто звернуло вбік.

Я одпихнув його.

— Сиди тихо, а то вскочимо в канаву!

Та він до того розстроївся, що нічого не чув. Знову вхопив мене за плече, і я з'їхав на обочину й зупинив машину.

— Або ти сидітимеш, як належить, або вилазь, — сказав я погрозливо, щоб до нього дійшло.

Джо голосно розридався.

— Ти ж знаєш, які в мене неприємності…

Я примусив себе вислухати його: чим скорше він вибовкає все, тим швидше заспокоїться.

— Які там неприємності? — запитав я, хоч мене це анітрохи не обходило.

Затинаючись, він белькотав:

— Я все тобі розповім, адже ти мій єдиний щирий приятель.

Він поклав мені руку на коліно, але я скинув її.

— Домовилися, що я «притримаю» коня, а я не виконав, і Сенді втратив цілу купу грошей. Сказав, що поквитається зі мною, і повторював це день у день. Я знав, що від нього всього можна сподіватися. — Він важко передихнув. — Добре, що впав на м'яку землю, а то б скрутив собі в'язи. Падлюка, стояв наді мною та ще й реготав! — Він зловтішно засміявся. — Ну нічого! Він ще в мене поскаче! Я скручу йому назад оту його мерзенну пику!

Я мимохіть розсміявся. Джо, зі своїм дитячим личком та слабким характером, хоч, може, й дужий фізично, був для грубого здорованя Сенді просто ягням. Хвалькуватість Джо, як і оті його сльози, свідчили про боягузтво. Але те, що він розповів, було мені цікаво.

— Якого коня ти не «притримав»? — запитав я. — I звідки Сенді довідався, що саме ти мусиш це зробити?

Якусь мить мені здавалось, що обережність примусить його змовчати, та, трохи повагавшись, він розговорився. Алкоголь виходив разом із слізьми.

Слухаючи оте рюмсання та його п'яне гикання, я довідався, що Джо отримував щедрі винагороди за «притримування» коней. Двічі я бачив це сам. Та коли Девід Стампе розповів про останній випадок своєму батькові, Джо мало не втратив жокейські права, і це відбило в нього охоту шахрувати. Коли ж наступного разу його змусили «притримати», він було згодився, але злякався й мусив виграти скачку, бо інакше був би дискваліфікований. Це сталося десять днів тому.

Я був здивований.

— Виходить, єдиний, хто переслідував тебе був Сенді?

— Він перекинув мене через мотуз… — Джо ладен був почати все знову.

Я перебив його:

— Але ж то, звичайно, не Сенді платив тобі?

— Ні… Здається, ні… Я не знаю…

— Не знаєш, хто саме платив? Так і не довідався?

— Якийсь тип дзвонив мені й наказував, коли «притримувати». А потім я одержував поштою пачку грошей.

— Скільки разів ти шахрував?

— Десять… за останні півроку.

Я мовчки дивився на нього.

— Здебільшого це дуже просто, — пояснив Джо, — ті шкапи все одно не прийшли б першими, хоча б я навіть їх підкручував.

— I скільки ж ти отримував?

— Сто фунтів. А двічі — по двісті п'ятдесят. — Джо розговорився, і я вірив йому. То були добрі гроші, отож будь-хто, що ладен був їх заплатити, тепер намагатиметься відомстити Джо. Адже він знехтував наказ і виграв. скачку. Хоч Сенді… Я не йняв віри.

— Що сказав тобі Сенді, коли ти виграв? — допитувався я.

Джо все ще схлипував.

— Він сказав, що ставив на шкапу, яку я обігнав, і що він поквитається зі мною. — Схоже було, що Сенді виконав свою обіцянку.

— Ти не одержав гроші?

— Ні, — шморгнув носом Джо.

— I навіть не маєш уявлення, звідки надходили ті гроші?

— На деяких конвертах були лондонські штемпелі, — одказав Джо. — Я не звертав уваги. — Звичайно, його більше цікавило, скільки там грошей, і з пожадливості він уже нічого більше не бачив.

— Гаразд, — мовив я, — тепер, коли Сенді поквитався з тобою, годі ревти. Тобі ж більше ніщо не загрожує?

Замість відповіді Джо видобув з кишені куртки папірець і простягнув мені.

— Ось. Я не знаю, що тепер робити. Допоможи мені. Я боюсь.

При тьмяному світлі малесеньких лампочок на щитку я бачив, що він таки боїться. Навіть почав потроху тверезіти.

Я розгорнув цидулку. Звичайний папір для друкарської машинки. Великими літерами було написано кульковою ручкою: «Болінгброк, ти будеш жорстоко покараний».

— То це Болінгброка ти мав «притримати»?

— Так.

Він витер очі.

— Коли ж ти отримав це попередження?

— Знайшов сьогодні в кишені куртки перед п'ятим заїздом. Коли складав куртку, його ще не було.

— I потім весь час просидів у барі, цокочучи од страху зубами?

— Атож… Я повернувся туди й тоді, коли ти одвозив Тюдора. Я не думав, що в мене вийде халепа з Болінгброком, хоч увесь час потерпав після того, як він виграв. І саме тоді, коли вважав, що все гаразд, Сенді перекинув мене через бар'єр. А потім я знайшов цього листа… О господи!

У його голосі знов забриніла жалість до себе. Я повернув йому папірець.

— Що ж мені тепер робити? — бідкався Джо.

Я не знав, що відповісти. Він геть заплутався, і таки було чого жахатися. Ті, що орудують кіньми й людьми в таких розмірах, звичайно, грають аж надто жорстоко. Десятиденний проміжок між цією цидулкою й перемогою Болінгброка міг означати, що гра ведеться за чиєюсь вказівкою. Хоч це було невеликою втіхою для Джо.

Він шморгав носом, гикав, та сльози вже не душили його. Сп'яніння проходило. Я ввімкнув фари й виїхав на шосе. Джо миттю заснув, голосно хропучи.

Поблизу Деркінга я його розбудив. Мене турбували ще деякі речі.

— Слухай-но, Джо, отой містер Тюдор, що я його возив до Брайтона, знає тебе?

— Він власник Болінгброка. Я часто змагаюсь на його конях.

Я ледве не виказав свого здивування.

— Він був задоволений, коли ти виграв?

— Очевидно, так. Хоч його тоді не було. Але він надіслав мені належні десять відсотків і вдячливого листа. Так завжди робиться.

— Він недавно захопився скачками, авжеж?

— Звалився нам, мов сніг на голову, як оце ти, — вже зовсім посміливішав Джо. — Обидва ви були чорні від засмаги взимку.

Я прилетів з пекучої Африки в крижані обійми жовтневої Англії, і за сімнадцять місяців моя шкіра стала блідою, як у решти англійців. А Тюдор зоставався смаглявим.

Джо хихикнув.

— Ти знаєш, чому містер Кліффорд — отой клятий Тюдор — живе в Брайтоні? Це дає йому можливість виправдовувати свою засмаглість. Наче його просмолили, еге ж?

Я поспішив висадити його на автобусній зупинці, звідки мав їхати в Епсом. Хоч він і виправдав своє рюмсання, але добре-таки набрид мені.

Я повернувся в Котсуолд. Спершу довго думав про Сенді Мейсона: звідки він дізнався, що Джо мав «притримати» Болінгброка?..

Та потім мої думки повернулися до Кет.

6

Сцілла спала на канапі, закутавши ноги пледом. Поряд, на низенькому столику, чорніла повна склянка. Я підніс її до носа й понюхав. Коньяк. Звичайно вона пила джин або кампарі.

Вона розплющила очі.

— Аллане! Я така рада, що ти повернувся. Котра година?

— Пів на десяту.

— Ти, певно, хочеш їсти, — мовила вона, скидаючи плед. — Чому ти не розбудив мене? Обід давно готовий.

— Я щойно приїхав, і Джоан уже порається на кухні. Відпочивай.

Ми зійшли до вітальні. Я сів на своє звичне місце. Стілець Білла стояв порожній. Я подумав, що треба буде посунути його до стіни.

Коли вже їли печеню, Сцілла сказала після довгої мовчанки:

— Приходило двоє поліцейських.

— Так? Це з приводу завтрашнього розслідування?

— Ні, стосовно Білла. — Вона одсунула тарілку. — Вони допитувались, як і ти, чи не було в нього неприємностей. Цілих півгодини мучили мене. Один з них прямо так і сказав, що коли я любила чоловіка так, як запевняю, та була з ним у гарних стосунках, то мушу знати, чи не було в нього якоїсь халепи. Гидкі типи — обоє.

Вона не дивилася на мене. Очі опустила в тарілку. В її поводженні була якась дивна ніяковість.

— Ще б пак, — одказав я, здогадуючись, у чім річ. — Вони, мабуть, доскіпувались, які в тебе стосунки зі мною і чому я продовжую мешкати тут?

Вона здивовано и полегшено звела очі.

— Так. Я ніяк не могла тобі признатися. Мені здавалося цілком зрозумілим, що ти залишився, але я не зуміла їм пояснити.

— Завтра переїду. Більше нікому не дам приводу для пліток. Коли вже поліція додумалася до такого, то уявляю собі, що патякають інші. Я був легковажний, і прошу мені пробачити. — Я теж чомусь вважав цілком звичайним, що мешкав у неї.

— Ти нікуди не поїдеш. Заради мене, — озвалася Сцілла з такою рішучістю, що аж здивувала мене. — Ти мені потрібен тут. Коли не буде з ким душу одвести, залишаться самі сльози. Особливо ввечері. День вимагає турбот і біганини, а вночі…

На її змученому обличчі я прочитав смертельний біль, що досі краяв її, хоч минуло вже цілих чотири доби після катастрофи.

— Хай собі плещуть язиками, — сказала Сцілла, тамуючи сльози, — Ти мені потрібен тут. Прошу тебе, не покидай мене!

— Я зостанусь, тільки не плач. Залишуся доти, поки буду тобі потрібен. Але ти мусиш пообіцяти, що скажеш, коли зможеш обійтися без мене.

Вона витерла очі й посміхнулась.

— Коли я знов почну дбати про свою репутацію? Обіцяю.

Того дня я подолав триста миль, не кажучи вже про участь у двох скачках.

Я знеміг. Отож ми рано пішли спати. Сцілла обіцяла прийняти снотворне.

Та о другій ночі вона відхилила двері моєї спальні. Я миттю прокинувся. Сцілла підійшла, ввімкнула світло на нічному столику й сіла на постіль.

Вона виглядала зовсім юною й беззахисною. Була ж бо в самій сорочці до колін, ніжно-блакитній, з прозорого шифону, крізь яку світилося худеньке тіло й маленькі округлі груди.

Я підвівся на лікоть і пригладив скуйовджену зачіску.

— Я не можу заснути, — промовила вона.

— Ти проковтнула пілюлі?

Відповідь була зайва: про це свідчили її мутні очі — адже за ясної свідомості нізащо б не зайшла до мене в такому вигляді.

— Так. Од них я ніби п'яна, хоч заснути все одно не можу. Я навіть зайву прийняла… — Її голос був глухий і сонний. — Поговори зі мною, може, тоді я засну. Наодинці я тільки й думаю що про Білла… Розкажи мені про Пламптон… Ти сказав, що брав участь у змаганні на іншому коні… Розкажи…

Я сів у ліжку, накинув їй ковдру на плечі й почав розповідати про подарунок, що його Кет отримала від дядечка. А сам тим часом думав про те, як часто заколихував казками її дітей — Поллі, Генрі та Уїльяма. Та раптом побачив, що Сцілла не слухає, — гіркі сльози заливали їй лице.

— Ти, певно, думаєш, яка я дурепа, що все плачу, — пояснила вона. — Та я нічого не можу вдіяти.

Вона знеможено вляглася поряд зі мною, поклавши голову на подушку. Я глянув на її гарне, миле обличчя, на оті сльози, що текли струмочками повз вуха в пухнасте волосся, й легенько поцілував у чоло. Вона ще двічі здригнулася від бурхливого нападу сліз. Я ліг і поклав руку їй під голову. Сцілла повернулася й міцно, відчайдушно притислася до мене, жалібно хлипаючи від страшного й безмежного горя.

Нарешті снотворне подіяло. Тіло розслабилося, дихання врівноважилось, рука зігнулась у мене на грудях. Вона лежала поверх ковдри, а лютнева ніч давалася взнаки. Я вільною рукою обережно витягнув з-під неї ковдру й укрив нещасну, потім вимкнув світло й, лежачи в темноті, тихо заколисував Сціллу, поки вона зовсім не заснула.

Я посміхнувся, уявивши собі пику інспектора Лоджа, якби той ненароком побачив нас. А ще подумав, що не виявив би себе таким тюхтієм, коли б замість неї в моїх обіймах опинилася Кет.

Вночі Сцілла кілька разів безтямно ворушилася, бурмочучи щось невиразне, і заспокоювалась, щойно я починав гладити її по голові. Десь над ранок зовсім стихла. Я встав, загорнув її в ковдру й одніс туди, де їй належало спати, бо знав, що, прокинувшись, вона буде засоромлена й пригнічена.

Коли залишив її, Сцілла продовжувала спати.

Через кілька годин, після сніданку нашвидку, я відвіз її в Мейденхед. Дорогою Сцілла дрімала, жодним словом не прохопившись, що було вночі. Я навіть був певен, що вона взагалі нічого не пам'ятала.

Лодж, очевидячки, чекав нас, бо одразу вийшов назустріч, тільки-но ми приїхали. Він тримав у руці якісь папери й виглядав вельми заклопотаним. Я відрекомендував йому Сціллу, й очі інспектора звузились од споглядання її блідої краси. Та те, що він сказав, було несподіване:

— Я прошу пробачити… за неприємні здогадки поліції щодо інтимних стосунків між вами й містером Йорком. — I до мене: — Тепер ми цілком допевнилися, що ви аж ніяким чином не причетні до загибелі майора Девідсона.

— Спасибі за таку ласку, — всміхнувсь я, хоч дуже радий був це почути.

Лодж тим часом продовжував:

— Ви можете що завгодно говорити слідчому про дріт, хоч, попереджаю вас, він не буде в захопленні. Його не здивуєш фантазіями, а у вас немає жодних доказів. Та ви не засмучуйтесь, коли не будете згодні з його рішенням: «Я певен, що це нещасний випадок», адже при потребі слідство можна буде повторити.

Після цього попередження я нітрохи не обурився, коли слідчий, п'ятдесятилітній чолов'яга з густими вусами, уважно вислухав мою розповідь про те, як упав Білл, але зневажливо поставився до заяви про дріт. Лодж підтвердив, що супроводив мене до місця події, але нічого подібного там не знайшов.

Той, що скакав позад мене, коли Білл упав, теж був допитаний: жокей-любитель із Йоркшіра, який подолав чималий шлях; він вибачливо глянув на мене і заявив, що нічого підозрілого поблизу бар'єра не помітив, що, на його думку, це звичайнісіньке падіння. Може, й несподіване. Він так і випромінював здоровий глузд.

Слідчий поцікавився, чи не розказував я кому про той дріт. Ні, похитав я головою.

Підсумувавши дані медичної експертизи, поліції й свідчення очевидців, слідчий встановив, що майор Девідсон помер од травм, заподіяних конем, що звалився на нього.

— Я певен, — наголосив він, — що це просто нещасний випадок.

Помилившись часом, місцева газета не надіслала свого репортера, і, за відсутністю подробиць, у вечірній та денній газетах про це було надруковано лише кілька рядків. Дріт навіть не згадали. Й це мене нітрохи не обурило. Сцілла зітхнула з полегшенням. Вона призналася, що не змогла б витерпіти доскіпувань друзів, не кажучи вже про газетярів.

Скромний і тихий похорон Білла відбувся раненько в п’ятницю. Присутні були тільки найближчі родичі та друзі. Підпираючи труну плечем і подумки прощаючись із побратимом, я певен був, що не знайду собі спокою, поки не відомщу. Як саме, це поки що навіть мені не уявлялося, та прийде час, клявся я, обов'язково настане рішуча хвилина, коли я здійсню свою обітницю.

Сестра Сцілли приїхала на похорон і збиралася побути два-три дні. Я не пішов до них на обід — наступного дня відбувалися перегони, слід було подбати про належну форму, а також відсидіти у своїй лондонській конторі кілька годин, аби залагодити дрібнички із страхуванням та митом на перевезення кількох барж мідної руди.

Службовці були досить кваліфіковані, й мені зоставалось лише домовлятися з Юджем, моїм заступником, про сякі-такі справи, давати вказівки й затверджувати складені ним плани, а потім підписувати силу-силенну всіляких папірців. Це відбирало в мене не більше трьох днів. Щосуботи я писав звіти батькові. Він пропускав мої докладні описи всіляких змагань і чемпіонатів, а зосереджував всю свою увагу на стані справ та на тому, що я збираюся робити в майбутньому.

Ці звіти стали якоюсь часткою мого життя вже протягом десятьох років.

«Шкільні завдання не втечуть, — казав батечко, — тобі важливіше знати всі таємниці й закапелки того королівства, яке ти згодом успадкуєш». З цією метою він завжди приносив додому купу паперів і змушував мене над ними пріти. I, скінчивши школу, я міг з першого погляду визначити світові ціни на сировину, хоч ні найменшого уявлення не мав, приміром, про те, як одрубали голову Карлові I.

У п'ятницю надвечір я чекав Кет, щоб разом пообідати. Без важкої куртки й фетрових чобітків, які були на ній у Пламптоні, вона виглядала ще принаднішою. Червона сукня, проста, але дуже дорога, рівне волосся, що спадало на плечі, мовби створювали навколо неї якесь дивне сяєво, що, здавалося, линуло від її внутрішнього вогню. Вечір минув весело і, принаймні для мене, задовільно. Ми їли, танцювали, вели тиху, милу розмову.

Коли легенько пливли в повільному ритмі танцю, Кет раптом порушила задуму:

— Я бачила в газеті кілька рядків про доскіпування щодо смерті вашого друга…

Я доторкнувся губами до її духмяного волосся, що так солодко пахло.

— Нещасний випадок, — одказав я. — Хоч я цьому не вірю.

— Так? — підвела очі Кет.

— Я розповім вам, коли знатиму все до кінця, — мовив я, милуючись її красивою шиєю. Як дивно, думав я, що можна одразу перейматися такими двома різними почуттями: задоволенням, що під таку музику тримаєш в обіймах Кет, і гострим співчуттям до Сцілли, яка десь там змагається зі своєю самотністю за вісімсот миль звідціля, на холодних пагорбах Котсуолда.

— Розповідайте… — спалахнула цікавістю Кет. — Коли це не випадок, то що?

Я вагався. Мені не хотілося, щоб груба реальність порушила чари нашої зустрічі.

— Ну ж бо! — підганяла вона. — Я просто вмираю од цікавості.

Отоді я й розповів про дріт. Це так вразило її, що ми зупинилися в танці, й люди почали наштовхуватися на нас.

— Боже! — вигукнула вона. — Як це гидко й підло…

Вона хотіла знати, чому слідчий виніс таке рішення.

Я пояснив, що дріт був єдиним доказом, а коли він зник, то як же можна все пояснити…

— Я не можу заспокоїтися, що люди, які вчинили таке, уникнуть кари.

— Не уникнуть, даю вам слово,

— Це добре, — схвалила вона. I ми знову похитувались у такт музиці. Я обійняв її, і ми більше не згадували про Білла.

Того вечора мені здавалося, що мої ноги зовсім ослабли, — так тряслися від збудження коліна, але Кет ніби нічого не помічала, вона була дотепна, щира й весела і аж нітрохи не сентиментальна.

Коли я допомагав їй сісти в машину, надіслану з Сассекса дядечком Джорджем, то відчув, як боляче — любити. Я був аж надто збуджений, пойнятий тривогою, бо чомусь вважав, що її почуття значно слабші од моїх.

Я знав, що кращої дружини мені не треба, і терзався, чи ж вона мене покохає.

Вранці я поїхав на перегони в Кемптон-парк. Біля вагарні зіткнувся з Деном. Ми погомоніли про се про те — звичайні жокейські теревені. Нараз Ден запитав:

— Ти зустрічався вчора з Кет?

— Так.

— Куди ви їздили?

— До «Рівер-клубу»… А де ви з нею були?

— Теж у «Рівер-клубі».

Я лиш удавано засміявся.

— Тоді ми квити.

— А вона запрошувала тебе в гості до дядечка Джорджа? — підозріло спитав я.

— Їду туди сьогодні після перегонів — розреготався Ден. — А ти?

— Я — наступної суботи, — спохмурнів я. — Вона, мабуть, просто нас морочить.

— Нічого, я витримаю. — Він ляснув мене по плечу. — Не сумуй, усе буде гаразд.

I, посміхаючись, зайшов до вагарні.

Того дня не було жодних пригод. Я скакав на своїй чорній кобилі у заїзді з молодняком, і Ден випередив мене на два корпуси. Потім ми разом пішли до автомобільної стоянки.

— Як почуває себе місіс Девідсон? — запитав Ден.

— Нічого, коли не вважати, що в неї вибито грунт із-під ніг.

— Вічний кошмар жокейських жінок.

— Атож.

— Це й стримує нас прохати дівчину вийти за тебе заміж.

— Кет? — запитав я.

— Можливо… А ти проти?

— Так, — якомога лагідніше відказав я. — Проти, та ще й дуже.

Ми підійшли спершу до його машини. Ден поклав на сидіння свої жокейські окуляри. Чемодан кинув у багажник.

— Бувай, друже, — кивнув він. — Подробиці листом.

Я стояв, поки він од'їхав, і помахав йому вслід. Хоч я рідко кому заздрив, зараз мене просто пекло.

Я сів у свій блакитний «лотос» і скерував у напрямку дому.

У хащах Мейденхедського лісу я побачив автофургон для перевезення коней. Він перегородив дорогу, на землі валялися інструменти, капот піднято. Я вирішив, що машина зламалася на шляху в Мейденхед. Обіч фургона чолов'яга водив коня сюди-туди.

Водій схилився над капотом і чухав потилицю, та, уздрівши мене, попрохав зупинитись. Я під'їхав. То був нічим не примітний чоловік середніх літ у шкіряній куртці.

— Ви щось петраєте в моторах?

— Мабуть, стільки ж, як і ви, — осміхнувсь я. Руки в нього були в мастилі. Коли вже водій не розуміє, що там зіпсувалося, то для іншого — це просто морока. — Я можу одвезти вас у Мейденхед. Там знайдете собі поміч, — запропонував я.

— Дуже люб'язно з вашого боку, сер, — мовив він ввічливо. — Дякую. Та… річ у тім… — Він глипнув на сидіння й побачив жокейські окуляри. Обличчя аж засяяло. — То, може, ви розумієтесь на конях?..

— Так, трохи.

— Я мушу одвезти цих двох жеребців у лондонський док. Їх повезуть за кордон. Один — нічого собі. — Він тицьнув у бік того, що прогулювали. — А ось з іншим… щось негаразд. Весь обливається потом, кусає собі живіт… Та все намагається лягти… Мабуть, захворів… Там один б'ється з ним і не знає, як бути…

— Може, колька напала, — сказав я. — Тоді єдиний вихід — водити його. Треба весь час тримати тварину в русі.

Водій здавався стурбованим.

— Не хочеться затрудняти вас, сер, але чи не глянули б ви на нього? Моя спеціальність мотори, до коней не маю жодного відношення, хіба що іноді ставлю на них. А ці хлопці не кумекають. Потім хазяїн дасть чосу і їм, і мені.

— Гаразд, подивлюсь, — згодився я. — Хоч не ветеринар і навіть не збираюся ним бути.

Я поставив машину на узбіччя. Двері фургона відчинилися, і хтось простягнув мені руку, очевидно, конюх. Він ухопив мене за зап'ястя.

Троє чекали всередині. Ніяких коней, хворих чи здорових, там не було. Поки мої очі звикли до темряви, мене притисли до стовпа.

Фургон ділився двома перегородками на три окремі стійла. Позад них було приміщення для конюхів, що супроводжували скакунів.

Двоє тримали мене за руки, Вони стояли обабіч перегородки й важко тиснули мені на плечі. Стовп було обмотано рогожею, щоб коні не калічилися під час переїзду. Вона дряпала мені шию.

Водій скочив до фургона й зачинив двері. Його улеслива чемність змінилася торжеством. I недаремно. Він хитро заманив мене в пастку.

— Шкодую, сер, що довелося вдаватись до цього. — В його улесливості було щось зловісне.

— Коли вам потрібні гроші, то ви помилилися, — сказав я. — Я не робив великих ставок і майже нічого не виграв. Боюсь, що ви ризикуєте через якихось десять фунтів.

— Нам не треба ваших паршивих грошей. Хоч коли ви вже так наполягаєте, то можемо взяти. — I, так само посміхаючись, поліз до мене в кишеню й витягнув портмоне.

Я пхнув його ногою в коліно, але, притиснутий до стовпа, не міг розмахнутися як слід. Ледве ворухнувся, як «конюхи» заломили мені руки за спину.

— Я б не чинив так на вашому місці, сер, — докорив водій, потираючи коліно. Він розкрив портмоне, видобув гроші, акуратно склав їх і пхнув до кишені своєї шкірянки. Потім помацав інші папірці та, підійшовши до мене, поклав портмоне на місце. І мляво посміхнувся.

Я не ворушивсь.

— Отак-то ліпше, — схвально докинув він,

— Що все це має означати? — поспитав я. Мені здалося, що вони хочуть зажадати викуп од мого заокеанського татуся. Щось на зразок: «Перекажіть телеграфом тисячу фунтів, інакше ми повернемо вам сина в кількох пакунках». Це б свідчило, що вони добре втаємничені, хто я, й не просто зупинили першого-ліпшого власника гарненької машини, аби пограбувати його.

— Вам краще це відомо, сер, — кинув водій.

— I гадки не маю…

— Мене просили дещо вам передати, містере Йорк…

Виходить, він знав, хто я. Адже не міг це виявити з портмоне, де були тільки гроші, поштові марки й чекова книжка на пред'явника. Один чи два папірці з моїм прізвищем були в кишені з застібкою, куди він не лазив.

— Чому ви вважаєте, що мене звуть Йорк? — удав я здивованого й сердитого. Та йому хоч би що.

— Було враховано, сер, що саме Йорк їхатиме цим шляхом із Кемптон-парку в Котсуолд десь так о чверть на шосту, в суботу, 27 лютого, в темно-блакитному авто марки «лотос-еліта», з номером КАБ-890. Складаю подяку, сер, за те, що так легко дали себе піддурити. Можна цілий місяць простовбичити на дорозі й не зловити машини, подібної до вашої. Мені б важче було виявити вас, коли б ви їхали, скажімо, в «форді» або в «остіні».

Він не полишав отої улесливої люб'язності.

— Що вам доручили переказати? Я слухаю.

— Дія вартніша за слово, — тихо сказав водій.

Він підійшов і розстебнув мою куртку, дивлячись мені просто в вічі, аби викликати обурення. Я не ворухнувся. Він розв'язав мою краватку й зняв комірець. Ми свердлили один одного очима. Я розслабив руки, і «конюхи» попустили їх.

Водій обернувся до четвертого, що стояв мовчки, прихилившись до стінки.

— Приступай, Синку. Втовкмачуй йому наказ.

То був молодик з бакенбардами. Я зиркнув йому на руки.

Він тримав довгого ножа. Рукоятка лежала на долоні, а пальці скорчились, готові стиснути її. Так тримають досвідчені вбивці.

В його манерах не було ні краплі від улесливості водія. Він хизувався своєю роботою. Став проти мене й доторкнувся гостряком до грудей. Я відчув лише легенький укол, так обережно тримав лезо Синок.

«Кат забирай, — подумав я. — Батько не дуже-то радий буде отримати телеграму про мій викуп, коли я піддамся». Я був певен, що вся ця гра мала на меті лише викликати з моїх вуст благання про помилування. Тому притиснувся до стовпа, ніби для того, щоб уникнути ножа.

Тонкі губи напасника розпливлися в усмішці.

Рвучко відштовхнувшись од стовпа, я садонув Синочка коліном у пах і визволився од тих, що тримали мене.

Потім кинувся до дверей і штовхнув їх ногою. У тісному фургоні мені важко було одбиватися, але, думав я, коли б пощастило вихопитися в ліс, то там можна було б ще потягатися. Бо знав кілька хитрих прийомів, що їх навчив мене двоюрідний брат, який жив у Кенії та перейняв їх од племені мау-мау.

Та все намарне. Двері не піддалися, й водій устиг вхопити мене за ногу, я одшпурнув геть його руку, але ті, що тримали, вже тягли за одежу крізь шпару в дверях я побачив того, що прогулював коня, він тепер здивовано витріщився на фургон. А я вже було, про нього й забув.

Люто відбиваючись ліктями й ногами, я намагався видертись. Та де там! Усе скінчилося, як і почалось: я знову стояв біля оббитого рогожею стовпа із викрученими назад руками. Цього разу вони поводились просто безжалісно. Спершу хряпнули мною об стовп, а потім навалилися на мої руки всім тягарем. Я відчував, як мене згинають у три погибелі, але стиснув зуби й мовчав.

Синок, тримаючись за живіт, корчився в протилежному кутку. Проте, дивлячись у мій бік, не вгавав.

— Ага, і йому боляче, сучому синові, — радо примовляв він. — Ану, Чубчику, заціди йому ще раз.

Чубчик виконав.

Синок зареготав. То був пекельний сміх.

Водій причинив двері й підняв ножа. Тепер його улесливість як рукою зняло. Мій кулак поцілив йому в ніс, з якого юшила кров. Але він не розпускався.

— Годі, Чубчику, годі! — сказав. — Хазяїн не велів калічити його. Ви ж не хочете накликати на себе немилість боса. Авжеж, не хочете?! — пригрозив.

Тягар на моїх плечах поменшав. Синок злісно скривився. Виходить, я мусив ще дякувати босові за все, що зі мною скоїлося.

— Ну, містере Йорк, — докорив водій, утираючи носа блакитною хусточкою, — все це було зовсім ні до чого. Ми просто хотіли переказати вам попередження.

— Я глухий, коли мене штрикають ножем.

Водій зітхнув:

— Так, сер, ми трохи перестарались. Але це мало означати, що попередження надто серйозне, розумієте? Якщо ви знехтуєте його — то буде біда. Погано вам буде, сер.

— Яке ще попередження? — спитав я, нічого не второпавши.

— Ви не смієте задавати жодних питань щодо майора Девідсона.

— Що?! — витріщився я на нього. — Я нікого не розпитував про майора Девідсона, — промимрив я.

— Знати не знаю, — відказав водій, тамуючи кров, — Моє діло передати вам попередження, і ви добре вчините, якщо послухаєтесь. Кажу вам щиро. Хазяїн не любить, коли хтось пхає носа в його справи.

— А хто той хазяїн?

— Про це теж не слід допитуватися. Синку, скажи Берту, що ми скінчили. Тепер можна вантажити коня.

Той глухо застогнав і посунув до дверей, все ще тримаючись за живіт. Він щось гукнув коноводові.

— Не ворушіться, містере Йорк, то все буде добре, — знову вдався водій до своєї улесливості. Він глянув на хусточку, чи не йде кров. Ще трохи юшило. Я вирішив послухатися його поради, і він одчинив двері та скочив з фургона. Ми тим часом мовчки перезиралися з Синком.

Скреготнули засуви, й бічна стінка нахилилась, утворюючи поміст. П'ятий з обслуги, Берт, завів коня й прив'язав його у найближчому стійлі. Водій знову підняв і закріпив борт.

Я скористався світлом, що осяяло середину фургона, і роздивився Чубчика. Моя підозра підтвердилась, але це тільки посилило здивування.

Водій сів у кабіну й запустив мотор.

Берт мовив:

— Тягніть його до виходу.

Мене не треба було спонукати.

Фургон рушив. Берт одхилив дверцята. Чубчик і його напарник звільнили мої руки, а Берт турнув у спину. Я опинився на землі тієї миті, коли фургон, набираючи швидкість, прямував до шосе. Мене врятувала жокейська спритність падати з коня.

Довго сидів на землі, дивлячись услід фургонові. Номер геть припав пилом, та все ж таки я встиг розгледіти літери АРХ.

«Лотос» стояв на обочині. Я підвівся, струсив землю й пошкутильгав до нього. Хотілося догнати фургон та простежити, куди він поїде.

Але передбачливий водій зробив так, щоб це мені не вдалося. Мотор «лотоса» довго не вмикався. Я підняв капот, щоб з'ясувати, у чім справа. Три свічки з чотирьох було вигвинчено, і тепер вони лежали рядком на кришці від циліндрів. Довелося згаяти цілих десять хвилин. До того ж іще руки тремтіли.

Отож я втратив надію наздогнати фургон чи хоч розпитати, куди він завернув. Сів знеможено до машини і взявся застібати сорочку. Краватка щезла.

Потім дістав автомобільний довідник та одшукав у ньому літери АРХ. Якщо вірити довідникові, фургон зареєстровано в Західному Сассексі. Коли, звичайно, той номер не фальшивий. Отож при бажанні можна було знайти й власника фургона. Хвилин із п'ятнадцять я напружено думав, потім увімкнув мотор і поїхав у Мейденхед.

Місто сяяло вогнями, хоча крамниці було вже зачинено. Двері поліцейського відділка стояли навстіж. Я зайшов і поспитав інспектора Лоджа.

— Ще не прийшов, — відповів черговий, глянувши на годинник. Було пів на сьому. — Він надійде за якусь мить, почекайте, коли у вас є час.

— То він так пізно розпочинає роботу?

— Так. Сьогодні він у нічній зміні. В суботу вистачає клопоту: дансинги, ресторани, часті автомобільні аварії.

Я посміхнувся у відповідь, сів і став чекати. Хвилин через п'ять з'явився Лодж, знімаючи на ходу пальто.

— Добривечір, Смолл, що тут новенького? — запитав у чергового.

— Он вас дожидається джентльмен, — вказав той у мій бік, — Чекає вже хвилин п'ять.

Лодж обернувся.

— Добрий вечір, — підвівся я.

— Вітаю, містере Йорк. — Він пильно глянув на мене, хоч не виказав здивування. Помітив мій розтерзаний комірець і підвів брови. Проте тільки сказав: — Чим можу служити?

— Ви дуже зайняті? — спитав я. — Коли маєте час, то я розповів би вам… як загубив свою краватку. — I затнувся, не бажаючи признаватися, що мене відлупцювали. Смолл нагородив мене зневажливим поглядом, вважаючи дурником, який хоче прохати поліцію допомогти одшукати якусь там паршиву краватку.

Та Лодж, що все миттю схоплював, сказав:

— Заходьте до кабінету, містере Йорк. — Він пішов попереду, повісив на гачок пальто й капелюх та запалив газовий камін, хоч його розжарене пруття не зробило затишнішою цю ущерть напхану теками кімнату.

Лодж всівся за столом, а я, як і минулого разу, навпроти. Він запропонував мені сигарету й підніс запальничку. Дим погамував моє збудження, і я подумав: з чого ж почати?

— Маєте щось нове у справі майора Девідсона? — запитав я.

— Боюсь, що нічого. Ця справа втратила нагальність. Учора ми обговорили її й проконсультувалися з вашим стюардом містером Кресвеллом. Згідно з вердиктом вашу розповідь вважають наслідком розбурханої уяви. Ніхто, окрім вас, не бачив дроту. Жолобинки на стовпах можуть бути од нього й од чогось іншого, а коли вони з'явилися, важко сказати. Я дійшов висновку, що вони частенько напинають дріт поміж заїздами, аби аматори з публіки не псували березових планок. — Він помовчав. — Сер Крес-велл каже, що, на думку декого з членів Національної ради кінного спорту, з якими він розмовляв, ви просто помилилися. Коли й бачили дріт, то він належав комусь із доглядачів.

— А вони допитали їх?

Лодж глибоко зітхнув.

— Старший над ними каже, що не полишав дроту на доріжці, але один з його людей надто старий, отож, можливо, він залишив дріт через забудькуватість…

Ми дивились один на одного в похмурій мовчанці.

— А як ви гадаєте? — спитав я.

— Вірю, що ви бачили дріт і що майор Девідсон загинув через нього. Є одне свідчення, яке я вважаю настільки важливим, що починаю вірити вам. Вартовий на ймення Томас Кук не з'явився по гроші, котрі належали йому за два дні. Досвід підказує мені, що це неспроста.

Лодж сардонічно всміхнувся.

— Я можу дати вам ще один доказ, що майор Девідсон упав не випадково. Але ви мусите повірити мені на слово…

— Кажіть.

— Хтось намагається попередити мене, щоб я не ставив запитань у цій справі. — Я розповів йому пригоду з фургоном і закінчив: — Ну, то як тепер щодо моєї розбурханої уяви?

— Коли це трапилось? — запитав Лодж.

— З годину тому.

— А що ви робили потім?

— Думав, — відказав я, гасячи недопалок.

— А ви подумали над дивовижністю цієї пригоди? Моєму шефові все це не сподобається.

— То й не доповідайте, — усміхнувся я. — Хоч я й сам вважаю дивним те, що п'ять чоловік, коня й фургон було послано, аби втовкмачити мені попередження, яке легко було надіслати поштою.

— Це свідчить, що їх чимала зграя, — констатував Лодж.

— Щонайменше десятеро, — сказав я. — Одного або двох ви знайдете в лікарні.,

Лодж випростався.

— Що ви маєте на увазі?

— П'ятеро, котрі затримали мене, — водії таксі. З Лондона чи Брайтона. Три дні тому я бачив їхню скажену бійку в Пламптоні.

— Що?! — вигукнув Лодж. — Потім додав: — Я читав повідомлення в газеті. Ви вважаєте — вони з тих?

— Певен, — одказав я. — У Пламптоні Синок теж був з ножем, але його притис до землі дебелий чолов'яга, і йому так і не вдалося пустити цю зброю в хід. Я добре запам'ятав його диявольську пику. Чубчика теж ні з ким не сплутаєш — у нього зачіска з настовбурченим пасмом, як у старої відьми. Інші троє також були серед забіяк у Пламптоні. Я ждав попутника й довгенько спостерігав, аж поки їх не розборонили. У Берта, котрий прогулював коня, і досі синець під очима, а в того, що тримав мою праву руку, кат його зна, як там його кличуть, наклейка з пластиру під очима. Дивно, що вони на волі! Я вважав, їх неодмінно замкнуть у буцегарню.

— Може, їх випустили під заклад або ж усі відбулися штрафом. Я ще не бачив звіту. То як ви гадаєте, чому цілу зграю послали, щоб попередити вас?

— Велика шана для мене, як подумати, — осміхнувся я. — Може, у таксистів зараз безробіття і їм нікуди себе приткнути. А можливо, як казав той водій, — щоб дійшло до мене.

— Отут ще одна дивина, — мовив Лодж. — Вам до грудей приставляють ніж, а ви кидаєтесь на нього, як оглашенний! Чи не шукали ви собі смерті?

— Я б не кидався, коли б він тримав його трохи вище. Гостряк був проти кістки. Я розрахував, що швидше виб'ю його, аніж наштрикнусь. Так воно й вийшло.

— Без жодної подряпини?

— Ні, ось, — показав я.

— Ану, глянемо, — підійшов Лодж.

Я розстебнув сорочку. Між другим і третім гудзиком на шкірі зостався невеличкий поріз, із дюйм завдовжки, а навкруги, мов пляма іржі, засохла кров. Сорочка промокла в кількох місцях. Та я не відчував болю.

Лодж знову сів. Я застебнув сорочку.

— То що і в кого ви розпитували про смерть майора Девідсона?.. — звернувся він, гризучи олівець.

— В тому-то й річ, — сказав я, — що ні в кого не розпитував.

— Проте ви когось дуже насторожили, — пояснив Лодж. Він узяв аркуш паперу. — Назвіть мені тих, кому ви говорили про дріт.

— Вам, — миттю одказав я. — Та ще місіс Девідсон. До того ж під час слідства багато хто чув, як я говорив про це.

— Проте, як я помітив, преса замовчала наслідки слідства. А дріт навіть ніхто й не згадав, — мовив Лодж. — I жоден, хто бачив вас на допиті, не здогадався, що ви — доконче! — вирішили розплутати цю справу. I зустріли висновок судді аж надто спокійно, ніби цілком згодні з ним.

— Дякую, що попередили, чого мені слід чекати.

На величезному аркуші в Лоджа стояло лише кілька прізвищ.

— Кому-небудь ще? — запитав він.

— Одній… приятельці… міс Еллері-Пенн. Я розповів їй учора ввечері.

— Приятелька?.. — Він записав.

— Авжеж.

— I більше нікому?

— Ні.

— Дивно! Чому ж?

— Я вважав, що вам і Кресвеллу не треба заважати, — боявся сплутати ваші карти, коли доскіпуватимусь: викличу в декого обережність чи щось подібне. Але ж ви, здається, полишаєте цю справу? — докорив я.

Лодж зиркнув на мене.

— Вам неприємно, що вас вважають зеленим і надто запальним.

— Двадцять чотири — це вже солідний вік, як для юнака. Здається, хтось у мої роки вже керував Англією. I непогано.

— Це не стосується нашої справи.

Я посміхнувся. А Лодж спитав:

— Що ви тепер збираєтесь робити?

— Поїду додому, — глипнув я на годинник.

— Ні, з приводу майора Девідсона?

— Поставте якесь легше питання.

— Не дивлячись на попередження?

— Саме з цієї причини, — твердо заявив я. — Те, що вони послали проти мене цілу зграю, багато про що свідчить. Білл Девідсон був мій добрий товариш, ви знаєте. Отож я не можу дозволити будь-кому лишатися непокараним. — Я трохи подумав, — Передусім одшукаю власника отих таксі, що їх водять Чубчик із ватагою.

— Що ж, неофіційно бажаю вам успіху. Та бережіться, — пом'якшав Лодж.

— Постараюсь, — обіцяв я, підводячись. Лодж провів мене до виходу й потиснув руку.

— Тримайте мене в курсі, — попрохав він.

— Неодмінно.

Я продовжив свою поїздку в Котсуолд. Плечі нили од пекучого болю, та, коли повертався думкою до Білла, наче переставало боліти.

Я раптом збагнув, що і «нещасний випадок» з Біллом, і моя пригода з фургоном можуть навести мене на слід того, хто все це підстроїв. Здоровий глузд підказував, що діяв один якийсь досвідчений злочинець. Обидва замахи були підступні й ретельно підготовлені. В моїй свідомості зринуло слово «манівці», і я весь час думав, до чого тут воно. Зрештою пригадав погрозливого листа, що його отримав Джо Нантвич із запізненням на десять днів. Хоч потім вирішив, що неприємності Джо ніяк не стосуються смерті Білла.

I замах на нього, й попередження, вирішив я, виконані значно жорстокіше, ніж належало. Білл загинув через нещасний випадок, а зі мною повелися б не так підло, коли б я не пручався. Я дійшов висновку, що мушу шукати людину, здатну на неабияку вигадку, «міни» якої, однак, вибухали б з дужчою силою, аніж вона сподівалася.

До того ж мене тішила гадка, що мій супротивник не якогось там надлюдського інтелекту. Він допускається помилок. I поки що найбільшим його прорахунком було те, подумав я, що він передав оте попередження, яке спонукало мене діяти ще рішучіше.

Два дні я сидів тихо: хай вони вважають, що попередження вплинуло.

Я грав з малечею в покер і програвав Генрі, бо весь час повертався думкою до його батька.

— Про що ти думаєш, Аллане? — спитав Генрі з глузливим співчуттям, заграбаставши мої десять фішок.

— Може, він закохався, — докинула Поллі, пильно придивившись до мене. — Цього нам ще не вистачало!

— Дурниці! — заперечив Генрі, тасуючи карти.

— А що таке «закохатись»? — спитав Уїльям, який бавився його фішками.

— Ахи та охи, — пояснив Генрі. — Чоломкання, рюмсання тощо.

— Виходить, матуся в мене закохалася, — констатував малий.

— Не мели дурниць, — серйозно почала Поллі. — Кохання — це весілля, фата, конфетті й інші витребеньки…

— Отож, Аллане, — підсумував Генрі, — викинь оте своє кохання з голови, бо жодної фішки не врятуєш.

Уїльям розкрив свої карти. Очі в нього здивовано витріщились. Це свідчило, що малюк дістав принаймні два тузи. Лише з ними він починав торгуватись. Я бачив, як Генрі скоса подивився на нього, потім хутенько взяв прикуп, але, щойно дійшла його черга, спасував. Я перекинув карти — там було всього-на-всього дві дами й десятка. Генрі знав, коли треба пасувати. А Уїльям заробив лише якихось нікчемних дві фішки, маючи на руках три тузи.

Не вперше я подумав про примхи спадковості. Білл був товариський, справжній чоловік із багатьма чеснотами. Сцілла дуже підходила йому, маючи любляче серце і м'яку вдачу. I хоч вони не відзначалися якимись особливими талантами, нагородили сина гострим розумом і допитливістю.

Отож, чи міг я гадати, змішуючи карти, що Генрі таїв у своєму дев'ятилітньому мозку ключ до розгадки смерті свого батька?

Та він і сам цього не знав.

7

Челтенхемський національний фестиваль кінного спорту почався у вівторок 2 березня.

Передбачалися три дні перегонів екстра-класу, і стайні постачили найкращих у світі коней. Їх перевозили з Ірландії пароплавами й літаками — казкових гнідо-золотих скакунів, що мали силу-силенну кубків і призів, здобутих по той бік Ірландського моря.

У Глостершірі купчились фургони, що доставляли коней із Шотландії, Кента, Девоншіра. Вони везли переможців Великого національного кубка, чемпіонів-плигунів, майстрів гандикапу, чудових спринтерів — еліту кінського поголів'я.

Сюди з'їхались усі жокеї-аматори, котрі змогли випросити, позичити або купити собі рисака. Скакати в Челтенхемі вважалося за честь, а виграти — й поготів. Жокеї любителі ждали змагань з великим нетерпінням.

Лише Аллан Йорк не виявляв цього запалу, ставлячи «лотос» на відведене місце.

Я й сам цього не розумів, але ні гомін величезного натовпу, ні сповнені надій обличчя, ні підбадьорливий морозець яскравого березневого ранку, ні перспектива скакати на трьох найкращих конях ніяк не могли розбуркати мене.

Біля головного входу я пошукав очима розповсюджувача газет, з яким уже бачився в Пламптоні.

— Доброго ранку, містере Йорк, — привітався він, простягаючи газети. — Вам подобається ваш сьогоднішній рисак?

— Можете поставити на нього якийсь дріб'язок, але не останню сорочку. Не забувайте про Ірландця.

— Ви легко обійдете його!

Я зачекав, поки він продасть газету старому з велетенським біноклем на грудях.

— Ви пам'ятаєте таксистів, котрі билися в Пдамптоні?

— Хіба таке можна забути? — пожвавішав він.

— Ви казали, що одна зграя з Лондона, а друга — з Брайтона.

— Еге ж.

— А котра з Брайтона?

Він здивовано глянув на мере.

— Чекайте… — I продав ще дві газети старезним леді у твидових жакетах і гольфах. Потім знову до мене: — Яка, питаєте, з Брайтона?.. Гм… Я часто їх бачу, але вони такі відлюдьки. Жоден з тобою не заговорить. Не те що водії-приватники. Брайтонських я одразу впізнав би… — I закричав — Спецвипуск! Спеціальний денний випуск! — Я терпеливо чекав.

— Як же ви їх розпізнаєте? — запитав я.

— По пиках.

— I хоч одну змогли б описати?..

— Звичайно.

— Наприклад?..

— Ну от хоча б телепень з очицями-лезами. Я побоявся б сісти в його таксі. Він носить такий собі чубчик, що звисає на самі очі. Дивак! А навіщо це вам?

— Так… Хочеться знати, звідки він.

— З Брайтона. А звідки ж іще? — зраділо підтвердив мій співбесідник. — Крім нього, ще один дуже примітний. Молодик з довгими баками, котрий завжди чистить нігті ножем.

— Дякую, — мовив я, простягаючи йому цілий фунт. Він широко посміхнувся і сховав його до кишені.

— Щасти вам, сер.

Я відійшов, але вигуки «Спеціальний випуск!» ще довго лунали мені навздогін. Крокуючи до вагарні, я розмірковував: виходить, мої напасники таки з Брайтона. Той, хто їх нацьковував, нітрохи не турбувався, що я десь міг бачити їх і зможу розшукати.

Лише згодом я почув, як Піт Грегорі щось мені пояснював:

— Їм прокололо шину, але все ж таки вони вчасно доїхали.

— Пробач, я замислився.

— Радий за тебе, друзяко! — Він гучно зареготав. Адже почуття гумору завжди зраджувало його, не дивлячись на кмітливість і розсудливість. Школярські жарти здавалися йому перлинами дотепності, але ми давно звикли до цього й не звертали уваги.

— Як Паліндром? — запитав я. То був мій кращий кінь на сьогодні.

— Чудовий, Я ж кажу тобі, що вони прокололи шину… — Він розгублено вмовк, бо не любив повторювати спочатку. — Гаразд, ходімо до стайні, сам подивишся.

— Ходім.

Ми рушили. Піт мусив неодмінно супроводжувати мене: вимоги безпеки були тут дуже суворі. Навіть власники коней не мали права підходити до них без дозволу тренера. Конюхи мали перепустки з фотокартками. Все це для того, щоб коней не поїли наркотиками та не псували.

Я приголубив свого скакуна, восьмирічного гнідого красеня з чорними плямами, й дав йому шматочок цукру.

Піт докірливо мовив:

— Навіщо ж давати перед заїздом!

Він нагадував няньку, що застукала свого вихованця, котрий їсть ласощі перед обідом.

— Цукор додасть йому снаги, — заспокоїв я, даючи гнідому ще шматок та захоплено розглядаючи його. — Виглядає він просто чудово.

— Він виграє, коли ти все передбачиш, — підтримав Піт. — Не спускай ока з Ірландця. Він намагатиметься вас обійти — рвоне саме тоді, як ви долатимете рівчак з водою, щоб випередити на шість корпусів ще до схилу. Я не раз бачив, як він це робить. Примушує гнатися за собою під гору та витрачати останні сили, такі необхідні перед фінішем. Отож роби ривок одночасно з ним і долай схил з тією ж швидкістю або дай йому обігнати себе на підйомі та надолужуй на спуску. Ясно?

— Як день! — Його поради, як поводитися під час заїзду, завжди були корисні, і я багато де в чому завдячував йому.

Я ще раз погладив Паліндрома, і ми вийшли у двір. Завдяки численним заходам безпеки це було найтихіше місце іподрому.

— Слухай, Піте, а чи не було в Білла якихось неприємностей? — раптом запитав я.

Він зачинив браму, потім повільно обернувся, постояв, дивлячись мовчки, ніби крізь мене, і відповів:

— Неприємністю це не назовеш. Але дещо було…

— Що?! — наполягав я, коли він раптом змовк.

— А звідки ти взяв, що були якісь неприємності?..

Я розповів про дріт. Він мовчки слухав, але брови насупились.

— Чому ж ніхто з нас досі не чув про це?

— Я розповідав серу Кресвеллу й поліції, але оскільки дріт кудись щез і в них не було доказів, то й вирішили мовчати.

— А ти все докопуєшся? Не думай, що я проти, але чим тепер зарадиш?.. А було ось що… Білл розповів мені про попередження телефоном, з якого він тільки посміявся, Та я погано слухав: голова вічно заклопотана кіньми… Щось там йому натякали, що Адмірал обов'язково впаде, Білл сприйняв це як жарт, а я не став допитуватись. Бо не думав, що це так важливо. Коли Білл загинув, я подумав було: а може, й справді в цьому заковика… Навіть запитував тебе, але ти сказав, що нічого особливого не помітив…

Голос його затремтів.

— Пробач. А коли він говорив про оте попередження телефоном — перед самим падінням?

— Останній раз ми розмовляли з ним у п'ятницю вранці, перед моїм вильотом до Ірландії. Я тоді дзвонив йому, що Адмірал готовий до перегонів наступного дня у Мейденхеді.

Ми поверталися до вагарні. За якимось внутрішнім поштовхом я спитав:

— Піте, тобі доводилось коли-небудь наймати брайтонського таксиста?

— Не часто. А що?

— Є серед них два-три водії, з якими я хотів би побалакати, — пояснив я, хоч не признався, що з кожним окремо, десь у відлюдному закапелку.

— Там, здається, кілька таксомоторних парків. Коли тобі потрібен якийсь певний водій, то, може, краще піти на станцію? Там вони завжди товчуться, ждучи пасажирів з лондонських поїздів. — I на цьому змовк, бо вже почали виводити коней для першого заїзду.

— Ось Коннемара Пел! — вигукнув він захоплено. — Як я вмовляв одного любителя купити його! Та вони правили цілих вісім тисяч, а ховали красунчика в напівзруйнованому хліві, за свинарником. Поглянь на нього! В Леопардстоні він виграв скачку молодняка, обійшовши всіх на двадцять корпусів. Найкращий жеребчик, якого ми побачимо в цьому році! — Піт сів на свого конька, і ми вже до самої вагарні обговорювали переваги «ірландців».

Я ледве розшукав Клема й переконався, що все моє спорядження в належному стані й що він сам визначив, скільки я мушу важити для Паліндрома.

Кет попередила, що не прийде, і я пішов на пошуки — єдино тепер можливого — звістки про неї.

Вішалка й лава Дена були в маленькій роздягальні, біля палаючої печі — ознака того, що він став помітною зіркою на жокейському небосхилі. За неписаними законами чемпіонам надавалися теплі місця, а новачки мусили цокотіти зубами біля самісіньких дверей.

Стоячи в сорочці й трусах, Ден натягав нейлонові панчохи. В кожній була дірка, і його великі пальці кумедно стирчали назовні. Ден мав аж надто довгі й вузькі ступні і такі самі довгі, вузенькі, але елегантні й дужі руки.

— Тобі добре сміятися, — тягнув він панчоху з усієї сили, — а мого розміру не випускають…

— Хай Вальтер дістане тобі безрозмірні, — порадив я. — У тебе сьогодні важкий день?

— Три заїзди, — одказав він. — Піт записав половину своєї стайні. — I посміхнувся. — Я можу розповісти тобі про Пеннів… коли це, звичайно, тебе цікавить. Ну, з кого почати? З дядечка Джорджа чи з тітоньки Деб, а може… — Він змовк, натягаючи бриджі й жокейські чоботи. Вальтер — його служник — простягнув джемпер і гидкого, рожево-бурого кольору куртку. Хіба ж думали про людину, вибираючи таке! — Чи, може, ти хочеш почути щось про Кет?..

Роздягальня вже була повна, бо туди втислися ще й ірландські жокеї, гомінкі, збуджені й рухливі. Ми з Деном перейшли до вагарні, де хоч можна було чути один одного.

— Дядечко Джордж — просто золото, — мовив Ден. — Я не хочу псувати тобі враження, сам побачиш. Тітонька Деб для нас обох — шановна й високоповажна місіс Пенн, тітонька вона лише для Кет. Від неї дме таким холодом, що коли б вона не так вихована, то страшно було б і підійти. Спершу висловила мені свою зневагу. Я думаю, вона зневажає все, що стосується скачок, Піднебесного, дядечка Джорджа і його примхи подарувати Кет коня на іменини.

— Ну, ну… — підганяв я, поки хтось не вхопить його за гудзика.

— Ага, Кет. Чарівна й горда! Ти знаєш, її звати Кет Еллері, а не Пенн. Це дядечко Джордж припнув їй своє ім'я через дефіс. Він сказав, що так зручніше, бо ніхто не стане допитуватися, звідки вона взялася… — Він навмисно зволікав, щоб мене дражнити. — Вона шле тобі найсердечніше вітання.

У мене потепліло на душі. Врешті-решт, Челтенхемський фестиваль здався мені не таким уже й поганим.

— Дякую, — відказав я, марно силкуючись приховати самовдоволену посмішку.

Ден задумливо стежив за мною, та я поспішив перевести розмову на скачки, а потім раптом спитав, чи не чув він, щоб Білл Девідсон ділився з кимось про те… що здавалось йому дивним або підозрілим.

— Ні, не чув, — рішуче мовив він. Я розповів про дріт.

— От бідолаха! — вигукнув Ден. — Яка підлота!

— Коли почуєш що-небудь, даси мені знати…

— Звичайно, — пообіцяв він.

Джо Нантвич простував прямо на Дена, ніби уві сні. Наткнувшись, не пробачився, як ото завжди, а одступив і захитався далі. Очі його були широко розкриті, погляд відсутній і бездумний.

— П'яний, — констатував Ден. — Од нього несе, як од пивної бочки.

— У нього своя біда, — пояснив я.

— Буде ще й інша, коли розпорядники помітять. Джо раптом з'явився з іншого боку. Від нього справді тхнуло на кілометр. Без жодного вступу він заговорив:

— Я знову дістав попередження. — I витяг з кишені цидулку. Вона була пожмакана, ніби її кілька разів м'яли й розпрямляли, але напис кульковою ручкою не стерся: «Болінгброк. На цьому тижні».

— Коли це ти отримав?

— Вона лежала на столику для листів.

— I ти одразу ж нализався.

— Я не п'яний, — обурився він. — Це лише пару ковтків зробив у барі проти вагарні.

Ми з Деном здивувалися: у тому барі не було зовнішньої стіни, і пити на очах у тренера, власника рисака й розпорядників було просто безумством. Може, у жокеїв є надійніший спосіб професійного самогубства, аніж два ковтки віскі перед кожним заїздом? Цього я не знаю. Джо гикнув.

— Мабуть, порції були подвійні, — засміявся Ден і взяв у мене цидулку, щоб прочитати. — Що має означати «Болінгброк. На цьому тижні»? Тебе це налякало?

Джо видер у нього цидулку й сховав до кишені. Очевидно, він зрозумів, що Ден теж почув його.

— Не твоє діло!

Мені хотілося сказати, що й не моє, та він обернувся до мене й заскімлив:

— Що ж мені тепер робити?

— Ти береш участь у перегонах?

— В останньому заїзді. Сьогодні кляті любителі загарбали дві перші скачки, а нам, професіоналам, залишили всього-на-всього чотири, щоб заробили собі на хліб. Чому ці товстозаді жокеї-джентльмени не йдуть до… — Він грубо вилаявся.

Запала мовчанка. Ден гучно зареготав. Джо був не такий п'яний, щоб не збагнути, що з нього насміхаються. I тому сказав щонайласкавіше:

— Пробач, Аллане, ти ж знаєш, що це тебе не стосується…

— Коли ти хочеш моєї поради, незважаючи на твоє недобре ставлення до жокеїв-любителів, — мовив я, намагаючись бути серйозним, — то йди негайно та випий три чашки чорної кави й потім постарайся якомога довше не потрапляти комусь на очі.

— Я ж тебе питаю, що робити з цією запискою, — не вгавав він.

— Не звертай на неї уваги. По-моєму, тебе просто розігрують. Мабуть, той, хто це написав, знає, що ти всі свої прикрощі заливаєш віскі, й вирішив добити тебе, добре налякавши. Навіщо йому самому бруднити руки! Хитра, безкровна й досить ефектна помста.

Розпач на обличчі Джо змінився тупою впертістю, що було не менш відразливо.

— Ніхто мене не залякає! — кинув він з тією войовничістю, котра, це мені було добре відомо, дедалі зменшуватиметься, в міру того, як випаровуватиметься алкоголь. I похилитався геть, очевидячки, в пошуках чорної кави, Перш ніж Ден устиг мене розпитати, в чім річ, хтось ляснув його по спині: дружнє вітання Сенді Мейсона, який зневажливо подивився на Джо.

— Що трапилося з цим придуркуватим? — запитав він і, не чекаючи відповіді, сказав — Чуєш, Дене, зроби мені ласку, дай трохи вийти вперед на отій шкапі, що її підсунув мені Піт Грегорі. Йому, певно, сподобався мій рудий чуб.

Оглушливий регіт Сенді примусив усіх звернути погляди на нього.

— Гаразд, — мовив Ден.

Вони стали домовлятися, а я повернувся, щоб іти, та Ден торкнув мене за плече.

— Слухай. Можна мені розповісти, ну от хоч би Сенді, про дріт?

— Авжеж. Може, тобі вдасться щось розвідати. Але будь обережний! — Я вже зібрався було повідати йому ту історію з попередженням, але нам було ніколи, і я тільки застеріг: — Ти розворушиш їхнє гніздо, і вони можуть «помилково» навіть убити тебе.

Він витріщився на мене.

— Добре. Я берегтимусь. Ми обернулися до Сенді.

— Чого це ви обидва такі сумні? Хтось поцупив у вас з-перед носа оту кралечку, за якою обидва полюєте?

— Та ні, ми думаємо про Білла Девідсона, — почав Ден, незважаючи на під'юджування.

— А що ще можна придумати?

— Падіння його підстроїли. Над бар’єром протягли дріт. Аллан сам бачив.

Сенді остовпів.

— Аллан бачив?! Та це ж убивство!

Я пояснив, що вони не збиралися вбивати. Карі очі Сенді так і свердлили мене, поки я не скінчив.

— Здається, ти маєш рацію, — погодився він. — Що ж ти збираєшся робити?

— Він намагається з'ясувати, хто вони, — озвався Ден. — I ми гадали, що й ти міг би трохи допомогти. Ти не чув чогось такого?.. Ну, чи не бовкали при тобі, чому з ним так повелися?

Сенді покуйовдив своїми дужими засмаглими руками руде волосся й почухав потилицю.

— Вони здебільшого хваляться мені своїми перемогами над дівчатами та виграшами на скачках. А про майора Девідсона не було жодної розмови. Ми не дуже з ним товаришували, бо йому здалося, що то я «притримав» скакуна його приятеля… Що ж, — закінчив Сенді, лагідно всміхаючись, — може, воно так і було. У всякому разі, ми тоді з ним добре погиркались.

— Узнай, чи не чули чогось твої друзі-букмекери, — мовив Ден. — У них завжди нашорошені вуха.

— Гаразд, — пообіцяв Сенді. — Я рознесу цю чутку, а там побачимо. Тільки не зараз, бо починається заїзд і ти мусиш хоч що-небудь розповісти про оту шкапу, яку всучив мені Генрі. — Побачивши, що Ден викручується, продовжив — Чого тобі критися? Адже відомо, коли Піт підсовує її саме мені, то це така смердючка, що годі й пошукати.

— У тої кобили, — вів далі Ден, — дурнувата звичка пертися на перешкоду, ніби її зовсім немає перед нею. Ну, і, звичайно, опиняється в рові…

— Дякую, — мовив Сенді, нітрохи не збентежившись. — Я віддубасю її так, що вона кине свої звички. До зустрічі! — Й пішов у роздягальню.

Ден провів його очима.

— Ще не вродився той кінь, яким можна було б налякати цього шибайголову!

— Нерви у нього залізні! — погодився я. — Але нащо Грегорі випускати ту шкапу саме тут?

— Бо власник хоче. Сам знаєш, як це буває. Примха бундючного сноба й таке інше.

Поруч нас юрмилися тренери й власники коней. Ми вийшли. До Дена миттю підскочило двоє газетярів, щоб почути його думку про долю Золотого кубка, який розігруватимуть за два дні.

Нудно спливав час. Та ось почалися перегони. I одразу ніби засяяло сонце, загомоніли навколо глядачі, радість і сміх задзвеніли.

Сенді примусив-таки свою кобилу перескочити канаву, та вона скинула його над іншою. Він вибрьохався звідти, широко посміхаючись та лаючись на всі заставки.

Джо з'явився після другого заїзду. Він здавався не таким уже й п'яним, але ще дужче наляканим. Я безсовісно уникав його.

Ден гнався, наче диявол, і виграв чемпіонську скачку з перешкодами, вихопившись на цілу голову вперед. Піт гладив коня та ділив з власником поздоровлення болільників, що збилися біля плацу, де розсідлували скакунів. Він був такий щасливий, що не міг говорити. Дебелий, червонолиций, стояв, збивши капелюха набакир, аж лисина сяяла проти сонця, й удавав, що з ним таке трапляється майже щодня, хоч кінь, який здобув перемогу, був один із найкращих, яких він будь-коли викохав.

Радість його була така бурхлива, що, коли всі ми вишикувались на огляд перед любительським заїздом, Піт навіть забув кинути звичний жарт, що Паліндром може скакати задки не гірше, ніж уперед. I коли я, за його ж порадою, причепився у хвіст до Ірландця, то, як той не крутив, першу перешкоду, ми взяли разом, а за п'ятдесят ярдів до фінішу я таки обігнав його. Піт полегшено зітхнув і заявив, що в нього сьогодні чудовий день.

Я ладен був цілувати його — адже теж неймовірно радів. Хоч дома, в Родезії, я виграв уже не одну скачку й десь близько тридцяти після свого переїзду до Англії, це була моя перша перемога в Челтенхемі. Я почував себе наче п'яний, ніби вже хильнув шампанського, яке чекало нас у роздягальні, за звичаєм припасене для обмивання рекордів. Паліндром здавався мені найкращим і найрозумнішим скакуном у світі. Я ніби в повітрі поплив до вагів, перевдягнувся й довго ще був на сьомому небі, навіть коли вийшов назовні. Похмурий настрій, здавалося, був у мене тисячу років тому. Од щастя я, наче той хлопчик, міг би стояти на голові. Таке цілковите й безмежне задоволення собою рідко буває, і мені раптом захотілося, щоб батько був тут і поділив мою радість.

Трагедія Білла відсунулася геть, але тому, що я раніш поставив собі це важке завдання, — закрокував до стоянки фургонів.

Там була страшенна тиснява. Адже сьогодні в кожному заїзді брало участь двадцятеро коней і сюди з'їхались усі фургони, які тільки вдалося найняти. Я вештався між ними, наспівуючи якусь пісеньку, й зрідка поглядав на номери.

АРХ-708.

Моє піднесення луснуло, як мильна бульбашка.

Адже це був саме той фургон системи Дженнінгса. Стара, порепана фарба. I жодного тобі знака — хоча б ім'я власника або тренера.

В кабіні порожньо. Я обійшов фургон і вліз у нього.

Там теж порожньо, коли не вважати на відра, решітки для сіна й попони. Підлога встелена соломою. Три дні тому вона була вимита.

Мені сяйнуло: може, попона підкаже, чий це фургон? Адже тренери й власники ставлять на них свої ініціали. Дві літери теж багато можуть підказати.

Я підняв попону. Вона була рожевого кольору з бурою облямівкою. А ось ініціали! Я остовпів. Коричневим шовком на попоні вишито «А. Й.»

Це була моя власна попона.

Піт, коли я повернув його із захмарних висот на землю, не зміг відповісти на жодне моє питання. Він сидів, прихилившись до стінки вагарні, з бокалом шампанського в одній руці й сигарою в другій, оточений натовпом друзів. Їхні бурякові й сині обличчя свідчили, що бенкет відбувається вже давно.

Ден тицьнув і мені в руки бокал.

— Де ти пропадав? Адже ти виграв на Паліндромі. На ось ковтни. Хазяїн платить, дай йому боже.

Очі його сяяли захватом, який і я лиш недавно почував. Це розрадило мене. Бо день таки справді був святковий. А таємниці могли й підождати.

Я одпив ковток і засміявся у відповідь.

— Ти теж добре скакав, сучий сину! Вип'ємо за Золотий кубок!

— Що ти? У мене й надії немає. — Хоч його сяюче обличчя підказувало, що він про те навіть не турбувався. — У мене є ще одна пляшка. — Пірнув Ден у тисняву натовпу.

Роздивившись, я помітив Джо Нантвича, затиснутого в куток могутнім Тюдором. Гігант йому щось вичитував, і Джо, досі в жокейському спорядженні, слухав його з нешасним виглядом.

Ден повернувся з відкоркованою пляшкою й налив бокал. Він простежив за моїм поглядом.

— Не знаю, п'яний був Джо чи ні, але він таке накоїв!

— Я не бачив.

— Тоді ти пропустив небувале видовисько! Він не намагався зробити жодного кроку. Його кінь зупинився наче вкопаний перед бар'єром. А то ж був другий фаворит! От і дістає зараз на горіхи. — Ден тицьнув пляшкою в напрямку Джо. — I по заслузі. Хай не шахрує!

— То ж власник Болінгброка, — зауважив я.

— Так. Його колір. Ну й дурень Джо! Власники фаворитів рідко трапляються.

Кліффорд Тюдор майже скінчив. Коли він одвернувся з гнівом від Джо, ми почули:

— … думаєш, я тобі подарую? Зроблю все можливе, щоб відсторонити тебе од змагань.

Він велично пройшов повз нас, кивнувши на знак того, що пізнає мене, — і я не міг стримати подиву.

А Джо прихилився до стінки, щоб не впасти. Обличчя зблідло й зросилося потом. Він здавався зовсім хворим. Підійшов до нас і закричав, нітрохи не турбуючись, що хтось почує:

— Сьогодні вранці мені дзвонили. Той самий голос. Тільки наказав: «Не вигравай шостого заїзду!» — і повісив трубку. Я навіть не встиг щось відповісти. А тут ще оте попередження: «Болінгброк. На цьому тижні…» Нічого не розумію. Я ж не виграв. I тепер ця сволота… каже, що візьме іншого жокея… і розпорядники починають доскіпуватись… я вже ледве живий.

— Сьорбни шампанського, то й полегшає, — порадив Ден.

— Не треба мені твого смердючого співчуття! — визвірився Джо і, схопившись за живіт, кинувся до роздягальні.

— Що за чудасія? — мовив Ден.

— Не знаю, — промимрив я, ще дужче зацікавлений «неприємностями» Джо. Телефонний дзвінок суперечить попередженню… Хтось, як завжди, вимагав свого, а водночас інший погрожував розправою. — Мені хотілось би знати, чи не бреше Джо? — закінчив я.

— Авжеж, — погодився Ден.

Зайшов розпорядник і попередив, що навіть з нагоди такого виграшу не дозволяється пити у вагарні, й порадив нам перебратися до роздягальні. Ден так і вчинив, а я допив свою склянку й пішов до Піта.

Той ніяк не міг визволитись од цілої зграї бажаючих випити. Вони всіляко доводили, що не всі пивнички іподрому вже зачинені.

Я рішуче підійшов до нього, й Піта одразу залишили у спокої.

Ми попростували до воріт.

— Ну й день сьогодні видався! — мовив Піт, утираючи хусточкою лоба та випльовуючи недопалок сигари.

— Чого ж, непоганий, — підкреслив я, дивлячись йому в обличчя.

— Можеш кепкувати скільки завгодно, але я більше тверезий, ніж суддя, і сам вестиму свою машину.

— Гаразд. Тоді тобі неважко буде відповісти мені на одне питання.

— Будь ласка.

— В якому фургоні привезли сюди Паліндрома?

— Гм. Я найняв там якогось. Адже в мене було цілих п'ять коней. Трьох прикотив у своєму фургоні, а для Паліндрома й «молодика», що на ньому скакав сьогодні Ден, довелось наймати.

— Де саме?

— А що? Фургон уже доволі старий, дорогою стався прокол, але коням це не зашкодило, інакше Паліндром не виграв би скачку.

— Не в цьому річ. Мені доконче потрібно знати, звідки той фургон.

— Коли хочеш купити — не варто. Мотлох!

— На біса він мені здався! Де ти найняв його?

— Де й завжди. Фірма «Літлпетс» у Стейнінгу. — Він нахмурився. — Зачекай! Спершу вони казали, що всі фургони розібрано, а потім раптом дали цей, коли я згодився на будь-який.

— Хто його вів?

— Їхній постійний водій. Бурчав, що доводиться дримбати в такому курнику. Два кращі фургони саме перед змаганнями вибули з ладу, і він усю дорогу лаяв адміністрацію.

— Ти його добре знаєш?

— Не те щоб дуже, але він частенько водить наймані фургони. I завжди бурчить. Але навіщо все це тобі?

— Можливо, це має якийсь стосунок до смерті Білла, — одказав я. — Та все це поки що здогадки. Ти б не дізнався, звідки пригнали той фургон? Спитай фірму, що наймала його. Тільки не згадуй мого прізвища…

— Це дуже важливо?

— Атож.

— Тоді я завтра ж їм потелефоную.

Наступного дня, угледівши мене, Піт повідомив:

— Я запитував про той фургон. Він належить одному фермерові поблизу Стейнінга. Ось його прізвище й адреса. — Він видобув двома пальцями цидулку з кишеньки й подав мені. — Фермер возить у ньому своїх власних коней, а його хлопці скачуть на них улітку. Коли фургон не потрібний, він наймає його фірмі. Ти хотів саме це знати?

— Так, дуже вдячний тобі, — одказав я, ховаючи папірець.

До кінця змагань я розповів про дріт принаймні десяткові людей, сподіваючись, що хтось знав, навіщо його напнули.

Тепер ця звістка облетіла весь іподром.

Я повідав це огрядному Луї Панейку, фертові-букмекеру, який зрідка записував мої ставки. Він обіцяв «вичавити з хлопців усе можливе» й повідомити мені.

Я поділився з Кальвіном Боуном, професіональним гравцем у тоталізатор, що мав нюх на такі справи не гірший, ніж детектив.

Я натякнув маленькому й худющому «жучкові» — спецові по вишукуванню добрих коней, котрий годувався тим, що поставляв сумнівну інформацію всім, хто добре платив.

Я признався рознощикові газет, який смикнув себе за вуса й пропустив покупця.

Я розпатякав іподромному газетяреві, котрий за милю відчував дух сенсації.

Я роздзвонив цілому натовпові друзів Білла, Клему з вагарні, старшому конюхові…

Проте, посіявши такий густий вітер, не вловив ані пилинки. I повинен був, звичайно, пожати бурю.

8

У суботу вранці, коли я сидів із Сціллою, дітьми й Джоан за великим кухонним столом, уставленим наїдками, задзвонив телефон.

Підійшла Сцілла, та за мить повернулася.

— Тебе, Аллане. Не побажав назватися.

Я зайшов до вітальні і взяв трубку. Яскраве березневе сонце кидало сніп проміння на вазу з чорними й жовтими крокусами на телефонному столику.

— Аллан Йорк слухає…

— Містере Йорк, я передав вам попередження тиждень тому. Ви не бажаєте з ним рахуватись…

Я відчув, як у мене на потилиці ворушиться волосся й засвербіла шкіра. То був глухий, трохи хрипкуватий голос, не грізний і не сердитий, а як у приємного співрозмовника.

Я мовчав.

— Містере Йорк, ви мене чуєте?

— Так.

— Містере Йорк, я проти насильства. Справді, я зневажаю такі методи та всіляко намагаюсь їх уникати. Проте іноді мене змушують… Ви мене розумієте, містере Йорк?..

— Так, — одказав я.

— Коли б я полюбляв насильство, то ще на тому тижні послав би вам жорстокіше попередження. Отож даю останню можливість, аби посвідчити, як мені не хочеться вам лиха. Пантруйте своїх справ і не ставте дурнуватих запитань. От і все. Перестанете доскіпуватись, то нічого й не трапиться. — Пауза, і в голосі з'явилася погроза: — Тільки-но переконаюсь, що насильство потрібне, то знайдеться той, хто… Сподіваюсь, ви розумієте мене, містере Йорк?..

— Так, — повторив я, а сам подумав про Синка, його бридку посмішку та довгий ніж.

— Ну, тоді все. Гадаю, ви будете обачливі! Доброго ранку, містере Йорк. — Клацнуло — він поклав трубку.

Я одразу ж викликав телефоністку й запитав, чи не може вона дізнатися, хто дзвонив.

— Почекайте, — одказала вона й за хвилину: — З'єднували через Лондон, далі простежити не вдалося. Пробачте.

— Нічого. Велике вам спасибі.

— Що ви!

Я поклав трубку й повернувся до сніданку.

— Хто то був? — запитав Генрі, густо намащуючи варення.

— Та так, один… про собаку-шукача.

— Або: не лізьте з запитаннями, то не почуєте дурної відповіді, — докинула Поллі.

Генрі скорчив їй пику і взявся за бутерброд. Варення потекло йому на підборіддя.

— Генрі завжди хоче все знати, — мовив Уїльям.

— Ось що, любий, — втрутилася Сцілла, стираючи жовток з його курточки. — Треба їсти над тарілкою, — I поцілувала його в білявий вихор.

Я простягнув Джоан чашку, щоб долила кави. Озвався Генрі:

— Аллане, ти візьмеш нас попити чаю в Челтенхемі? Може, знову дадуть оті липучі тістечка, як минулого разу, й морозиво з содовою, й кедрові горішки?

— Звичайно! — підтримав Уїльям.

— Сьогодні не вийде. Як-небудь іншим разом. — Мене запросила Кет. Я збирався провести неділю, а в понеділок відвідати свою контору.

Але, помітивши розчаровані личка, пояснив:

— Я їду на побачення з другом і повернуся лише в понеділок.

— Яка нудьга! — буркнув Генрі.

«Лотос» ковтав милі між Котсуолдом і Сассексом, муркочучи, як ситий кіт. Я подолав п'ятдесят миль гарного шляху за п'ятдесят три хвилини, і не тому, що поспішав, а з насолоди вести машину саме з такою швидкістю, на яку вона спроможна. До того ж я їхав до Кет, признаюсь вам.

Та після Ньюберрі довелося повзти й не раз зупинятися. Тоді я звернув навпростець до Бейзінстока, повз американську повітряну базу в Грін-Коммоні, проскочив сільце Кінгслір і поїхав з мінімальною швидкістю, яка лише зрідка перевищувала на спідометрі позначку «60».

Кет мешкала за чотири милі од Берджес-Хілла.

Я прибув туди двадцять хвилин на другу, виїхав до станції й поставив машину в закутку, позад величезного ваговоза, що чмихав газами. Потім зайшов до каси й купив собі зворотного квитка на поїзд до Брайтона. Не хотілося гасати «лотосом» по місту: одного разу вже вскочив у халепу, отож більше не стану муляти очі Синкові, Чубчику та Берту.

Їхав хвилин шістнадцять. Дорогою весь час думав над тим, який необережний вислів привів мене в отой клятий фургон. Яке осине гніздо я необачно розворушив, заявивши, що не лише знаю про дріт, а й збираюся довести, хто його натягнув. Було дві відповіді, й одна з них зовсім мені не подобалась.

Я пригадав, що по дорозі з Пламптона в Брайтон говорив Кліффорду Тюдорові про свої сумніви з приводу смерті Білла. З цього він зрозумів, що я не вірю у випадковий збіг обставин і збираюся допевнитись.

Та, крім Тюдора, я одверто сказав про це лише Кет. Лише Кет! Підхопили колеса й повторювали, ніби дражнячи мене.

Що ж, я не брав од неї клятви берегти таємницю, бо не бачив у цьому потреби. Вона могла розповісти це хоч і всій Англії. Але часу в неї було замало. Ми розсталися з нею в Лондоні десь за північ, а вже через сімнадцять годин по тому мене підстерігав фургон.

Поїзд притишив хід, наближаючись до Брайтона. Я вийшов на платформу разом із натовпом, але в залі для пасажирів відстав. На привокзальній площі стояло близько дюжини таксі, а обіч кожного водій, що ловив пасажирів. Я пильно придивлявся до них.

Жодного з тих, що билися в Пламптоні.

Не втрачаючи надії, я став у зручному закутку, звідки можна було бачити кожну нову машину, і терпеливо ждав, незважаючи на протяг, що обдавав холодом мені потилицю. Таксі, мов ті клопітливі бджоли, літали туди й сюди: лондонські експреси принаджували їх, як мед.

Поволі я встановив деяку закономірність. їх було чотири групи. У однієї на боці зеленіла широка смуга, а на дверцятах — напис: «Зелена стрічка». Друга мала жовту шахівничку з чорними літерами. У третьої були яскраво-сині машини, а в четвертої навіть важко щось розпізнати, так неохайно виглядали вони.

Я чекав майже дві години, все тіло судомило, I станційна обслуга вже поглядала на мене з підозрою. Поглянув на годинник. Останній поїзд, яким можна було вчасно доїхати до Кет, відбував за шість хвилин. Я взявся розтирати задубілу шию і вже зібрався сідати на поїзд, коли нарешті був винагороджений за своє терпляче чекання.

Таксі все прибували й шикувались у довжелезну чергу. Чекали поїзда з Лондона. Водії виходили з кабін і збивалися групами, щось теревенячи. Три сірі від пилу машини прилаштувались у хвіст колони. На дверцятах були жовті щитки. Водії теж вийшли з кабін.

Один з них був улесливий водій клятого фургона. Солідний, розсудливий і аж надто спокійний. Решту я не знав.

У мене лишалося три хвилини. Чорні літери на жовтих щитках були дуже дрібні. Я не міг непомітно підійти, щоб роздивитися, а чекати, поки він від'їде, не було часу. Я метнувся до залізничної каси і хутко запитав:

— Кому належать таксі з жовтими смугами? Касир байдуже глипнув на мене:

— Фірма «Марконі», сер, з радіовикликом.

— Дякую! — I побіг на платформу.

Кет жила в шикарному особняку часів королеви Анни, що його лише дивом не зіпсували готичні оздоби. Його витончена пропорційність, кремові, устелені щебінкою доріжки, доглянуті газони, весь імпозантний і величавий вигляд свідчив про неабияку фінансову забезпеченість з таких давен, що вона вже тут стала звичкою.

Всередині було ще чарівніше, що особливо підкреслювали меблі, такі прості й привабливі, ніби багаті власники зумисне не хотіли показувати свого достатку і якихось виняткових смаків.

Кет зустріла мене у дверях, взяла під руку й повела через зал.

— Тітонька Деб чекає, щоб пригостити вас чаєм. Він у неї — щось на зразок ритуалу. Ви матимете її прихильність, якщо завжди будете вчасно приходити. Вона наслідує традиції Едуардів. Час плине повз неї… — У голосі Кет бриніли пробачення й тривога — це мало означати: вона любить свою тітоньку, жаліє її й хоче заздалегідь викликати моє співчуття.

Я легенько стиснув їй руку:

— Не турбуйтесь.

Кет розчинила білі двері, й ми опинилися у вітальні. Це була привітна кімната, оббита деревом і пофарбована в біле, з великим килимом темно-оливкового кольору, маленькими перськими килимками й завісками з квітчастими узорами. На канапі, присунутій боком до каміна, де палахкотіли дрова, за круглим столиком, на якому тьмяніла срібна таця з чашками й блюдечками «Кроун Дербі», срібним чайником та сметанником у стилі королів Георгів, сиділа жінка років сімдесяти. Біля її ніг спала руда такса.

Кет перетнула кімнату й дещо офіційно мовила:

— Тітонько Деб, дозвольте відрекомендувати вам Аллана Йорка.

Тітонька Деб простягла мені руку долонею донизу. Я потиснув її, розуміючи, що замолоду цю руку заведено було цілувати.

— Щаслива зустрітися з вами, містере Йорк, — мовила тітонька Деб, і я збагнув, що мав на увазі Ден, розповідаючи про її заморожені аристократичні манери. В її голосі не було ні тепла, ні щирої гостинності. Незважаючи на роки, а може, саме завдяки їм, вона була ще напрочуд гарна. Прямі брови, правильний ніс, різко окреслені губи, сиве волосся, викладене першорядним перукарем; худорлява, струнка статура, рівна спина; тонесенька шовкова блузка під недбало накинутим твидовим жакетом, домашні туфлі ручного виробу з м'якої шкіри. Все було в неї. Все, окрім внутрішнього вогню, завдяки якому Кет у її роки варта буде шістьох.

Вона налила чаю, а Кет передала його мені. Тут були сандвічі з паштетом та домашній торт, политий мадерою, і хоч я уникав чаю, проте, захоплений стеженням у Брайтоні за своїми переслідувачами, не встиг пообідати й відчував голод. Отож їв, пив, а тітонька Деб торохтіла:

— Кет сказала мені, що ви жокей, містере Йорк. — Вона вимовила це так, ніби я був якийсь злочинець. — Вам, може, здасться смішним, але за молодих літ мені забороняли водити знайомство з подібними людьми. Тепер це дім Кет, і вона має право запрошувати кого завгодно.

Я одказав:

— Проте відомо, що Обрі Гастінгс та Джеффрі Беннет теж були жокеями і їх охоче запрошували, коли… коли ви ще були молоді.

Вона звела брови:

— Вони ж були джентльмени!

Я зиркнув на Кет. Вона сиділа, притиснувши долоню до рота, а очі весело посміхалися.

— Авжеж, — потвердив я, намагаючись не сміятися, — це зовсім інша річ.

— Тоді ви, мабуть, зрозумієте, — сказала вона, трохи відтанувши, — чому я не схвалюю нових захоплень небоги. Одне бути власницею скакуна, а зовсім інша річ — водитися з жокеями, яких наймають. Я дуже прихильна до Кет і не хотіла б, щоб у неї з'являлися такі знайомства. Вона ще надто молода й вела досі замкнутий спосіб життя, тому не розуміє, що добре, а що зле. Зате я певна, що ви розбираєтесь, містере Йорк!

Щічки Кет спалахнули:

— Тітонько Деб! — Очевидно, все виходило навіть гірше, ніж вона сподівалася.

— Цілком розумію вас, м

Dick Francis

DEAD CERT

Copyright © 1962 by Dick Francis

This edition is published by arrangement Johnson & Alcock Ltd. and The Van Lear Agency

All rights reserved

Перевод с английского Самуила Болотина, Татьяны Сикорской

Серийное оформление Вадима Пожидаева

Оформление обложки Ильи Кучмы

Издание подготовлено при участии издательства «Азбука».

Серия «Иностранная литература. Большие книги»

© С. Б. Болотин, Т. С. Сикорская (наследники), перевод, 2022

© Издание на русском языке, оформление. ООО «Издательская Группа „Азбука-Аттикус“», 2022

Издательство Иностранка®

* * *

Глава 1

Я дышал конским потом и сыростью. В ушах стоял топот галопирующих копыт, звяканье подков, изредка ударяющихся друг о друга. Позади меня, вытянувшись в линию, скакала группа всадников, одетых так же, как я, в белые шелковые брюки и двухцветные камзолы, а впереди в тумане, ярко выделяясь своим красно-зеленым костюмом, виднелся только один жокей, поощрявший лошадь перед прыжком через березовый забор, который темнел у него на пути.

В сущности, все складывалось так, как и ожидалось. Билл Дэвидсон в девяносто седьмой раз выигрывал скачку. Его гнедой Адмирал доказывал, что остается лучшей скаковой лошадью в королевстве. А я – что же, мне не привыкать – в течение нескольких минут любовался Биллом и его лошадью, увы, только со спины.

Передо мной напрягся, сжался и взметнулся в воздух могучий гнедой круп: Адмирал взял препятствие без всякого усилия, как, впрочем, и положено поистине великому мастеру. И когда я потянулся за ним, он выиграл у меня еще два корпуса. Мы были на дальнем конце мейденхедского ипподрома, примерно за полмили от финишного столба. У меня не было надежды обогнать Билла.

Февральский туман становился все гуще. Трудно было различить что-нибудь дальше следующего препятствия, и окружающая нас молчаливая белизна, казалось, замыкала всю вереницу скачущих всадников в каком-то нереальном пространстве между небом и землей. Единственной реальностью была скорость. Финишный столб, толпа людей, трибуны и распорядители были невидимыми за завесой тумана где-то впереди, но на расстоянии, составлявшем почти половину скакового круга, трудно было поверить в их существование.

Я находился в таинственном отрешенном мире, где могло произойти все, что угодно. И произошло.

Мы вошли в последний поворот и готовились взять следующее препятствие. Билл скакал на добрых десять корпусов впереди меня и других жокеев; он не напрягался, он редко это делал.

Служитель, дежуривший у следующего барьера, пересек дорожку с поля на бровку, на ходу провел рукой по верхней березовой жерди и нырнул под канат. Билл оглянулся через плечо, и я увидел, как блеснули у него в улыбке зубы, когда он убедился, что я далеко позади. Потом он снова повернул голову к препятствию и рассчитал расстояние.

Адмирал великолепно взял барьер. Он взмыл над ним, словно доказывая, что летать могут не только птицы.

И упал.

Пораженный, я увидел стремительное мелькание черных ног, колотящих по воздуху, когда лошадь проделала сальто-мортале. Я увидел на мгновение фигуру Билла в его ярком костюме, падающую вниз головой с самой высокой точки траектории, и услышал удар, когда Адмирал рухнул на землю позади него.

Автоматически я отклонился вправо и послал мою лошадь через препятствие. Уже в воздухе, пролетая над барьером, я кинул взгляд на Билла. Он лежал, раскинувшись на земле, вытянув одну руку, глаза его были закрыты. Адмирал упал всей тяжестью на живот Билла и теперь перекатывался взад и вперед в отчаянной попытке встать на ноги.

На какое-то мгновение у меня мелькнула мысль, что под ними было что-то, чего не должно там быть. Но я скакал слишком быстро, чтобы разглядеть, что именно.

Когда моя лошадь миновала препятствие, я почувствовал себя так отвратительно, как если бы сам получил удар в живот. В этом падении была какая-то странность, которая невольно наводила на мысль о преступлении.

Я оглянулся через плечо. Адмиралу удалось наконец подняться, и он скакал легким галопом по ипподрому. Дежурный служитель подошел и наклонился над Биллом, неподвижно лежавшим на земле. Я вновь сосредоточился на скачке. Теперь я был первым и должен был оставаться впереди. По краю скаковой дорожки мне навстречу бежал врач «скорой помощи» в черном костюме с белым шарфом. До этого он стоял у препятствия, к которому я приближался, и теперь спешил на помощь Биллу.

Взяв лошадь в шенкеля, я послал ее через следующие три препятствия, но это уже не имело для меня никакого значения, и, когда я появился как победитель на виду у переполненных трибун, шум разочарованных возгласов, встретивший меня, показался мне вполне заслуженным приветствием. Я проскакал мимо финишного столба, похлопал лошадь по шее и взглянул на трибуны. Большинство голов было повернуто к самому дальнему препятствию – зрители пытались разглядеть в непроницаемом тумане Адмирала, бесспорного фаворита, который впервые за два года не пришел победителем.

Даже симпатичная женщина, миссис Мервин, на лошади которой я скакал, встретила меня вопросом:

– Что случилось с Адмиралом?

– Он упал, – сказал я.

– До чего удачно! – воскликнула она и засмеялась.

Она взяла свою лошадь под уздцы и повела ее в паддок, где расседлывали победителей. Там я спрыгнул с седла и стал отстегивать пряжки подпруги пальцами, дрожащими от пережитого потрясения. Хозяйка похлопывала лошадь по морде и болтала о том, как она рада неожиданному выигрышу, какое счастье, что Адмирал споткнулся, ну просто для разнообразия, хотя, с другой стороны, конечно, его очень жаль. Я кивал, улыбался и не отвечал, потому что, если бы я ответил что-нибудь, это было бы нечто весьма нелюбезное. «Пусть себе радуется своему выигрышу, – подумал я. – Такое бывает не часто, а с Биллом, может быть, ничего и не случилось».

Я снял седло и, оставив миссис Мервин принимать поздравления, протолкался в весовую. Я уселся на весы, был признан соответствующим норме и, пройдя в раздевалку, положил на скамью свои вещи.

Клем, гардеробщик, присматривавший за моими вещами, подошел ко мне. Это был маленький, очень чистенький и аккуратный старичок с обветренным лицом и руками, на которых жилы выступали, как туго натянутые веревки. Он поднял мое седло и ласково погладил его. Я подумал, что это стало у него привычкой. Он гладил седло, как другой погладил бы щеку красивой девушки, наслаждаясь мягкостью и нежностью кожи.

– Хорошо скакали, сэр, – сказал он, но вид у него был не слишком радостный.

Я не хотел, чтобы меня поздравляли. Я отрывисто проговорил:

– Должен был выиграть Адмирал.

– Он упал? – спросил Клем встревоженно.

– Да, – ответил я.

– Майор Дэвидсон в порядке, сэр? – спросил Клем. Я знал, что он обслуживал и Билла тоже, он считал его чем-то вроде младшего божества.

– Не знаю, – ответил я. Но я знал, что лука седла угодила Биллу прямо в живот всей тяжестью лошади, упавшей на него. «Какие могут быть шансы у бедняги?» – подумал я.

Я накинул меховую куртку и пошел в пункт первой помощи. Жена Билла стояла возле закрытой двери. Бледная, дрожащая, Сцилла изо всех сил старалась не поддаваться отчаянию. Ее маленькую стройную фигуру облегало пунцовое платье, а на темном облаке кудрей красовалась норковая шапочка. Сцилла была одета для праздника, а не для траура.

– Алан, – проговорила она с облегчением, увидев меня. – Доктора осматривают его и просили меня подождать. Как ты думаешь, ему очень плохо? – Она словно умоляла меня, а мне нечего было ей ответить. Я обнял ее за плечи.

Сцилла спросила, видел ли я, как Билл упал. Я ответил, что Билл ударился головой и, должно быть, получил легкое сотрясение мозга.

Дверь открылась, к нам вышел высокий, стройный, холеный человек. Это был доктор.

– Вы миссис Дэвидсон? – спросил он Сциллу. Она кивнула. – Боюсь, что вашего мужа придется отправить в больницу, – сказал он. – Было бы неразумно отпустить его домой, не сделав рентгеновский снимок.

Он ободряюще улыбнулся, и я почувствовал, что напряжение Сциллы несколько улеглось.

– Можно мне видеть его? – спросила она.

Доктор заколебался.

– Можно, – ответил он наконец, – но ваш муж без сознания. Он слегка ударился. Головой. Так что не следует его беспокоить.

Когда я хотел пройти вслед за Сциллой, доктор остановил меня, положив мне руку на плечо.

– Вы мистер Йорк, верно? – спросил он. За день до этого он давал мне больничный листок, я тогда слегка приложился.

– Да.

– Вы хорошо знаете эту пару?

– Да. Я почти постоянно живу у них.

Доктор в раздумье сжал губы. Потом он сказал:

– Дело плохо. Сотрясение не главное, у него внутреннее кровоизлияние, похоже – разрыв селезенки. Я звонил в больницу, чтобы там все подготовили для операции.

Пока он говорил, пришла «скорая помощь». Машина двинулась на нас задним ходом. Из нее выскочили санитары, открыли дверь, вытащили носилки и бросились в помещение медпункта. Доктор пошел следом за ними. Вскоре они опять появились, с Биллом на носилках. Сцилла шла позади, на лице у нее была глубокая тревога.

Обычно такое решительное, насмешливое, загорелое лицо Билла сейчас было безжизненным, голубовато-белым, покрытым мелкими каплями пота. Он слабо дышал раскрытым ртом, и его руки беспокойно теребили покрывавшее его одеяло. На нем все еще был его яркий жокейский камзол, и это выглядело особенно жутко.

Сцилла сказала мне:

– Я еду вместе с ним. Ты можешь приехать в больницу?

– Мне нужно участвовать еще в последнем заезде, – сказал я, – а сразу после этого я приеду. Не волнуйся, все обойдется. – Но сам я не верил этому. И она не верила тоже.

Когда они уехали, я мимо весовой, через парк вышел на берег реки. Вздувшаяся от растаявшего снега Темза, коричнево-рыжая и серая от гребешков белой пены, вырывалась из тумана в ста ярдах справа от меня, пенилась, огибая излучину, на которой я стоял, и снова исчезала в тумане. Туман и неизвестность ждали ее впереди. В этом мы были с ней похожи.

Потому что в несчастном случае с Биллом было что-то не так.

В Булавайо, где я учился в школе, наш математик тратил много часов – я считал даже, что слишком много, – приучая нас делать правильные выводы из минимума данных. Дедуктивный метод – его хобби – он перенес в свою профессию, и нам иногда удавалось с вопросов алгебры и геометрии свернуть его на дела Шерлока Холмса. Он воспитывал класс за классом, в которых ребята проявляли острую наблюдательность, замечая, как именно снашиваются носки башмаков у поденщиц и как у викариев и какие мозоли характерны для арфистов. При этом школа славилась успехами в математике.

Теперь, отделенный тысячами миль и семью годами от раскаленной солнцем классной комнаты в далеком Булавайо и чувствуя, что замерзаю в английском тумане, я вспомнил о своем учителе математики и, мысленно перебрав имеющиеся у меня факты, принялся их анализировать.

Дано: Адмирал, великолепный прыгун, упал на полном скаку без всякой видимой причины. Служитель ипподрома, перед тем как мы с Биллом подоспели к препятствию, пересек скаковую дорожку позади забора, но в этом не было ничего необычного. А когда я взял препятствие и, обернувшись, взглянул на Билла, где-то на самой границе моего поля зрения блеснул тусклым, влажным блеском какой-то металлический предмет.

Я долго думал об этом предмете.

Вывод напрашивался совершенно ясный, но невероятный. Я должен был выяснить правильность этого вывода.

Я вернулся в весовую, чтобы взять свои вещи и взвеситься перед последним заездом, но, когда я стал подкладывать в одежду свинцовые пластинки, чтобы привести мой вес к норме, по радио объявили, что ввиду сгустившегося тумана последний заезд отменяется.

В раздевалке поднялась суета. Чай и фруктовые пирожные стали исчезать с молниеносной быстротой. Прошло уже много времени после завтрака, и я, переодеваясь, тоже затолкал в рот пару бутербродов с говядиной. Я договорился с Клемом, чтобы он отправил мой чемоданчик в Пламптон, где мне предстояло скакать через четыре дня, а сам отправился на неприятную прогулку. Мне хотелось взглянуть вблизи на то место, где упал Билл.

От трибун до последнего поворота на мейденхедском ипподроме неблизкий путь, и, пока я шел, мои ботинки, носки и брюки насквозь промокли в высокой сырой траве. Было очень холодно, стоял туман. Вокруг не было ни души.

Я подошел к забору, сделанному из вертикально поставленных березовых кольев. Трехдюймовой толщины у основания, они были в два раза тоньше у вершины, высотой в четыре фута и шесть дюймов, ширина забора – около десяти ярдов. Обычное легкое препятствие.

Я тщательно осмотрел ту сторону забора, где лошади приземлялись. Ничего особенного. Я вернулся туда, откуда они прыгали. Ничего.

Я взглянул под боковой откос барьера, у бровки, туда, где скакал Билл, когда упал. Опять ничего. И только под другим откосом, что дальше от бровки, я увидел то, что искал: в высокой траве, наполовину спрятанное от глаз, покрытое каплями влаги, свернутое, смертоносное.

Проволока.

Порядочный кусок тускло-серебристой проволоки, свернутой в кольцо примерно в фут диаметром, придавленной к земле обрубком дерева. Один конец проволоки тянулся к несущему столбу забора и был закреплен на два фута над препятствием. Закреплен, как я увидел, очень надежно, открутить его голыми пальцами я не смог.

Я вернулся к боковому откосу и осмотрел столб. На два фута выше препятствия в дереве столба был желобок. Этот столб когда-то побелили, и отметка виднелась отчетливо.

Мне стало ясно, что только один человек мог натянуть проволоку – служитель ипподрома, дежуривший у этого препятствия. Человек, которого я видел, когда он пересекал скаковую дорожку. «Человек, – подумал я с горечью, – которого я оставил, чтобы он помог Биллу».

На трехмильной скачке с препятствиями в Мейденхеде надо проехать два круга. В первый раз у этого препятствия все было в норме, ничего из ряда вон выходящего. Девять лошадей спокойно перепрыгнули через него, причем Билл скакал третьим, сберегая силы для финального броска, а я рядом с ним: я еще сказал ему, до чего мне не нравится английский климат.

А потом был второй круг. Адмирал скакал на несколько корпусов впереди. Как только служитель увидел, что Билл взял предыдущее препятствие, он, должно быть, и пересек дорожку; свободный конец проволоки он держал в руке и, обкрутив его вокруг противоположного столба, туго натянул точно в двух футах над препятствием. На этой высоте хорошо прыгавший Адмирал должен был налететь на проволоку грудью.

Эта чудовищная жестокость наполнила меня гневом, которому суждено было, хотя я тогда этого еще не знал, пришпоривать меня не одну неделю.

Порвала ли лошадь проволоку, когда налетела на нее, или просто стащила ее со столба? Этого я не мог сказать. Но поскольку я не нашел отдельных кусков, а кольцо проволоки, лежавшее у внешнего столба, было целым, я подумал, что лошадь, падая, стащила за собой вниз ее незакрепленный конец. Ни одна из семи лошадей, скакавших за мной, не упала – так же как и моя лошадь. Все беспрепятственно перепрыгнули через остатки этой западни.

Если только служитель, дежуривший у препятствия, не сумасшедший – а эту возможность тоже нельзя было исключить, – тут было преднамеренное покушение на определенную лошадь под определенным жокеем. Билл обычно на этом этапе скачки вырывался вперед на несколько корпусов, а его красно-зеленую форму было хорошо видно даже в туманный день.

Встревоженный, я отправился обратно. Смеркалось. Я пробыл у забора дольше, чем планировал, и, когда я подошел к весовой, чтобы рассказать управляющему ипподромом о проволоке, оказалось, что все, кроме сторожа, уже ушли.

Сторож, старый желчный человек, вечно посасывающий больной зуб, сказал, что не знает, где можно найти управляющего. Администратор пять минут назад уехал в город. Куда он поехал и когда вернется, сторож не знал и, ворча, что ему еще надо присмотреть за пятью топками в котельной и что туман вреден для бронхита, волоча ноги, озабоченно направился к темневшей в тумане громаде главных трибун.

В нерешительности я проводил его глазами. Я знал, что должен сказать о проволоке кому-то имеющему власть. Распорядители, присутствовавшие на скачках, были уже на пути домой. Администратор уехал. Секретарь заперся в конторе ипподрома, как я узнал позже. У меня заняло бы много времени найти кого-нибудь из них, убедить их вернуться на ипподром, проехать в темноте по неровному покрытию скаковой дорожки. А после этого начались бы догадки, повторения, показания… Прошло бы много времени, прежде чем я смог бы уйти отсюда.

А в эти минуты Билл боролся за жизнь в мейденхедской больнице, и мне отчаянно нужно было знать, побеждает ли он в этой борьбе. Сцилла не находила себе места от беспокойства, а ведь я обещал ей прийти, как только смогу. Я и так задержался слишком долго. Я подумал: проволока, скрытая туманом, надежно прикрученная к столбу, подождет до утра. А Билл мог и не дождаться.

«Ягуар» Билла одиноко ждал на стоянке. Я забрался в него, включил фары и выехал на дорогу. У ворот я свернул налево, осторожно проехал две мили, еще раз свернул налево, миновал мост, долго кружил по улицам, так как в Мейденхеде везде одностороннее движение, и наконец нашел больницу.

В ярко освещенном вестибюле Сциллы не было. Я спросил о ней у дежурного.

– Миссис Дэвидсон? У которой муж жокей? Она в комнате для посетителей. Четвертая дверь налево.

Я нашел ее. Ее темные глаза казались огромными из-за серых теней под ними. Никаких других красок на ее лице не оставалось, и свою легкомысленную шляпку она сняла.

– Ну как он? – спросил я.

– Не знаю. Они твердят мне только, чтобы я не волновалась.

Сцилла была готова расплакаться. Я сел рядом и взял ее за руку.

– С тобой мне спокойнее, Алан, – сказала она.

Дверь отворилась, и вошел молодой белокурый доктор. Стетоскоп болтался у него на шее.

– Миссис Дэвидсон… – Он помялся. – Я полагаю… Вам бы следовало побыть с вашим супругом.

– Как он?

– Плохо. Мы делаем все, что можем.

Повернувшись ко мне, он спросил:

– А вы кто – родственник?

– Друг. Я отвезу миссис Дэвидсон домой.

– Понятно, – сказал он. – Вы подождете или зайдете попозже? – Его осторожный голос, неопределенные слова могли означать только одно. Я вгляделся в его лицо и понял, что Билл умирает.

– Я подожду.

– Хорошо.

Я ждал четыре часа, я детально изучил узоры на портьерах и все щели в линолеуме. Больше всего я думал о проволоке.

Наконец вошла медсестра. Серьезная, молодая, красивая.

– Я очень, очень сожалею. Майор Дэвидсон умер.

Потом она сказала, что миссис Дэвидсон хотела бы, чтобы я вошел и посмотрел на него, и предложила мне следовать за ней.

Медсестра провела меня по длинному коридору в небольшую белую палату, где Сцилла сидела у единственной в комнате кровати. Сцилла только подняла на меня глаза, говорить она не могла.

Билл лежал там, серый, неподвижный, безжизненный Билл. Лучший друг, которого мог бы пожелать себе человек.

Глава 2

На следующий день рано утром я отвез Сциллу, просидевшую над телом всю ночь, обессиленную и накачанную снотворным, домой в Котсуолд. Дети встретили ее на пороге, у них были испуганные лица и округлившиеся глаза. Позади них стояла Джоан, проворная и умелая девушка, которая присматривала за детьми. Я с вечера сообщил ей обо всем по телефону.

Здесь, на ступеньках, Сцилла села и зарыдала. Дети опустились на колени возле нее, стали обнимать и утешать в горе, которое они не могли еще полностью осознать.

Потом Сцилла поднялась в свою спальню. Я задвинул занавески, укрыл ее одеялом и поцеловал в щеку. Она была вконец измучена и немедленно уснула. Я надеялся, что она проснется не скоро.

Я пошел в свою комнату и переоделся. Внизу, в кухне, Джоан приготовила мне кофе, яичницу с беконом и горячие пышки. Я дал детям по плитке шоколада, который купил для них прошлым утром (казалось, оно было бесконечно давно, это утро), и они сидели рядом со мной, грызя шоколад, пока я завтракал. Джоан налила кофе и себе.

– Алан, – начал Уильям, самый младший. Ему было пять лет, и он никогда не продолжал разговор, если ему не отвечали «да» в знак того, что его слушают.

– Да, – сказал я.

– Что случилось с папой?

Я рассказал им. Обо всем, кроме проволоки.

Некоторое время они молчали. Потом Генри, которому как раз сравнялось восемь, спокойно спросил:

– Его похоронят или сожгут?

И прежде чем я успел ответить, он и его старшая сестра Полли принялись горячо и с удивительным знанием дела обсуждать, что лучше – захоронение или кремация. Я пришел в ужас, но в то же время почувствовал облегчение, а Джоан, перехватив мой взгляд, еле сдержалась, чтобы не хмыкнуть.

Эта бессознательная детская черствость занимала мои мысли, пока я возвращался в Мейденхед. Я поставил автомобиль Билла в гараж и вывел оттуда мой маленький темно-синий «лотос». Туман полностью рассеялся, но я все равно двигался очень медленно по сравнению с тем, как езжу обычно, и все обдумывал, что же мне делать.

Сперва я поехал в больницу. Я забрал вещи Билла, подписал какие-то бланки, сделал необходимые распоряжения. Полагающееся по закону вскрытие назначили на следующий день.

Было воскресенье. Я поехал на ипподром, но ворота оказались заперты. Я вернулся в город. Контора ипподрома была пуста и тоже заперта. Я позвонил управляющему домой, но там никто не снимал трубку.

После некоторого колебания я позвонил председателю Национального комитета конного спорта, решив обратиться в самую высокую инстанцию, которой подведомственны скачки с препятствиями. Дворецкий сэра Кресвелла Стампа ответил, что узнает, может ли сэр Кресвелл уделить мне несколько минут. Я сказал, что это чрезвычайно важное дело. Тогда сэр Кресвелл взял трубку.

– Надеюсь, дело действительно очень важное, мистер Йорк, – сказал он. – Вы оторвали меня от обеда с друзьями.

– Вы слышали, сэр, что майор Дэвидсон умер вчера вечером?

– Да, я очень этим огорчен, право, очень огорчен. – Он ждал, что я скажу дальше.

Я набрал в грудь побольше воздуха.

– Его падение – вовсе не несчастный случай, – сказал я.

– Что это значит?

– Лошадь майора Дэвидсона была сбита. Проволокой, – сказал я.

Я рассказал ему о своих поисках у забора и о том, что я нашел там.

– Вы известили об этом мистера Дэйса? – спросил Кресвелл.

Дэйс был управляющим ипподромом.

Я объяснил, что не мог его найти.

– И звоните мне? Понятно. – Он помолчал. – Ну что ж, мистер Йорк, если вы правы, это слишком серьезное дело, чтобы им занимался только Национальный комитет конного спорта. Я полагаю, вам следует немедленно известить полицию в Мейденхеде. И непременно держите меня в курсе дела. До вечера. Я попытаюсь связаться с мистером Дэйсом.

Я повесил трубку. Я понял, что ответственность переложена на чужие плечи. Я представлял себе, как стынет на тарелке у сэра Кресвелла соус к его ростбифу, пока он заставляет гудеть телефонные провода.

Полицейский участок на пустой воскресной улице выглядел темным, пыльным и неприятным. Я вошел. За барьером стояли три стола, за одним из них молодой констебль уткнулся в воскресное приложение к какой-то газете. «Должно быть, детективом зачитался», – подумал я.

– Чем могу быть полезен, сэр? – спросил он, поднимаясь.

– Есть тут еще кто-нибудь? – спросил я. – То есть я хотел сказать, старший чином. Речь идет об убийстве.

– Одну минуту, сэр. – Он исчез за дверью в глубине комнаты и, тут же вернувшись, сказал: – Пройдите сюда, пожалуйста.

Он посторонился, пропуская меня, и закрыл за мной дверь.

Человек, поднявшийся мне навстречу, был, пожалуй, маловат для полицейского. Коренастый крепыш, лет под сорок. У него были темные волосы. Он выглядел скорее воином, чем мыслителем, но, как я впоследствии убедился, это было поверхностное впечатление. На его столе были разбросаны газеты и толстенные юридические справочники. В кабинете стояла духота от газовой горелки, пепельница была полна окурков. Он тоже проводил воскресенье за чтением, правда – с пользой для дела.

– Добрый день. Я инспектор Лодж, – сказал он, показывая на стул напротив письменного стола. Он тоже сел и принялся складывать газеты в аккуратные стопки. – Вы пришли по поводу убийства? – Мои слова, когда он повторил их, прозвучали очень глупо, но он говорил весьма деловым тоном.

– Речь идет о майоре Дэвидсоне, – начал я.

– Да, у нас есть рапорт об этом. Он умер в госпитале ночью после падения на скачках.

– Это падение было подстроено, – выпалил я.

Инспектор Лодж посмотрел на меня внимательным взглядом, потом достал из ящика лист бумаги, отвинтил колпачок «вечной» ручки и написал дату и время. Аккуратный человек.

– Я думаю, надо вернуться к началу, – проговорил он. – Ваше имя?

– Алан Йорк.

– Возраст?

– Двадцать четыре года.

– Адрес?

Я назвал адрес, сказал, чья это квартира, и объяснил, что живу в основном там.

– А ваше настоящее местожительство?

– Южная Родезия, – ответил я. – Скотоводческая ферма близ деревни под названием Индума, около пятнадцати миль от Булавайо.

– Род занятий?

– Представляю отца в его лондонской конторе.

– А чем занимается ваш отец?

– Собственное дело. Торговая компания «Бэйли Йорк».

– Чем вы торгуете? – поинтересовался Лодж.

– Медь, свинец, скот. Чем попало и всем на свете. Вообще-то, мы транспортная фирма.

Он записал все это быстрым четким почерком.

– Ну а теперь, – сказал он, положив перо, – выкладывайте, в чем дело.

– В чем дело, я не знаю, а произошло вот что…

Я выложил ему все, что знал. Он слушал не перебивая, потом спросил:

– Что же вас заставило думать, что это не обычное падение?

– Адмирал – самый умелый прыгун на свете. У него ноги гибкие, как кошачьи лапы. Он не делает ошибок в прыжке.

По вежливо-удивленному выражению лица инспектора я понял, что он очень мало знает, если вообще знает что-нибудь, о скачках с препятствиями и, наверное, думает, что упасть может любая лошадь.

Я попытался еще раз убедить его:

– Адмирал блестяще берет препятствия. Он ни за что не упал бы вот так, этот забор – пустяк для него, он сам рассчитывал темп, его никто не подгонял. Он отлично поднялся в воздух, я сам видел. Его падение было неестественным. Для меня оно выглядело так, словно что-то было подстроено, чтобы свалить его. Я подумал, что это может быть проволока. И я вернулся, чтобы найти ее, и я ее нашел. Вот и все.

– Гм. А эта лошадь должна была выиграть заезд?

– Безусловно.

– А кто выиграл на самом деле?

– Я.

Лодж помолчал, покусывая кончик своей авторучки.

– Как принимают на работу служителей на скачках? Есть определенный порядок? – спросил он.

– Точно не знаю. Это народ случайный, их, кажется, берут на один раз, – ответил я.

– А с какой целью такой человек стал бы вредить майору Дэвидсону? – спросил он с наивным видом.

Я пристально посмотрел на него.

– Что же, вы думаете, я все это сочинил? – спросил я.

– Да нет. – Он вздохнул. – Этого я, честное слово, не думаю. Вероятно, следовало бы поставить вопрос так: трудно было бы кому-то, кто хотел повредить майору Дэвидсону, получить работу служителя на скачках?

– Легче легкого, – ответил я.

– Мы должны будем это выяснить. – Он задумался. – Это очень удобный способ убить человека.

– Тот, кто это устроил, не собирался убивать его, – произнес я решительно.

– Почему нет?

– Потому что меньше всего было шансов за то, что майор Дэвидсон разобьется насмерть. Я бы сказал, что это задумывалось для того, чтобы он не смог выиграть скачку.

– При таком падении – и мало шансов разбиться? А мне казалось, что это очень опасно, – сказал Лодж.

Я ответил:

– Те, кто это подстроил, хотели выбить его из седла, как мне кажется. Обычно, если ваша лошадь скачет быстро и сильно задевает барьер, когда вы этого не ждете, вас выбрасывает из седла. Вы летите по воздуху и приземляетесь далеко впереди от того места, куда падает лошадь. Это может закончиться для вас серьезной травмой, да, но редко приводит к смерти. Билл Дэвидсон не полетел вперед. Может быть, он застрял в стремени носком сапога, хотя и это маловероятно. Может быть, он тоже зацепился за проволоку и она задержала его. Он упал отвесно вниз, и его лошадь грохнулась прямо на него. Но даже тогда это чистая случайность, что лука седла угодила ему прямо в живот. Такое нарочно не подстроишь.

– Понимаю. Вы, кажется, много размышляли на этот счет.

– Да. – По ассоциации мне пришли на память узоры на портьерах и на коричневом линолеуме в больничной комнате для ожидания.

– А вы не думали, кому могло быть выгодно повредить майору Дэвидсону? – спросил Лодж.

– Нет, – ответил я, – его все любили.

Лодж встал и потянулся.

– Пойдемте посмотрим на вашу проволоку, – сказал он и высунул голову в приемную. – Райт, поищите Гокинса и скажите, что мне нужна машина, если она на месте.

Машина была на месте. Гокинс (так я подумал) сидел за рулем, я опустился на заднее сиденье рядом с Лоджем. Вскоре мы уже были на месте. Главные ворота ипподрома были все еще заперты, но, как я убедился, имелись и другие способы проникнуть за ограду. Полицейский ключ открыл неприметные ворота в деревянном заборе.

– Это на случай пожара, – пояснил Лодж, перехватив мой удивленный взгляд.

В конторе ипподрома было пусто, администратор отсутствовал. Гокинс поехал через круг поперек ипподрома к самому дальнему препятствию. Нас здорово трясло на неровной почве. Гокинс подкатил вплотную к откосу барьера у бровки, и мы с Лоджем вылезли из машины.

Я пошел вдоль барьера к противоположному откосу.

– Проволока там, – сказал я.

Но я ошибся.

Был столб, был откос, была высокая трава, был барьер из березовых кольев. Но не было мотка проволоки.

– Вы уверены, что это то самое препятствие? – спросил Лодж.

– Уверен, – ответил я.

Мы стояли, глядя на пространство круга, лежавшее перед нами. Мы были на самом дальнем конце ипподрома, и трибуны на этом расстоянии казались неясной громадой. Барьер, у которого мы остановились, был единственным на короткой прямой между двумя изгибами скаковой дорожки, и ближайшее к нам препятствие находилось в трехстах ярдах слева за отлогой дугой.

– Вы берете вон то препятствие, – пояснил я, указывая налево, – потом перед вами длинный пробег вот до этого. – Я похлопал по барьеру рядом с нами. – Потом, когда вы перескочили это препятствие, через двадцать ярдов крутой поворот перед новой прямой. Следующее препятствие расположено на этой прямой несколько дальше, чтобы перед прыжком дать возможность лошади восстановить равновесие после крутого поворота. Это хороший ипподром.

– А вы не могли ошибиться в тумане?

– Нет. Это тот самый барьер.

Лодж сказал:

– Ладно. Посмотрим поближе.

Однако все, что мы увидели, – это неглубокий желобок на когда-то побеленном внутреннем столбе и более глубокий – на наружном столбе, где проволока впивалась в дерево. К обоим желобкам нужно было присмотреться, иначе их можно было не заметить. Оба находились на одной высоте – шесть футов и шесть дюймов над землей.

– Право, это очень неубедительно, – сказал Лодж.

Мы возвратились в Мейденхед в молчании. Я был расстроен, чувствуя, что свалял дурака. Теперь я понял, что после того, как нашел проволоку, должен был взять туда с собой кого-нибудь – кого угодно, хотя бы сторожа. Человек, видевший – пусть в темноте и в тумане, – что проволока прикреплена к барьеру, если бы даже он не мог показать под присягой, на каком именно барьере он ее видел, это было бы все-таки лучше, чем полное отсутствие свидетелей. Я попытался утешить себя мыслью, что злоумышленник мог вернуться к барьеру с кусачками в то время, как я шел к трибунам, и я все равно запоздал бы со своими свидетелями.

Из мейденхедского полицейского участка я позвонил сэру Кресвеллу Стампу. На этот раз я оторвал его, как мне было сказано, от поджаренных сдобных булочек. Новость, что проволока исчезла, ему тоже не понравилась.

– Вы должны были сразу захватить какого-нибудь свидетеля. Сфотографировать проволоку. Сохранить ее. Мы не можем начинать дело, не имея доказательств. И потом, как это у вас не хватило здравого смысла действовать побыстрее? Вы очень безответственны, мистер Йорк. – И, добавив еще несколько любезностей, он повесил трубку.

Подавленный, я возвратился домой.

Я осторожно заглянул в комнату Сциллы. Там было темно, и я слышал ее ровное дыхание. Она все еще крепко спала.

Внизу на ковре у камина Джоан играла с детьми в покер. Я научил их покеру как-то в дождливый день, когда ребятам надоело играть в снап и рамми и они ссорились и капризничали. Покер, таинственная игра ковбоев из кинобоевиков о Диком Западе, сделал чудо. Через пару недель Генри превратился в такого мастера, с которым сядешь играть во второй раз, только хорошо подумав. Его острый как бритва математически точный ум фиксировал малейшие подробности рубашки каждой карты: у него была невероятная зрительная память. А когда он принимал слегка удивленный вид, рассчитывая ввести партнера в заблуждение, многие ничего не подозревающие взрослые попадались в ловушку. Я восхищался Генри. Он мог одурачить и ангела.

Полли играла достаточно хорошо, и я был уверен, что в обычной компании она не будет постоянно проигрывать. Даже маленький Уильям мог отличить флеш от фулла.

Они играли уже давно, и гора фишек перед Генри была втрое больше, чем у остальных.

Полли сказала:

– Генри выиграл все фишки, и нам пришлось их опять поделить и начать игру сначала.

Генри усмехнулся. Карты были для него открытой книгой, и он умел читать ее.

Я взял у Генри десять фишек и сел играть с ними. Джоан сдавала. Она дала мне пару пятерок, и я вытащил еще одну. Генри сбросил две карты и взял две другие, вид у него был довольный. Остальные сбросили все карты. Тогда я смело присоединил еще две фишки к двум, которые уже лежали на столе.

– Поднимаю на две фишки, – сказал я.

Генри взглянул на меня, убедился, что я серьезен, и стал отчаянно притворяться, будто он в нерешительности, вздыхал и барабанил пальцами по столу. Зная его манеру блефовать, я понял, что у него на руках блестящая комбинация и он изобретает, как бы вытянуть из меня побольше.

– Еще на одну, – сказал он.

Я собирался было добавить еще две фишки, но вовремя остановился.

– Нет, Генри, ничего у тебя не выйдет на этот раз! – Я сбросил карты и подвинул к нему выигранные им четыре фишки. – На этот раз ты получишь только четыре, и ни одной больше!

– А что у тебя было, Алан? – спросила Полли и, перевернув мои карты, увидела три пятерки.

Генри усмехнулся. Он даже не пытался помешать Полли посмотреть его карты. У него была пара королей. Всего-навсего пара!

– На этот раз я тебя поймал, Алан, – сказал он, очень довольный.

Уильям и Полли застонали.

Мы продолжали играть, пока я не восстановил свою репутацию и не отыграл у Генри солидное количество фишек. Потом пришло время детям ложиться спать, и я пошел к Сцилле.

Она проснулась и лежала в темноте.

– Входи, Алан.

Я вошел и зажег лампу у ее кровати. Первый шок у нее прошел, она выглядела спокойной и смирившейся с неизбежным.

– Хочешь есть? – спросил я. Она ничего не ела со вчерашнего обеда.

– А ты знаешь, Алан, хочу, – сказала она, словно удивляясь сама себе.

Я сошел вниз, помог Джоан приготовить ужин и отнес его Сцилле. Мы ели, и она, опираясь на подушки, одна в большой постели, стала рассказывать об их первой встрече с Биллом, о том, как они проводили время, сколько было веселья. Ее глаза сияли от счастливых воспоминаний. Она говорила долго, все время только о нем. Я не останавливал ее до тех пор, пока у нее не стали подрагивать губы. Тогда я рассказал о Генри, о его паре королей. Она улыбнулась и немного успокоилась.

Мне очень хотелось спросить ее, не было ли у Билла в последние недели неприятностей, не угрожал ли ему кто-нибудь, но я подумал, что сейчас не время для расспросов. Я заставил ее принять еще одну таблетку снотворного, которое мне дали для нее в больнице, погасил свет и пожелал ей спокойной ночи.

Я раздевался у себя в комнате и чувствовал, что засыпаю на ходу, усталость валила меня с ног. Я не спал больше сорока часов, и немногие из них можно было назвать спокойными. Я нырнул в постель. Это был один из тех моментов, когда окунаешься в сон, как в непередаваемое наслаждение.

Спустя полчаса Джоан разбудила меня. Она была в халате.

– Проснитесь, ради бога! Я целый час стучусь к вам!

– Что случилось?

– Вас просят к телефону. По личному делу.

– Ох нет, – простонал я. Мне казалось, что меня разбудили среди ночи. Я взглянул на часы – было одиннадцать.

Спотыкаясь, я пошел вниз, не в силах заставить себя проснуться.

– Слушаю.

– Мистер Алан Йорк?

– Да.

– Не вешайте трубку. – Что-то щелкнуло в телефоне. Я зевнул. – Мистер Йорк? У меня для вас сообщение от инспектора Лоджа из мейденхедского полицейского участка. Он хотел бы, чтобы вы зашли к нему завтра днем, в четыре часа.

– Приду, – сказал я и, повесив трубку, пошел к себе. Спать, спать, спать.

Лодж ждал меня. Он встал, пожал мне руку, указал на стул. Я сел. Теперь у него на столе не было бумаг, за исключением небольшой, в четверть листа, папки, лежавшей прямо перед ним. За маленьким столом в углу, у меня за спиной, сидел констебль в форме. Он раскрыл тетрадь, взял в руки перо, готовый стенографировать.

– У меня тут кое-какие показания, – Лодж постучал по своей папке, – о которых я хочу вам рассказать. А потом я хотел бы задать вам несколько вопросов.

Он раскрыл папку и вынул из нее два скрепленных вместе листа.

– Здесь показания мистера Д. Л. Дэйса, управляющего конторой ипподрома в Мейденхеде. Он сообщает, что из числа служителей ипподрома, дежуривших возле препятствий на случай необходимости в этих скачках, девять человек числятся на постоянной работе, а троих наняли специально на этот день. – Лодж отложил лист и взял следующий. – А это показания Джорджа Уоткинса, постоянного служителя на ипподроме. Он говорит, что они тянули жребий, кому какое препятствие обслуживать. У некоторых препятствий стоят по двое. В пятницу тянули жребий, как обычно. Но в субботу один из новых служащих выразил желание дежурить у самого дальнего барьера. Уоткинс говорит, что у них никто не любит это препятствие, потому что от него приходится бежать через весь круг, если хочешь сам сделать ставку между скачками. Поэтому все охотно согласились на предложение новичка. На остальные препятствия тянули жребий.

– Как он выглядит, этот служитель? – спросил я.

– Так вы же его видели, – сказал Лодж.

– Я не разглядел его. Видел только, что это мужчина. Если бы я знал, что это будет настолько важно! У каждого препятствия стоит человек, я бы не отличил одного от другого.

– Уоткинс говорит, что он узнал бы этого человека, но описать его он не берется. Говорит, обыкновенный человек. Среднего роста, средних лет. Носит кепку, старый серый костюм и свободный макинтош.

– Это не приметы, – проронил я угрюмо.

Лодж продолжал:

– Он сказал, что его зовут Томас Кук, что сейчас он без работы, но на следующей неделе получает место, а пока перебивается случайными заработками. Очень приятный человек, без всяких странностей, как утверждает Уоткинс. Разговаривает как лондонец, без беркширского акцента.

Лодж отложил бумагу и взял следующую.

– Это заявление Джона Рассела, служащего пункта первой помощи. Он показывает, что стоял у первого препятствия на прямой, наблюдая за тем, как лошади огибают дальнюю часть ипподрома. Он говорит, что из-за тумана ему видны были только три препятствия – то, у которого он стоял, следующее на прямой и то, у которого упал майор Дэвидсон. Предыдущее препятствие, как раз напротив него на дальней стороне ипподрома, представлялось ему неясным пятном. Он видел, как майор Дэвидсон вырвался из тумана, после того как взял предыдущее препятствие, и как он упал на следующем. Майора Дэвидсона он больше не видел, хотя лошадь его поднялась и поскакала галопом без наездника. Рассел пошел к препятствию, у которого упал майор Дэвидсон. Потом, когда вы проскакали мимо – он заметил, что вы оглядывались, – он побежал. Он нашел майора Дэвидсона лежащим на земле.

– Видел он проволоку? – спросил я поспешно.

– Нет. Я попробовал выяснить, не заметил ли он чего-нибудь необычного, не упоминая специально о проволоке. Он сказал, что ничего.

– Не видел ли он, пока бежал, как служитель сматывает проволоку?

– Я спросил его, видел ли он майора Дэвидсона или служителя, пока бежал к ним. Он сказал, что из-за крутого поворота и откоса барьера он ничего не видел, пока не приблизился вплотную. Я думаю, он бежал кругом, вдоль скаковой дорожки, вместо того чтобы срезать угол – там высокая и мокрая трава, а вдоль дорожки бежать легче.

– Понимаю, – произнес я подавленно. – А что делал служитель, когда подбежал Рассел?

– Стоял возле майора Дэвидсона и смотрел на него. Рассел говорит, что у служителя был испуганный вид. Это удивило Рассела, потому что, хотя майор Дэвидсон был оглушен, ему не показалось, что тот тяжело ранен. Он помахал белым флагом, это увидел ближайший санитар «скорой помощи» и сделал отмашку следующему – таким способом они в тумане извещают, что нужна помощь.

– А что делал в это время служитель? – повторил я.

– Ничего. Майора Дэвидсона увезли, а служитель оставался у препятствия, пока не объявили об отмене последней скачки.

Я спросил, хватаясь за соломинку:

– А за деньгами он пришел вместе с другими служителями?

Лодж посмотрел на меня с интересом.

– Нет, – ответил он, – его не было с остальными.

Инспектор вынул другую бумагу.

– Здесь показания Питера Смита, старшего конюха в конюшнях Грегори – там тренировали Адмирала. Он говорит, что здесь, в Мейденхеде, Адмирал однажды вырвался и пытался перескочить через колючую живую изгородь, но застрял в ней. У него остались шрамы на груди, на плечах и на передних ногах. – Он поднял на меня глаза. – Если даже проволока оставила на нем какую-нибудь отметину, ее невозможно будет отличить от остальных.

– Вы на высоте, – сказал я. – Времени даром не теряли.

– Да. Нам повезло хотя бы в том, что удалось сразу найти всех, кого нужно.

Оставалась только одна бумага. Лодж взял ее и очень медленно произнес:

– Это акт о вскрытии тела майора Дэвидсона. Смерть наступила от многочисленных внутренних повреждений. Были повреждены печень и селезенка.

Он откинулся на стуле и поглядел на свои руки.

– А теперь, мистер Йорк, я вынужден задать вам несколько вопросов, которые, – его темные глаза неожиданно встретились с моими глазами, – которые могут показаться вам неприятными. – Он дружелюбно улыбнулся мне, так, чуть заметной улыбкой.

– Прошу вас, – сказал я.

– Вы влюблены в миссис Дэвидсон?

Я выпрямился, пораженный.

– Нет, – ответил я.

– Но вы живете у нее?

– Я живу у них в семье, – уточнил я.

– Почему?

– У меня нет своего дома в Англии. Когда я познакомился с Биллом Дэвидсоном, он как-то пригласил меня провести у него уик-энд. Мне у них очень понравилось, и, по-моему, я им тоже понравился. Во всяком случае, они меня стали часто приглашать к себе, пока наконец Билл и Сцилла не предложили: пусть их дом будет моей штаб-квартирой. Я каждую неделю провожу вечер-другой в Лондоне.

– Давно вы живете у Дэвидсонов?

– Около семи месяцев.

– Ваши отношения с майором Дэвидсоном были дружескими?

– Да, очень.

– А с миссис Дэвидсон?

– Да.

– Но вы не влюблены в нее? – повторил Лодж.

– Я чрезвычайно привязан к ней. Как к старшей сестре. – Я изо всех сил подавлял свой гнев. – Она старше меня на десять лет.

Лицо Лоджа вполне отчетливо говорило, что возраст тут роли не играет. Я был уверен, что констебль в углу записывает каждое мое слово.

Я взял себя в руки и спокойно сказал:

– Она была безумно влюблена в своего мужа, а он в нее.

У Лоджа искривились уголки рта. Он казался удивленным. Затем он зашел с другой стороны.

– Насколько я понимаю, – сказал он, – майор Дэвидсон был лучшим жокеем-любителем страны в скачках с препятствиями?

– Да.

– А вы год тому назад оказались вторым после первого же вашего скакового сезона в Англии?

Я уставился на него.

– Для человека, который двадцать четыре часа назад вряд ли вообще знал о существовании скачек с препятствиями, вы явно делаете успехи.

– Вы были вторым после майора Дэвидсона в списке жокеев-любителей за последний год? И вы, вероятно, так и оставались бы вторым. А теперь, когда майора Дэвидсона не стало, вы, очевидно, будете возглавлять этот список?

– Да, то есть надеюсь, – согласился я. Обвинение было совершенно откровенным, но я не собирался без прямого повода кричать о своей невиновности. Я ждал. Если это намек, что я собирался искалечить или убить Билла, чтобы завладеть его женой, или призовым местом на скачках, или тем и другим, то пусть Лодж первым раскроет рот.

Но он этого не сделал. Прошла целая минута. Я сидел молча.

Лодж усмехнулся:

– Ну, тогда все, мистер Йорк. Сведения, которые вы нам дали вчера, и ваши сегодняшние ответы будут напечатаны вместе, и я буду признателен, если вы их прочтете и подпишете.

Полисмен с тетрадью встал и вышел в другую комнату.

Лодж сказал:

– Допрос у следователя в четверг. Вы понадобитесь как свидетель, а миссис Дэвидсон – для опознания трупа. Мы ей сообщим.

Он стал задавать мне вопросы по поводу скачек с препятствиями, те самые вопросы, которые задают в обычных разговорах, а тем временем мои показания были отпечатаны. Я внимательно прочел и подписал их. Все было записано аккуратно и совершенно точно. Я представил себе, как эти странички будут подшиты к другим показаниям в чистеньком скоросшивателе Лоджа. Каким толстым станет этот скоросшиватель, пока Лодж отыщет убийцу Билла Дэвидсона!

Если отыщет когда-нибудь.

Он встал и протянул мне руку, я пожал ее. Он мне нравился. Я хотел бы знать, кто заставил его выяснять, не я ли организовал убийство, о котором сам же сообщил.

Глава 3

Через два дня я скакал в Пламптоне.

Полиция вела следствие очень скрытно, и сэр Кресвелл также не распространялся об этом деле, так что у весов никто из жокеев не строил догадок по поводу смерти Билла Дэвидсона. Не было никаких слухов или сплетен.

Я погрузился в обычную суету скакового дня с мелкими столкновениями среди жокеев, переодевавшихся в тесной комнате, с грубыми шутками, с хохотом, с толпой мерзнущих полуодетых людей, окруживших раскаленную докрасна печурку с пылающими углями. Клем дал мне брюки, кальсоны, желтую нижнюю сорочку, свежий воротничок и нейлоновые чулки. Я разделся и надел все, что полагается для скачки. На нейлоновые чулки (как всегда, со спущенными петлями) легко скользнули мягкие, плотно обтягивающие ногу скаковые сапоги. Потом Клем вручил мне мои скаковые «цвета» – толстый шерстяной камзол в кремовую и кофейную клетку и коричневую сатиновую шапочку. Он завязал мне галстук. Я надел камзол, а шапочку натянул на шлем.

Клем спросил:

– Сегодня у вас будет только один заезд, сэр?

Он вытащил два толстых резиновых кольца из глубокого кармана своего фартука и надел их мне на запястья. Это делается, чтобы ветер не задирал рукава камзола.

– Да, – ответил я, – насколько мне известно. – Я всегда надеялся на лучшее.

– Может, одолжить седло полегче? Похоже, вы перебрали с весом.

– Нет, – сказал я. – Я хотел бы сидеть в собственном седле. Я сначала пойду с ним на весы и посмотрю, сколько у меня лишнего.

– Как вам угодно, сэр.

Я пошел в весовую с Клемом, захватив свое шестифунтовое скаковое седло с привязанными к нему подпругой и кожаными стременами. Общий вес вместе со шлемом, болтающимся где-то у меня на затылке, оказался десять стонов[1] и шесть фунтов, что было, по мнению судей, на четыре фунта больше, чем полагалось для моей лошади.

Клем взял седло, а я положил на скамейку мой шлем.

– Кажется, у меня лишний вес, Клем, – сказал я.

– Верно. – И он побежал обслужить кого-то еще.

Я, конечно, мог сбросить лишнее, взяв седло веса почтовой марки и переодевшись в шелковый свитер и «бумажные» сапоги. Но я скакал на своей собственной лошади и старался для себя самого, а моя лошадь была костлявая, и я мог натереть ей ребра слишком маленьким седлом.

Безнадежный – гнедой мерин-пятилетка – был моим новым приобретением. Через год-другой из него, судя по всему, мог получиться отличный стиплер, а пока я брал его на скачки с препятствиями для новичков, чтобы он мог приобрести опыт, в котором отчаянно нуждался. Его ненадежность как прыгуна заставила Сциллу накануне вечером упрашивать меня, чтобы я не скакал на нем на пламптонском ипподроме, где неосторожных подстерегает множество ловушек.

Сцилла попробовала обойтись без снотворного, и в невыносимом напряжении она то сердилась, то принималась умолять меня:

– Не надо, Алан! Не нужна тебе эта скачка для новичков в Пламптоне. Ты сам знаешь, твой проклятый Безнадежный действительно ненадежен! Тебя же никто не заставляет, ну зачем ты это делаешь?

– Просто мне это нравится.

– Нет на свете лошади, которой до такой степени подходило бы ее имя! – проговорила она печально.

– Научится, – сказал я, – конечно, если я дам ему возможность учиться.

– Пусть скачет кто-нибудь другой, прошу тебя!

– Какой смысл держать лошадь, если на ней станет ездить кто-то другой? Я же для того и приехал в Англию, чтобы участвовать в скачках.

– Ты убьешься. Так же как Билл. – И она стала плакать, беспомощная и обессиленная.

– Не убьюсь. А если бы Билл погиб в автомобильной катастрофе, ты бы не позволила мне водить машину? В скачках с препятствиями не больше и не меньше риска, чем в езде на автомобиле. – Я помолчал, но она продолжала плакать. – На шоссейных дорогах гибнет в тысячу раз больше людей, чем на ипподроме, – сказал я.

После этого дурацкого заявления она немного успокоилась, но язвительно указала мне на разницу в числе людей, водящих машины и участвующих в скачках.

– Считаные единицы гибнут на скачках с препятствиями, – начал я снова.

– Но Билл погиб!

– Один человек из сотни за год.

– После Рождества это уже второй.

– Да. – Я осторожно посмотрел на нее. В ее глазах еще стояли слезы. – Скажи мне, Сцилла, у него не было неприятностей последнее время?

– Почему ты спрашиваешь? – Мой вопрос поразил ее.

– Были неприятности?

– Нет, никаких.

– Он не был чем-нибудь обеспокоен? – настаивал я.

– Нет. А тебе показалось, что он был чем-то обеспокоен?

– Нет, – сказал я. И это была правда. До самого своего падения Билл оставался таким же, каким я его всегда знал, – веселым, уравновешенным, положительным. Он был счастливым обладателем красивой жены, троих очаровательных ребятишек, помещичьего дома из серого камня, порядочного состояния и лучшей в Англии лошади для скачек с препятствиями. Счастливый человек. И сколько я ни рылся в памяти, я не мог припомнить ни малейшего искажения этого образа.

– Тогда почему же ты спрашиваешь? – Сцилла посмотрела мне прямо в глаза.

Я рассказал ей, как мог осторожно, что падение Билла не было обычным несчастным случаем. Я сказал ей о проволоке и расследовании, проводимом Лоджем. Она сидела пораженная, окаменевшая.

– О нет! – воскликнула она. – Нет, нет, этого не может быть!

И теперь, в весовой на пламптонском ипподроме, я видел ее испуганное лицо. Она больше не возражала против моего участия в скачках. То, что я рассказал ей, вытеснило у нее из головы все другие мысли.

Тяжелая рука легла мне на плечо. Я хорошо знал ее. Это была рука Пита Грегори, скакового тренера, дородного мужчины примерно шести футов ростом, начинавшего уже толстеть и лысеть, но в свое время, как мне говорили, самого великого человека, когда-либо вдевавшего ногу в стремя скакового седла.

– Привет, Алан, мой мальчик, рад тебя видеть! Я уже заявил тебя с твоим гнедым на второй заезд.

– Ну как он? – спросил я.

– Порядок. Правда, еще слабо тренирован. – Безнадежный стоял в его конюшне всего месяц. – Я бы на твоем месте не стал его особенно гнать в гору на первый раз, а то он выдохнется еще до финиша. Понадобится немало времени, пока от него можно будет ждать чего-нибудь путного.

– Хорошо, – согласился я.

– Пойдем поговорим. Мне надо тебе кое-что сказать. – Он подтянул повыше ремешок от бинокля, висевшего у него на плече.

Мы вышли через ворота на скаковую дорожку и попробовали почву каблуками. Они уходили в землю на дюйм.

– Неплохо, если учесть, сколько снегу здесь стаяло две недели назад, – сказал я.

– Тебе будет мягко падать, – заявил Пит со своим примитивным юмором.

Мы поднялись до ближайшего препятствия. Сторона, где лошади приземлялись, казалась слишком податливой, но мы знали, что почва на другом конце ипподрома осушена лучше. Все было в порядке.

Внезапно Пит спросил:

– Ты видел, как грохнулся Адмирал в Мейденхеде? – Он сам, когда это случилось, был в Ирландии, покупал там лошадь и только что вернулся.

– Да. Я был примерно на десять корпусов позади него, – ответил я, глядя вдоль скаковой дорожки и стараясь сосредоточиться на том, как расположены препятствия.

– Ну?

– Что «ну»?

– Что случилось? Почему он упал? – В голосе Пита появилась настойчивость, которую трудно было ожидать при таких обстоятельствах. Я взглянул на него. В его серые, неулыбающиеся, изучающие глаза. Подчиняясь какому-то непонятному инстинкту, я притворился, что ничего не знаю.

– Просто упал, – сказал я. – Когда я брал это препятствие, Адмирал лежал на земле, а Билл под ним.

– Выходит, Адмирал неправильно взял барьер? – произнес Пит испытующе.

– Этого я не видел. Должно быть, он зацепился за верхний край барьера. – Это было достаточно близко к истине.

– А не было там чего-нибудь еще? – Глаза Пита глядели так пронзительно, словно старались проникнуть в мой мозг.

– О чем это ты? – Я уклонился от прямого ответа.

– Да так. – Его напряженное ожидание исчезло. – Ну, если ты ничего не видел…

Мы повернули назад. Мне было неприятно, что я не сказал Питу правды. Но уж слишком настойчивым и настороженным он выглядел. Конечно, я был убежден, что Пит не такой человек, чтобы рискнуть искалечить лошадь, а уж тем более собственного друга, но почему он так явно обрадовался, когда поверил в то, что я ничего не заметил?

Я решил было спросить его, что он думает по этому поводу, а потом рассказать ему все как было, когда он вдруг заговорил:

– Ты не собираешься участвовать в любительской скачке, Алан? – Он стал таким, как всегда, насмешливым и улыбающимся.

– Не собираюсь, – ответил я. – Послушай, Пит…

Но он прервал меня:

– Дней пять-шесть тому назад в мою конюшню поставили лошадь. Записали на сегодня. Гнедой жеребец, славное животное, на мой взгляд. Его привели из маленькой конюшни откуда-то с запада, и его новый владелец очень хочет, чтобы лошадь сегодня участвовала в скачках. Я пробовал тебе звонить сегодня утром, но ты уже ушел.

– Как его зовут? – спросил я, так как знал, что подобные предисловия были у Пита способом втянуть меня в какую-нибудь авантюру.

– Поднебесный.

– Не слыхал о таком. Что он натворил?

– Да ничего особенного. Конечно, он еще молодой…

– Ну, выкладывай, что он сделал?

Пит вздохнул и сдался.

– Он скакал только два раза в Девоне, прошлой осенью. Он не упал, но… оба раза сбросил наездника. Вообще-то, он неплохо прыгал у меня через учебное препятствие сегодня утром. Я думаю, ты легко с ним сладишь, а сейчас это главное.

– Пит, мне не хочется тебе отказывать… – начал я.

– А его владелица так надеялась, что ты согласишься скакать на нем! Это ее первая лошадь, и наездник должен первый раз выступать в новой, с иголочки, форме. Она так нервничает! Я сказал, что попрошу тебя…

– Нет, не думаю… – начал я опять.

– Ну поговори с ней, по крайней мере, – сказал Пит.

– Ты же понимаешь, что, если я поговорю с ней, мне будет гораздо труднее отказаться.

Пит этого не отрицал.

– Опять какая-нибудь бедная старая дама, которая должна навсегда лечь в больницу и хочет получить последнее удовольствие перед своим печальным концом? – спросил я.

Это была трогательная история, с помощью которой Пит незадолго до этого убедил меня скакать на лошади, которая мне предельно не понравилась. Старую даму я часто видел после этого на скачках. Очевидно, больница и печальный конец все еще дожидались ее.

– Нет, это совсем не бедная старая дама, – заверил меня Пит.

Мы подошли к загону, и Пит, оглядевшись, кивнул кому-то. Краем глаза я увидел, что к нам приближается женщина. Теперь, не совершив непростительной грубости, удирать было уже поздно. У меня хватило времени только шепотом от всего сердца выругать Пита, прежде чем я обернулся и был представлен новой владелице гнедого жеребца Поднебесного, мастера сбрасывать наездника.

– Мисс Эллери-Пенн, это Алан Йорк, – представил меня Пит.

Я погиб прежде, чем она успела произнести хоть слово. Первое, что я сказал, было:

– Я буду счастлив скакать на вашей лошади.

Пит откровенно смеялся надо мной.

Это была красавица. У нее были правильные черты лица, чудесная кожа, смеющиеся серые глаза, блестящие черные волосы, ниспадавшие почти до плеч. И она привыкла производить впечатление. Но разве она была виновата в этом?

Пит сказал:

– Тогда порядок. Я заявляю тебя на любительскую. Это будет четвертый заезд. Форму я передам Клему.

И он пошел к весовой.

– Я так рада, что вы согласились скакать на моей лошади, – сказала девушка. Она говорила неторопливо, низким голосом. – Мне подарили ее ко дню рождения. Вечная проблема – подарки ко дню рождения, правда? Мой дядя Джордж – прелестный человек, но немножко со странностями – поместил объявление в «Таймс», что купит скаковую лошадь. Тетя говорит, что он получил пятьдесят предложений и купил именно эту, потому что ему понравилось ее имя. Он сказал, что мне будет забавнее получить ко дню рождения лошадь вместо традиционного жемчужного ожерелья.

– Ваш дядя Джордж – очаровательный человек!

– Да, но жить с ним трудновато. – У нее была особая манера повышать голос на последних словах каждой фразы так, что эта фраза звучала вопросительно. Как будто к каждому своему замечанию она добавляла: вы не согласны?

– А вы живете вместе с ним? – спросил я.

– Ну да. Мои родители разошлись в незапамятные времена, ну, разлетелись в разные стороны и все такое.

– Простите.

– Не нужно никаких соболезнований. Я совершенно не помню ни отца, ни мать. Образно выражаясь, они подкинули меня к дверям дяди Джорджа в нежном возрасте – двух лет от роду.

– Дядя Джордж хорошо выполнил свою задачу, – сказал я, глядя на девушку с откровенным восхищением.

Она приняла это без всякой неловкости, как нечто само собой разумеющееся.

– Вернее, тетя Дэб. Она чуточку практичнее. А вообще они оба очаровательны.

– Они здесь сегодня? – спросил я.

– Нет, – ответила мисс Эллери-Пенн. – Дядя Джордж заявил, что, если уж он дал мне путевку в новый чудесный мир, сплошь населенный отважными и очаровательными молодыми людьми, не нужно, чтобы под ногами путались какие-то старые родичи.

– Я с каждой минутой все больше люблю дядю Джорджа, – сказал я.

Мисс Эллери-Пенн одарила меня божественной улыбкой, которая, впрочем, ничего не обещала.

– Вы видели моего Поднебесного? Правда, симпатичный? – спросила она.

– Не видел. И боюсь, что пять минут тому назад я и не подозревал о его существовании. Как случилось, что ваш дядя послал его в конюшню Грегори? Выбрал первую попавшуюся?

Она засмеялась.

– Не думаю, чтобы дядя действовал наугад. Он выбрал конюшню вполне сознательно. Он сказал, что, если Поднебесный попадет сюда, я смогу заполучить в качестве жокея майора Дэвидсона. – Она нахмурилась. – Дядя был потрясен, когда прочел в понедельник в газете, что майор Дэвидсон разбился.

– Он знал его? – спросил я, просто чтобы что-то сказать, любуясь пленительным изгибом уголков ее алого рта.

– Нет, я думаю, что он не знал его лично. Вероятно, он знал его отца. Мне кажется, он знал отцов всех молодых людей на свете. Он сказал только: «Боже милостивый, майор Дэвидсон умер!» Но он не слышал, как я и тетя Дэб четыре раза просили его передать мармелад.

– И это все?

– Да, а почему вы спрашиваете? – проговорила мисс Эллери-Пенн с любопытством.

– Да ничего особенного, – ответил я. – Мы были большими друзьями с Биллом Дэвидсоном.

Она кивнула:

– А, понимаю. – Помолчала. – Но что я должна теперь делать в новой для меня роли владелицы скаковой лошади? Мне не очень хочется в первый же день совершить какой-нибудь нелепый промах. Буду благодарна вам за советы или замечания, мистер Йорк.

– Меня зовут Алан, – сказал я.

Она поглядела на меня оценивающим взглядом. Это лучше всяких слов сказало мне, что, несмотря на свою молодость, она уже научилась защищаться от навязчивых знаков внимания и не вступать во взаимоотношения с незнакомыми людьми.

Наконец она улыбнулась и сказала:

– Меня зовут Кэт.

Она удостоила меня своим именем, словно подарком, который я с удовольствием принял.

– Что вы знаете о скачках? – спросил я.

– Абсолютно ничего. В жизни не была на ипподроме.

– Вы сами ездите верхом?

– Ни разу не пробовала.

– Наверно, ваш дядя Джордж любит лошадей? Может быть, он охотник?

– Дядя Джордж абсолютно равнодушен к лошадям. Он как-то пошутил, что у лошади один конец кусается, а другой лягается. А что касается охоты, он говорит, что у него есть более привлекательное занятие, чем носиться зимой по замерзшим болотам за каким-то хвостатым млекопитающим, испытывая при этом страшные неудобства.

Я засмеялся:

– Может быть, ваш дядя играет в тотализатор? Делает ставки в букмекерских конторах, не появляясь на ипподроме?

– Все знают, что дядя Джордж в день финала кубка по футболу спросил, кто выиграл дерби.

– При чем же тогда Поднебесный?

– Чтобы расширить мой горизонт, как сказал дядя Джордж. Мое воспитание шло обычным чередом: училась в закрытой школе, окончила школу, путешествовала по Европе под самым строгим присмотром. Дядя Джордж говорит, что нужно, чтобы из моего носа выветрился запах музеев.

– И он подарил вам скаковую лошадь, когда вам исполнился двадцать один год? – спросил я самым деловым тоном.

– Да, – ответила она и пристально поглядела на меня.

Я улыбнулся. На этот раз мне удалось преодолеть поставленный ею барьер.

– Как владелице лошади, вам не придется делать ничего особенного, – сказал я, – надо только пойти перед началом заезда вон к тем конюшням и посмотреть, как ее будут седлать. Потом вы вместе с Питом пройдете в паддок и будете там стоять и отпускать ничего не значащие замечания насчет погоды до тех пор, пока не подойду я. Потом я сяду на лошадь и отправлюсь на старт.

– А что мне делать, если мой Поднебесный выиграет заезд?

– А вы надеетесь, что он выиграет? – спросил я. Я не был уверен, что она хоть что-нибудь знает о своей лошади.

– Мистер Грегори сказал, что Поднебесный выиграет.

Я почувствовал облегчение. Мне не хотелось ее разочаровывать.

– Мы будем знать о нем гораздо больше после заезда. Но если он придет в числе первых трех, его будут расседлывать вон там – напротив весовой. Если нет – вы найдете нас тут, на траве.

Близилось начало первого заезда. Я проводил прелестную мисс Эллери-Пенн к трибунам и, исполняя план дяди Джорджа, познакомил ее с несколькими отважными и очаровательными молодыми людьми. К несчастью, я понял, что, когда я вернусь со скачки для новичков, я буду в глазах мисс Эллери-Пенн уже только одним из тех, которые «тоже скачут».

Я наблюдал, как юная мисс взяла в плен группу моих друзей. Она была такая веселая, такая живая.

Мне казалось, что внутри у нее пылает скрытый неугасимый огонь и тепло от него прорывается наружу только в ее удивленном низком голосе. «Кэт должна остаться привлекательной и в пожилом возрасте», – подумал я неожиданно, и мне пришло в голову, что, если бы Сцилла обладала этой бьющей через край жизненной силой, а не своей кроткой, уступчивой красотой, подозрения инспектора Лоджа могли бы оказаться близки к истине.

После того как мы посмотрели первый заезд, я предоставил Кэт решать, кому из ее новых знакомых она окажет честь угостить ее кофе, а сам пошел взвеситься перед заездом молодняка. Обернувшись на ходу, я увидел, что она направилась к бару, сопровождаемая хвостом из поклонников, будто комета. Сверкающая, зачаровывающая комета.

В первый раз в жизни я пожалел, что должен участвовать в заезде.

Глава 4

В раздевалке Сэнди Мейсон, уперев руки в бока, непрерывно работал языком. Это был плотный здоровяк лет тридцати с небольшим, очень сильный, с темно-карими глазами, опушенными поразительно бледными, красноватыми ресницами.

Как профессиональный жокей, он не входил в дюжину лучших, но часто добивался успеха благодаря своей бравой езде. Он был неустрашим. Он посылал своих лошадей в самые узкие интервалы между соперниками, причем иногда в такие интервалы, которых вообще не существовало, покуда он не создавал их при помощи грубой силы. Агрессивность не раз приводила его к жарким схваткам с распорядителями на скачках, но другие жокеи не особенно сердились на него, так как любили за несокрушимую, заразительную жизнерадостность.

Его чувство юмора было таким же могучим, как он сам, и если я лично считал, что его розыгрыши были иногда чересчур жестокими или слишком неприличными, то я оставался в явном меньшинстве.

– Эй, вы, подонки, кто из вас упер мой шест для баланса?! – гремел он, и голос его перекрывал деловые разговоры во всех уголках раздевалки. На этот вопрос о местопребывании его хлыста ответа не последовало.

– Вы что, шпана, не можете приподнять свои зады и поглядеть, не сидите ли на нем? – сказал он трем или четырем жокеям, натягивавшим сапоги на скамейке рядом с ним. Они подняли глаза и с удовольствием ожидали конца его тирады. Сэнди продолжал изрыгать поток ругательств, ни разу не повторившись, пока один из служителей не отыскал его хлыст.

– Где ты его нашел? – спросил Сэнди. – У кого он был? Я оторву ему руку!

– Он был на полу, под скамейкой, возле вас.

Но Сэнди никогда не смущали собственные промахи. Он оглушительно захохотал и взял свой хлыст.

– На этот раз я вас всех прощаю.

Он прошел в весовую, неся свое седло и рассекая воздух хлыстом, словно желая убедиться, что тот остался таким же гибким. Он постоянно пользовался хлыстом во время скачки.

Проходя мимо меня в дверях раздевалки, он окинул меня быстрым смеющимся взглядом, который делал его всеобщим любимцем, несмотря на все его недостатки. Я обернулся и посмотрел, как он садится на весы, положив хлыст на стол рядом с собой. Он что-то сказал, чего я не расслышал, и оба – служитель у весов и судья, который записывал цвета жокейских камзолов, чтобы распознать их на финише, – захохотали, отмечая его в своих списках.

Незадолго перед тем прошел слух, что Сэнди придержал нескольких лошадей, на которых скакал, и был щедро вознагражден букмекерами за эти услуги. Официальное расследование велось всего один час, ничего не было доказано. Те, кто бывал жертвой его розыгрышей, считали, что Сэнди способен на все. Но остальные в один голос уверяли, что придерживать лошадь вовсе не в характере человека, который применяет такие жесткие способы, лишь бы прийти первым.

Наблюдая его свободную и беспечную манеру общения с администрацией ипподрома, я мог понять, что знакомое с открытым, дружеским нравом парня начальство, которое вело расследование, должно было за отсутствием веских доказательств поверить в его невиновность. Среди жокеев осталось убеждение, что Сэнди все-таки придержал когда-то парочку лошадей, но только не в течение последних месяцев.

Придержать лошадь можно, например, пропустив старт, или отодвинувшись в седле назад, или привстав на стременах. После этого жокей-жулик, начиная с последнего препятствия, когда он уже на виду у толпы, совершенно честно скачет к финишу, притворяясь, будто заставил лошадь сделать все, что она могла, – но выиграть, скорее всего, не сумеет. Эти вещи делаются довольно редко, потому что жокей, замеченный в такого рода проделках, обычно остается без работы.

За полтора сезона моего участия в скачках я видел такое только дважды. Оба раза это проделывал один и тот же человек – белобрысый круглолицый юнец по имени Джо Нантвич. Во второй раз, месяца два тому назад, он чудом спас свою жокейскую лицензию, потому что попытался жульничать в заезде, в котором участвовал известный ябедник Дэвид Стамп, младший сын сэра Кресвелла.

Джо, а также, по моему мнению, Сэнди жульничали, нарочно заставляя отставать лошадей, на которых они скакали и которые, безусловно, должны были прийти первыми. Фактически парни были виновны в преступном мошенничестве. Но я не знал, намного ли лучше поступал я, когда привязывал мой шлем к седлу и относил на весы. Я предполагал осторожно провести Безнадежного через все препятствия, сосредоточившись на том, чтоб пройти всю скаковую дорожку; я не хотел выматывать лошадь в слабой надежде, что она придет к финишу в числе первых трех. Безнадежный был не очень вынослив, и слишком напряженная скачка могла принести ему вред. Конечно, если в случае каких-нибудь непредвиденных обстоятельств вроде падения других лошадей у меня появился бы шанс на победу, я бы ухватился за этот шанс. Есть колоссальная разница между тем, чтобы придержать лошадь и не слишком стараться, хоть и желая выиграть. Но для рассерженных людей, ставивших на эту лошадь, дело в результате. Они теряют свои деньги.

Я взял седло и пошел с ним туда, где меня ждал Пит с Безнадежным. Пит оседлал лошадь, и Руперт, младший конюх, повел ее в паддок. Пит и я пошли вслед за ним, рассуждая на ходу о других лошадях, участвующих в этой скачке. Кэт нигде не было видно.

Когда пришло время, я сел на Безнадежного и выехал на скаковую дорожку. В крови снова появилось знакомое возбуждение. Ни смерть Билла Дэвидсона, ни горе Сциллы, ни мысль о Кэт, за которой сейчас ухаживает кто-то другой, – ничто не могло омрачить того счастья, которое я испытывал, когда рысью подъезжал к стартовым воротам. Быстрота скачки, мгновенные решения, риск – во всем этом я остро нуждался как в противоядии от размеренной скуки цивилизации. Безопасность иногда бывает чрезмерной. Авантюры необходимы такому, как я, искателю приключений, отец которого перестал считать деньги, заработав четвертый миллион.

А мой отец, сочувствуя мне, так как у него была еще более дикая молодость, предоставил в мое распоряжение гоночный автомобиль, трех хороших лошадей и возможность затеряться в стране, отстоящей на пять тысяч миль от дома. Во всяком случае, он сказал, давая мне свое благословение, что скачки с препятствиями – довольно мирное занятие для того, кто с десятилетнего возраста участвовал в охоте на крокодилов на реке Замбези. Ежегодный месячный отъезд моего отца из его торговой империи означал для нас бросок через дикий вельд и погружение в дебри первобытного леса, порой с абсолютным минимумом провианта и снаряжения, которые некому было нести, кроме нас самих. И если вдуматься как следует, могло показаться странным, что я, для которого непроходимые джунгли были привычной игровой площадкой, искал теперь необходимые мне острые ощущения в мирной стране, среди дружелюбных животных, участвуя в спорте, окруженном со всех сторон всяческими правилами и ограничениями.

Чтобы убедиться, все ли на месте, стартер читал список, пока мы делали пробные круги, проверяя надежность подпруг. Я увидел, что рядом со мной держится Джо Нантвич со своим обычным неприятным, полуобиженным-полухвастливым выражением на лице.

– Поедешь после скачки к Дэвидсонам? – спросил он. Джо всегда говорил со мной с такой фамильярностью, что меня перекашивало от отвращения.

– Поеду, – сказал я, но, вспомнив о Кэт, добавил: – Хотя, может быть, не сразу.

– Подбросишь меня до Эпсома?

– Я поеду не по той дороге, – ответил я как можно вежливее.

– Но ведь ты будешь проезжать Доркинг. А оттуда я доберусь автобусом. Сюда меня подвезли на попутной машине, ехавшей в Кент, и я теперь ищу, кто бы меня подбросил домой.

Он так настаивал, что я в конце концов согласился, хотя знал, что он преспокойно мог бы найти кого-нибудь, кто едет прямо в Эпсом.

Мы выстроились в линию на старте. По одну сторону от меня оказался Джо, по другую – Сэнди. Судя по взглядам, которыми они обменялись, можно было понять, что особой любви они друг к другу не питали. Сэнди злобно улыбался, а лицо Джо сморщилось, словно у ребенка, который старается не заплакать. Я догадывался, что, по всей вероятности, Сэнди уколол самолюбие Джо какой-нибудь издевательской шуткой, например налил ему в сапоги варенья.

Мы стартовали, и я сосредоточил все свое внимание на том, чтобы заставить Безнадежного пройти все препятствия как можно быстрее, чище и безопаснее. Лошадь была еще очень неопытной и пугалась препятствий, но главный прыжок был еще впереди. Безнадежный шел так хорошо, что больше половины дистанции я оставался третьим, слегка направляя лошадь к внешнему краю скаковой дорожки, чтобы она могла хорошо видеть препятствия. Однако последняя четверть мили, шедшая на подъем, оказалась для нее слишком трудной, и я пришел шестым. Я был доволен, и Сцилла могла успокоиться.

Сэнди Мейсон успел прямо передо мной, а потом прибежала галопом лошадь Джо Нантвича – без всадника, с болтающимися поводьями, оглядываясь назад, к дальнему концу дорожки, где я увидел маленькую фигурку Джо, бредущего к трибунам. Я не сомневался, что по дороге в Доркинг услышу полный отчет о всех его неприятностях.

Я снял седло, вернулся в весовую, переоделся в новенькую, с иголочки, форму Кэт, дал Клему утяжелить свою одежду на десять фунтов с помощью пластинок свинца, так как для любительской скачки я должен был весить на десять фунтов больше, и пошел посмотреть, куда девалась мисс Эллери-Пенн.

Она стояла, прислонившись к перилам парадного круга и поглядывая поочередно то на лошадей, то (с чрезмерным, как мне показалось, одобрением) на Дэна Хиллмэна – одного из отважных и очаровательных молодых людей, с которыми я ее познакомил.

– Мистер Хиллмэн сейчас сказал мне, – проговорила Кэт, – что этот невзрачный мешок костей, ну вот там – с головой, болтающейся у колен, и с хлопающими ушами, – самая быстрая лошадь в заезде. Поверить мне этому или деликатно посмеяться в ответ на милую шутку?

– Никаких шуток, – сказал я. – Это действительно самая лучшая лошадь. Не с виду, конечно, тут вы правы, но среди этой компании она, безусловно, гарантирует верный выигрыш.

Дэн заметил:

– Лошади, у которых вот так опущена голова, обычно отличные прыгуны. Они видят, куда скачут.

– А мне нравится вон то великолепное создание, – сказала Кэт, глядя на жеребца с красиво изогнутой шеей и высоко поднятой головой. Большая часть его тела была покрыта попоной, чтобы уберечь его от февральского холода, а открытый круп был выпуклым и блестящим.

– Он чересчур жирный. Должно быть, он отъедался, покуда лежал снег, и у него не было достаточного моциона. Он просто лопнет, если его заставить что-нибудь сделать.

Кэт вздохнула:

– Я вижу, лошади полны парадоксов, как творения Дж. К. Честертона. Ничтожества кажутся великолепными, а великолепные кажутся ничтожествами.

– Ну, не всегда, – сказали мы с Дэном в один голос.

– Я с удовольствием продолжу для вас, мисс Эллери-Пенн, – заявил Дэн, – курсы по изучению скаковых лошадей.

– Я очень медленно усваиваю новую информацию, мистер Хиллмэн.

– Тем лучше, – обрадовался Дэн.

– Ты не скачешь сегодня? – спросил я у него.

– Скачу, приятель, в двух последних заездах. Ты не беспокойся, я присмотрю за мисс Эллери-Пенн, пока ты будешь мчаться на ее лошади. – Он ухмыльнулся.

– А разве вы тоже жокей, мистер Хиллмэн? – удивленно спросила Кэт.

– Да, – ответил Дэн и ограничился этим.

А между тем он был восходящей звездой нашей профессии. Пит Грегори первым отметил его, и это обстоятельство очень сблизило нас, не говоря уже о внешнем сходстве между нами. Посторонние часто путали нас: мы были одного возраста, оба темноволосые, оба среднего роста, почти одного сложения. Когда мы сидели на лошадях, разница была виднее: как жокей он был гораздо лучше. Мне никогда таким не стать.

– Я думала, что любого жокея можно принять за выходца из Лилипутии, – сказала Кэт, – но у вас обоих вполне приличный рост. – Она взглянула на нас снизу вверх, хотя сама была достаточно высокой.

Мы засмеялись. Я пояснил:

– Жокеи на скачках с препятствиями почти все приличного роста. Легче удержаться в седле во время прыжка через барьер, если у тебя достаточно длинные ноги, чтобы сжимать бока лошади. И в обыкновенных скачках, без препятствий, попадаются высокие парни, как мы. Хотя они, как правило, более сухощавы.

– Все мои иллюзии разбиты, – вздохнула Кэт.

– Мне нравится твоя лошадь, Алан, – сказал Дэн. – Через год из нее выйдет отличный скакун.

– А вы тоже будете скакать на собственной лошади? – спросила его Кэт.

– Увы, у меня нет собственной лошади, – ответил Дэн. – Я профессионал, нам запрещают держать собственных лошадей.

– Профессионал? – Брови Кэт поднялись. Мне было забавно смотреть, как разбивается еще одна ее иллюзия.

– Да, скачками я зарабатываю себе на жизнь, – подтвердил Дэн, улыбаясь. – Я ведь не Алан, у которого папаша лопается от денег. Зато мне платят за любимое дело. Так что положение у меня великолепное.

Кэт задумчиво переводила взгляд с него на меня.

– Быть может, когда-нибудь я пойму, что заставляет вас заниматься этим «любимым делом», рискуя сломать себе шею, – заявила она.

– Когда поймете, скажите нам, – попросил Дэн. – Для меня это пока тайна.

Мы вернулись к трибунам и посмотрели третий заезд. Невзрачная лошаденка пришла первой, опередив остальных на двадцать корпусов. Скепсис Кэт значительно уменьшился после первой мили и исчез совсем, когда лошадь взяла третье, последнее препятствие.

– Не воображайте, пожалуйста, что мы всегда знаем, кто придет первым, – успокоил девушку Дэн. – Жокеи – плохие оракулы. Но эта лошадь была несомненным фаворитом. Фаворит, хоть убей!

«Фаворит, хоть убей». Обычное, ходовое среди жокеев выражение вонзилось в мое сознание, словно игла. Убийца Билла Дэвидсона рассчитывал на то, что Адмирал – фаворит.

Фаворит, хоть убей… Убей.

Лошадь Кэт, которую купили, словно кота в мешке, была совсем не так плоха, как я опасался. Лишь на втором препятствии она коротко вскинула зад и крутанула корпусом посреди прыжка. Я вылетел из седла и вновь опустился на него только по чистой случайности. Очевидно, с помощью этого трюка Поднебесный избавился от своего прежнего жокея, которому я теперь сочувствовал от всей души. Жеребец повторил этот трюк, перепрыгивая через третий ров, но остальную часть пути мы прошли без всяких происшествий. Он обнаружил даже неожиданную силу на подъеме и, обойдя нескольких усталых соперников, закончил заезд четвертым.

Кэт была в восторге.

– Спасибо дяде Джорджу за его идею, – сказала она. – Я в жизни не получала такого удовольствия!

– Я думал, Алан, что ты вылетишь на втором препятствии, – сказал Пит Грегори, когда я расстегивал пряжки подпруги.

– Такая же мысль пришла и мне, – откликнулся я с чувством. – Чистое везение, что я не вылетел.

Пит смотрел, как дышит Поднебесный: у него вздымались ребра, но не очень сильно.

– Что ж, – сделал вывод Пит, – это замечательная лошадь. Думаю, еще в этом сезоне мы с ней выиграем пару скачек.

– Может быть, пойдем разопьем бутылочку? – спросила Кэт. Глаза ее сияли от возбуждения.

Пит засмеялся:

– Погодите, пока у вас будет победитель, за которого стоит распить бутылочку. Я бы охотно поддержал более скромный тост – за будущее, но сейчас не могу, занят в следующем заезде. Однако я не сомневаюсь, что Алан составит вам компанию. – Он искоса посмотрел на меня, забавляясь тем, как безоговорочно я поддался чарам мисс Эллери-Пенн.

– Вы меня подождете, Кэт? – спросил я. – Мне нужно пойти и опять взвеситься, так как мы пришли четвертыми. Я переоденусь – и мигом…

– Я прогуляюсь у весовой, – пообещала Кэт, кивнув.

Я взвесился, отдал седло Клему, умылся и переоделся в свой обычный костюм. Кэт стояла у весовой, поглядывая на группу девушек, болтавшихся неподалеку.

– Кто они? – спросила Кэт. – Они стояли тут все время и ничего не делали.

– В основном это жокейские жены, – ответил я, ухмыляясь. – Ждать возле весовой – их главное занятие.

– И наверно, жокейские подруги, – заметила Кэт, криво улыбнувшись.

– Да, – согласился я и только сейчас почувствовал, как приятно знать, что кто-то ждет тебя у дверей.

Мы зашли в бар и уселись в ожидании кофе.

– Дядя Джордж был бы потрясен, если бы проведал, что мы пьем этот безалкогольный напиток за здоровье моего Поднебесного, – сказала Кэт. – Неужели вы никогда не пьете чего-то крепче кофе?

– Конечно пью, но не в три часа дня. А как вы?

– Моя страсть – шампанское к завтраку, – заявила Кэт. Глаза ее смеялись.

Я спросил, не проведет ли она сегодня вечер со мной, но она сказала, что никак не может. Кажется, у тети Дэб званый обед, а дядя Джордж непременно захочет услышать, как вел себя его подарок.

– Тогда, может быть, завтра?

Кэт в затруднении смотрела в свой стакан.

– Я… я… завтра я обещала поужинать с Дэном.

– Черт бы его побрал! – взорвался я.

Кэт засмеялась.

– А в пятницу? – настаивал я.

– Вот это с удовольствием, – сказала Кэт.

Мы прошли к трибунам и посмотрели, как в пятой скачке Дэн пришел первым на голову впереди. Кэт бурно его приветствовала.

Глава 5

На стоянке автомобилей шла жестокая драка. Я вышел из ворот, собираясь ехать домой после последней скачки, и остановился как вкопанный. На открытом пространстве между воротами и первой линией автомобилей дрались человек двадцать, и дрались насмерть. С первого взгляда было видно, что удары наносились далеко не по утвержденным Куинсберри правилам бокса.

Это было страшно. Схватки между двумя-тремя завсегдатаями – обычное дело на ипподроме, но битва такого масштаба и такой свирепости, должно быть, была вызвана чем-то более серьезным, чем ставки на тотализаторе.

Я пригляделся внимательнее. Не было сомнения, что некоторые участники драки орудовали кастетами. В воздухе мелькали велосипедные цепи. Два человека лежали на земле, застыв в напряженных позах, словно они совершали какой-то странный туземный ритуал. Пальцы одного из них были сомкнуты вокруг кисти другого, у которого в руке был нож с острым лезвием в три дюйма шириной. Лезвие было недостаточно длинным, чтобы нанести смертельный удар, оно было предназначено для того, чтобы резать и уродовать.

Похоже было, что сражались две примерно равные группы, но невозможно было различить, кто к какой принадлежит. Человек с ножом, медленно выпускавший его из рук, был почти мальчиком, но большинство дерущихся были вполне зрелыми людьми. Единственный пожилой мужчина стоял на коленях посреди дерущихся, прикрывая голову руками, а вокруг него бушевала яростная битва.

Они дрались в жутком молчании. Слышно было только их тяжелое дыхание. Зрители, возвращавшиеся домой с ипподрома, стояли полукругом с разинутыми ртами, все увеличиваясь в числе, но не проявляя желания вмешаться в драку и попробовать прекратить ее.

Я увидел рядом с собой продавца газет.

– Из-за чего драка? – спросил я.

На ипподроме не было ничего такого, чего бы не знали газетчики.

– Это таксисты, – сказал он. – Тут две соперничающие группы: одна из Лондона, другая из Брайтона. Драки между ними – вечная история, когда они сталкиваются.

– Почему?

– Не знаю, мистер Йорк. Но это у них не в первый раз.

Я опять поглядел на дерущуюся толпу. У одного или двух еще оставались фуражки на головах. Несколько пар катались по земле, несколько пар боролись, колотили друг друга о бока стоящих в два ряда машин. Кулаками и железными предметами они наносили друг другу тяжелые увечья. Два человека стояли согнувшись, держась за животы. Почти у всех была кровь на лицах, одежда порвана в клочья.

– Они же перебьют друг друга, – сказала девушка рядом со мной, глядя на эту сцену с какой-то смесью ужаса и восхищения.

Я поглядел через ее голову на человека, стоявшего по другую сторону от нее, крупного мужчину шести футов ростом с сильно загорелым лицом. Он смотрел на драку с угрюмым отвращением, сузив глаза. Я не мог вспомнить его имя, хотя чувствовал, что должен был знать его.

В толпе зрителей нарастало беспокойство, люди бросились искать полицию. Замечание девушки было не пустяковым: кое-кто из дерущихся, если не придет помощь, мог умереть от ударов, толчков и пинков. Судя по всему, эти ребята решили драться насмерть.

Драка создала пробку на автомобильной стоянке. Появился полицейский, взглянул на происходящее и бросился за подкреплением. Он вернулся с одним конным и четырьмя пешими констеблями, которые были вооружены дубинками. Они бросились в гущу сражения, но им потребовалось несколько минут, чтобы остановить драку.

Прибыли еще полицейские. Таксистов растащили и кое-как разделили на две группы. И той и другой банде досталось одинаково, ни одна не одержала верх. Поле битвы было усеяно фуражками и обрывками курток и рубах. Два ботинка – черный и коричневый – валялись на расстоянии десяти футов один от другого. На земле виднелись пятна крови. Полицейские стали складывать в кучу найденное оружие.

Когда волнение улеглось, зрители начали расходиться. Небольшая кучка пассажиров такси подошла к полисмену, чтобы узнать, надолго ли задержат шоферов. К ним присоединился загорелый человек.

Один из журналистов, постоянно пишущий о скачках, стоял рядом со мной, что-то записывая в блокнот.

– Кто этот загорелый человек, Джон? – спросил я его. Он поднял на меня глаза и посмотрел, на кого я показывал.

– Кажется, его зовут Тюдор, – сказал он. – У него несколько собственных лошадей. Он приехал недавно. Миллионер. Я мало знаю о нем. Похоже, он недоволен, что не может уехать.

Действительно, у Тюдора был очень рассерженный вид, он упрямо выпячивал нижнюю челюсть. Мне все еще казалось, что я должен что-то вспомнить об этом человеке, но я никак не мог сообразить, что именно. Он ничего не добился у полицейского, который отрицательно мотал головой. Машины стояли пустыми.

– В чем тут дело? – спросил я журналиста.

– Междоусобная война, как сообщила мне агентура, – ответил он весело.

Пятеро шоферов лежали навзничь на холодной мокрой земле, один из них непрерывно стонал.

Журналист сказал:

– Половину из них отправят в госпиталь, половину – в полицию. Какой материал!

Человек, стонавший на земле, перекатился на живот, его стошнило.

– Пойду позвоню в редакцию, – сообщил репортер. – А вы сейчас домой?

– Жду этого проклятого Джо Нантвича, – сказал я. – Обещал подбросить его в Доркинг, но он как в воду канул после четвертого заезда. Похоже, он поехал с кем-нибудь еще, а меня забыл предупредить.

– В последний раз я видел его, когда он ругался с Сэнди и получил от него по первое число.

– Да, эти двое здорово ненавидят друг друга, – заметил я.

– Знаете почему?

– Понятия не имею. А вы знаете?

– Нет, – сказал журналист.

Он улыбнулся мне на прощание и пошел на ипподром звонить по телефону.

Подъехали две кареты «скорой помощи», чтобы подобрать раненых таксистов. В кузов каждой машины забрался полисмен, другой уселся рядом с водителем. Со всем этим грузом машины медленно двинулись по дороге к главным воротам.

Оставшихся шоферов трясло от озноба – пламя битвы угасло, и их стал пробирать сырой февральский ветер. У них одеревенели суставы, они все были в синяках и кровоподтеках, но нисколько не раскаивались в том, что произошло. Человек из одной группы вышел вперед, скорчил рожу противникам и оскорбительно плюнул в их направлении. Его рубашка превратилась в лохмотья, а лицо распухло от синяков. Его бицепсы сделали бы честь кузнецу, шелковистые темные волосы падали на лоб. На вид это был опасный тип. Когда полицейский взял его за руку, чтобы отвести обратно к его группе, он резко обернулся и зарычал. К ним стали придвигаться еще двое полицейских, и темноволосый неохотно подчинился.

Я решил уже махнуть рукой на Джо, когда он вдруг вышел из ворот и окликнул меня, даже не подумав извиниться за опоздание. Но не я один заметил его появление.

Высокий загорелый мистер Тюдор шагнул в нашу сторону.

– Нантвич, будьте добры, подбросьте меня в Брайтон, – произнес он уверенно. – Как видите, такси на приколе, а у меня через двадцать минут важное свидание.

Джо рассеянно посмотрел на шоферов.

– Что случилось? – спросил он.

– Не все ли равно! – нетерпеливо фыркнул Тюдор. – Где ваша машина?

Джо мутным взором посмотрел на меня. Казалось, его мозг работает на самых малых оборотах. Он сказал:

– Э… моя машина… она не здесь, сэр. Меня самого обещали подвезти.

– Вы? – обернулся ко мне Тюдор. Я кивнул. Джо, с характерной для него небрежностью, не представил нас друг другу.

– Я буду вам обязан, если вы подвезете меня в Брайтон, – быстро сказал Тюдор. – Я уплачу вам, как за такси.

Он был очень напорист и явно очень спешил. Было бы трудно отказать ему в услуге, которая мне ничего не стоила, а ему была так важна.

– Я отвезу вас даром, – сказал я, – но вам придется потесниться: машина у меня двухместная.

– Если она мала для троих, Нантвич останется здесь, а вы потом заедете за ним, – заявил Тюдор решительно.

Джо не выказал удивления, но я подумал, что мистер Тюдор чересчур привык не считаться ни с чьими удобствами, кроме собственных.

Мы обогнули группу избитых шоферов и направились к моему «лотосу». Тюдор уселся в машину. Он был весьма массивным, и не оставалось надежды, что Джо втиснется третьим.

– Я вернусь за тобой, Джо, – сказал я, подавляя раздражение. – Подожди меня на шоссе.

Я сел в машину, отъехал от стоянки по дороге к ипподрому и повернул на Брайтон. Моему «лотосу» было слишком тесно при таком движении на дороге, он не мог показать всю мощь двигателя фирмы «Клаймакс». Я ехал со скоростью сорок миль в час и мог спокойно подумать о моем удивительном пассажире.

Переключая скорости, я глянул вниз и случайно увидел его руку, лежащую на колене. Пальцы ее были широко расставлены и напряжены. И вдруг я вспомнил, где я его видел. Я узнал эту руку с синеватым отливом под ногтями.

Он стоял тогда в баре в Сандауне спиной ко мне, и его рука лежала на стойке рядом со стаканом. Он разговаривал с Биллом, а я стоял позади него, не желая прерывать их разговор. Потом Тюдор осушил свой стакан и ушел.

Теперь я поглядел ему в лицо.

– Жаль Билла, – сказал я.

Коричневая рука слегка дернулась на колене. Он повернул голову и посмотрел на меня.

– Да, конечно жаль, – медленно проговорил Тюдор. – Я надеялся, что он будет скакать на моей лошади в Челтенхеме.

– Вы любитель лошадей? – спросил я.

– Да, конечно.

– Я был как раз позади него, когда он упал, – сказал я и, подчиняясь какому-то импульсу, добавил: – Слишком много вопросов возникает в связи с этой трагедией.

Я почувствовал, как огромное тело Тюдора напряглось рядом со мной. Я знал, что он все еще смотрит на меня, его присутствие давило почти физически.

– Да, наверно, – согласился он.

Тюдор явно хотел еще что-то добавить, но передумал и посмотрел на часы.

– Подвезите меня, пожалуйста, к отелю «Плаза». У меня там деловая встреча, – сказал он.

– А где это? – спросил я.

– Тут недалеко. Я покажу вам. – Снисходительным тоном он низводил меня до роли своего личного шофера.

Мы проехали несколько миль в молчании. Мой пассажир был, по-видимому, погружен в размышления. Когда мы подъехали к Брайтону, он показал мне дорогу к отелю.

– Спасибо, – произнес он холодно, неуклюже вылезая из моего приземистого автомобиля. Всем своим видом он давал понять, что принимает услугу, оказанную ему совершенно посторонним человеком, как должное. Он уже двинулся прочь, как вдруг обернулся и спросил:

– Ваше имя?

– Алан Йорк, – сказал я. – Всего доброго. – Я отъехал, не дожидаясь ответа. Я тоже умел быть резким. В зеркале я видел, что он стоит на мостовой, глядя мне вслед.

Я возвратился на ипподром.

Джо ждал меня на скамейке у дороги. Он с трудом открыл дверцу машины и плюхнулся на сиденье, что-то бормоча. Когда он повернулся ко мне, я обнаружил, что Джо Нантвич мертвецки пьян.

Почти совсем стемнело, и я зажег фары. Я подумал, что существуют более приятные занятия, чем везти по извилистым дорогам в Доркинг Джо, который дышал на меня перегаром. Я вздохнул и нажал на газ.

Джо чувствовал себя глубоко обиженным. Обычное дело: он был убежден, что во всем плохом, выпадавшем на его долю, виноват всегда кто-то другой. Хотя ему едва исполнилось двадцать лет, он был хроническим ворчуном. Трудно сказать, что хуже – его нытье или его хвастовство, и если жокеи относились к нему с терпимостью, это свидетельствовало лишь об их добродушии. Многое прощалось Джо за его несомненные жокейские достоинства, но он плохо использовал их, а сейчас, напившись средь бела дня, мог вообще потерять место.

– Я бы выиграл этот заезд, – ныл он.

– Дурак ты, Джо, – сказал я.

– Нет, честное слово, Алан, я должен был выиграть этот заезд. Я перегнал всех, они у меня все были в кулаке! – Он рубанул воздух ребром ладони.

– Дурак ты – напиваешься во время скачек, – сказал я.

– Чего? – Он не мог сосредоточиться.

– Пьешь, – сказал я. – Ты слишком много выпил.

– Нет, нет, нет, нет. – Слова так и посыпались из него, словно, начав говорить, он уже не мог остановиться.

– Ни один владелец не доверит тебе лошадь, если увидит, что ты пьешь, – продолжал я, хотя чувствовал, что это не мое дело.

– Пьяный или трезвый, я могу выиграть любую скачку.

– Мало кто из владельцев лошадей поверит в это.

– Все знают, что я первоклассный жокей.

– Так оно и есть, пока не напьешься.

– Я могу пить и скакать, могу скакать и пить. – Он рыгнул.

Я промолчал. В чем нуждался Джо, так это в твердой руке – лет десять назад. Сейчас было ясно, что он стоит на пути к полной гибели и не станет благодарить того, кто попробует свернуть его с этого пути.

Он начал ныть снова:

– Этот сволочной Мейсон…

Я ничего не отвечал. Он попробовал еще раз:

– Этот сволочной Сэнди, он меня опрокинул. С места мне не сойти, он опрокинул меня через эти сволочные перила. Мне было выиграть заезд – все равно что раз плюнуть, он это знал и опрокинул меня через эти сволочные перила.

– Не валяй дурака, Джо.

– Но ты же не скажешь, что я не мог выиграть эту скачку? – проворчал Джо вызывающе.

– Ты упал по крайней мере за милю от финиша, – ответил я.

– Я не упал. Я же говорю тебе. Этот сволочной Сэнди Мейсон перебросил меня через канат.

– Каким образом? – лениво спросил я, внимательно глядя на дорогу.

– Он прижал меня к нему. Я закричал, чтобы он пропустил меня. И знаешь, что он сделал? Знаешь? Он засмеялся. Засмеялся как сволочь. Потом он опрокинул меня. Он уперся коленом, толкнул, и я перелетел через канат. – Его ноющий голос оборвался настоящим рычанием.

Я взглянул на него. Две слезы катились по его круглым щекам. Они блеснули в мерцающем свете от приборной панели и упали, словно крошечные искорки, на его меховой воротник.

– Сэнди не стал бы этого делать, – мягко возразил я.

– Еще как стал бы! Он говорил, что рассчитается со мной. Говорил, что я пожалею! Но я ничего не смог сделать, Алан, я ничего не мог сделать! – Еще две слезы скатились по его щекам.

Я ничего не понимал. Я не имел представления, о чем он говорит, но это начинало походить на то, что у Сэнди были причины выбить Джо из седла.

А Джо продолжал:

– Ты всегда хорошо относился ко мне, Алан, ты не такой, как другие. Ты мой друг… – Он тяжело положил мне руку на плечо, прислонился ко мне. Послушный руль «лотоса» среагировал на этот неожиданный толчок мне в плечо, машину резко бросило к обочине.

Я отпихнул его.

– Ради бога, сиди прямо, Джо, или мы угодим в кювет!

Но он был слишком погружен в собственные проблемы. Он даже не слышал меня. Он снова схватил меня за плечо. Я съехал на обочину и остановил машину.

– Или сиди как следует, Джо, и оставь меня в покое, или вылезай и иди пешком, – сказал я, стараясь, чтобы мои слова дошли до его сознания.

Но он продолжал свое и теперь уже рыдал в голос.

– Ты не знаешь, какие у меня неприятности! – всхлипывал он.

Я решил выслушать его до конца. «Чем скорее он выложит все, что у него на душе, тем скорее успокоится и заснет», – подумал я.

– Какие неприятности? – спросил я. Мне это было ничуть не интересно.

– Алан, я тебе скажу, потому что ты мой товарищ, настоящий товарищ. – Он положил руку мне на колено, я сбросил ее. Между новыми взрывами рыданий Джо забормотал: – Договорились, что я должен придержать лошадь, а я этого не сделал, и Сэнди проиграл кучу денег, и он сказал, что рассчитается со мной, и он все ходил за мной и повторял это день за днем, и я знал, что он сделает что-нибудь страшное, и он сделал. – Джо умолк, чтобы перевести дух. – Еще хорошо, что я упал на мягкую землю, а не то сломал бы себе шею. Это совсем не смешно. А этот сволочной Сэнди, – он задохнулся, произнося это имя, – он смеялся! Ну ничего, он у меня посмеется! Я ему сверну на затылок его сволочную рожу!

Эта последняя сентенция заставила меня улыбнуться. Джо с его младенческим лицом и слабым характером был для грубого, могучего Сэнди не страшнее десятилетнего мальчишки. Хвастовство Джо, так же как и его нытье, происходило от неуверенности в себе. Но содержание начатой им речи – это было нечто весьма любопытное.

– Какую лошадь ты не стал придерживать? – спросил я. – И откуда Сэнди знал, что ты должен ее придержать?

Мгновение я думал, что осторожность заставит его замолчать, но после небольшого колебания он разговорился. Алкоголь уходил из него вместе со слезами. Слушая этот полный жалости к себе, прерываемый икотой, наполовину неразборчивый рассказ, я узнал довольно неприглядную историю. В очищенном от непристойностей и сокращенном виде она сводилась к следующему: Джо получал щедрый гонорар за то, что несколько раз придерживал лошадей. Два раза я видел это сам. Но когда Дэвид Стамп сказал о последнем таком случае своему отцу, Джо едва не потерял жокейскую лицензию, и это отбило у него охоту рисковать. Когда в следующий раз его попросили придержать лошадь, он было согласился, но потом разнервничался, не сделал этого в начале, а у финиша сообразил, что если он проиграет эту скачку, то уж точно лишится лицензии. И пришел первым. Это было десять дней назад.

Я был удивлен.

– Значит, единственный человек, который навредил тебе, был Сэнди?

– Он меня перебросил через канат… – Джо готов был начать все сначала.

Я прервал его:

– Но ведь, наверное, не Сэнди платил тебе за то, что ты не придешь первым?

– Нет. Не думаю… Не знаю, – захныкал Джо.

– Ты хочешь сказать, что даже не знаешь, кто тебе платил? Ни разу не пытался выяснить?

– Какой-то мужчина звонил мне по телефону и говорил, когда нужно придержать лошадь. А потом я получал по почте конверт с деньгами.

– Сколько раз ты это проделывал? – спросил я.

– Десять, – ответил Джо, – за последние полгода.

Я молча смотрел на него.

– Обычно это было просто. Эти дохляки все равно бы не прибежали первыми, даже если бы я помогал им.

– Сколько ты получал за это?

– Сотню. А два раза – по двести пятьдесят. – Джо болтал без удержу, и я верил ему. Это были большие деньги, и тот, кто готов был заплатить их, теперь, конечно, захочет жестоко отомстить Джо. Ведь он ослушался приказа и пришел первым. Но Сэнди? Я не мог этому поверить.

– Что сказал тебе Сэнди, когда ты выиграл тот заезд? – спросил я.

Джо все еще плакал.

– Он сказал, что ставил на лошадь, которую я обогнал, и что он со мной рассчитается, – сказал он.

Похоже было, что Сэнди выполнил свою угрозу.

– Ты не получил свой пакет с деньгами, я полагаю?

– Нет, – подтвердил Джо, шмыгая носом.

– Ты что же, не имеешь даже представления, откуда приходили деньги? – спросил я.

– На некоторых конвертах были лондонские штемпеля, – ответил Джо. – Я не обращал внимания.

Без сомнения, он был слишком занят содержимым конвертов, чтобы обращать внимание на остальное.

– Ну хорошо, – сказал я, – но теперь-то, когда Сэнди отомстил тебе, ты в безопасности. Может быть, ты перестанешь реветь? Чего ты раскис?

Вместо ответа Джо вытащил из кармана куртки бумагу и протянул ее мне.

– Раз уж на то пошло, я тебе все выложу. Я не знаю, что делать. Помоги мне, Алан. Я боюсь.

В свете приборного щитка я видел, что Джо действительно перепуган. Он стал понемногу трезветь.

Я развернул листок. Обычная писчая бумага. Печатными буквами на ней было написано шариковой ручкой пять слов: «БОЛИНГБРОК. ТЫ БУДЕШЬ КРЕПКО НАКАЗАН».

– Болингброк – это лошадь, которую ты должен был придержать, да?

– Да. – Он больше не плакал.

– Когда ты это получил? – спросил я.

– Я нашел это сегодня в кармане куртки, когда переодевался перед пятой скачкой. Когда я снимал куртку, этой бумажки там не было.

– И все послеобеденное время ты провел в баре, трясясь от страха? – спросил я.

– Да… Я вернулся туда, когда ты повез мистера Тюдора в Брайтон. Я и не думал, что со мной что-то случится из-за Болингброка, хотя все время боялся, с тех пор как он пришел первым. И как раз когда я подумал, что все в порядке, Сэнди перебросил меня через канат, а потом я нашел у себя в кармане это письмо. Скверно. – В его ноющем голосе опять зазвучала жалость к самому себе.

Я вернул ему бумажку.

– Что теперь делать? – спросил Джо.

Я не знал, что ему сказать. Он здорово запутался, и ему было чего бояться. Люди, которые в таких масштабах ворочают деньгами на скачках, конечно, ведут жестокую игру. «Промежуток в десять дней между победой Болингброка и этой запиской мог означать, – подумал я, – что игра ведется не напрямую». Но это было слабым утешением для Джо.

Он шмыгал носом и время от времени икал, но плакать перестал. Самая тяжелая стадия опьянения у него прошла. Я включил фары и выехал на дорогу. Джо вскоре заснул и громко захрапел.

У Доркинга я разбудил его. У меня было к нему несколько вопросов.

– Джо, кто он, этот мистер Тюдор, которого я отвез в Брайтон? Он тебя знает.

– Это владелец Болингброка. Я часто езжу на его лошадях.

Я был удивлен.

– Он был доволен, когда Болингброк победил? – спросил я.

– Думаю, да. Его тогда не было. Хотя потом он прислал мне десять процентов призовых и письмо с благодарностью. Обычное дело.

– Он недавно занимается скачками, верно? – продолжал я допрос.

– Свалился к нам на голову одновременно с тобой, – сказал Джо, возвращаясь к своему развязному тону. – Оба вы появились черные от загара в середине зимы.

Я прилетел на самолете из африканского пекла в ледяные объятия английского октября, но через восемнадцать месяцев моя кожа стала бледной, как у любого англичанина. Между тем Тюдор оставался загорелым.

Джо захихикал.

– Ты знаешь, почему мистер Клиффорд – этот сволочной Тюдор – живет в Брайтоне? Это дает ему возможность не объяснять всем и каждому, почему он ходит загорелым круглый год. Будто его просмолили, правда?

Я без всякого сожаления высадил Джо у остановки автобуса на Эпсом. Выложив мне свои заботы, он, казалось, немного воспрял духом, по крайней мере на настоящий момент.

Я повернул в Котсуолд. Сначала я думал о Сэнди Мейсоне. Я не понимал, откуда он мог узнать, что Джо собирается придержать Болингброка?

Но весь последний час моего путешествия я думал о Кэт.

Глава 6

Сцилла спала на софе, накрыв ноги пледом. Рядом с ней на низеньком столике стоял полный стакан. Я поднял его и понюхал. Коньяк. Обычно она пила джин и кампари, коньяк был только для черных дней.

Она открыла глаза:

– Алан! Как я рада, что ты вернулся. Который час?

– Половина десятого, – ответил я.

– Ты, наверно, умираешь с голоду, – сказала она, сбрасывая плед. – Почему ты не разбудил меня сразу? Обед давно готов.

– Я только что приехал, и Джоан уже хозяйничает на кухне, так что отдыхай, – успокоил я ее.

Мы спустились в столовую. Я сел на свое обычное место. Стул Билла стоял пустой. Я подумал, что надо будет отодвинуть его к стене.

Когда мы приступили к жаркому, Сцилла сказала, прервав долгое молчание:

– Приходили двое полицейских.

– Да? Это по поводу завтрашнего дознания?

– Нет, это насчет Билла. – Она отодвинула тарелку. – Они спрашивали меня, так же как ты, не было ли у мужа каких-нибудь неприятностей. Они полчаса задавали мне на все лады одни и те же вопросы. Один из них так прямо и сказал, что, если я так любила мужа, как я говорю, и была с ним в таких великолепных отношениях, должна знать, не было ли у него осложнений в жизни. Довольно противные оба. – Она не глядела на меня. Взгляд ее был опущен в тарелку с наполовину съеденным, остывшим жарким, во всем ее поведении сквозила какая-то необычная неловкость.

– Могу себе представить, – сказал я, догадываясь, в чем дело. – Надо полагать, они просили объяснить, какие у тебя отношения со мной и почему я продолжаю жить в вашем доме?

Она подняла глаза с удивлением и видимым облегчением.

– Да. Я не знала, как тебе об этом сказать. Мне кажется, это так естественно, что ты здесь, но, по-видимому, я не сумела им это объяснить.

– Завтра я перееду отсюда, Сцилла, – заявил я. – Я больше не стану давать повод для сплетен. Если уж полиция додумалась до такого, представляю, что говорят в графстве. Я был легкомыслен и очень, очень прошу меня извинить. Я так же, как и ты, считал совершенно естественным, что остаюсь в доме Билла после его гибели.

– Ты ни за что не переедешь отсюда. Ради меня, – произнесла Сцилла с такой решимостью, которой я у нее даже не предполагал. – Ты мне нужен здесь. Если я не смогу говорить с тобой, мне останутся одни слезы. Особенно по вечерам. День проходит в заботах о детях и по хозяйству, я как-то держусь, но когда приходит ночь… – На ее внезапно осунувшемся лице я прочел дикую, мучительную боль утраты, после которой минуло всего четыре дня. – Пусть говорят, что им вздумается, – пробормотала она сквозь подступающие слезы. – Мне нужно, чтобы ты был здесь. Пожалуйста, пожалуйста, не уезжай.

– Я останусь, Сцилла, не волнуйся. Я останусь до тех пор, пока буду тебе нужен. Но ты должна обещать, что скажешь мне, как только почувствуешь, что можешь обойтись без меня.

Она вытерла глаза и улыбнулась:

– То есть когда я начну заботиться о своей репутации? Обещаю.

В этот день я проехал почти триста миль, не считая того, что участвовал в двух скачках. Я устал. Мы рано разошлись по своим спальням. Сцилла обещала принять снотворное.

Но в два часа ночи она открыла дверь моей спальни. Я сразу проснулся. Она подошла, зажгла лампу на ночном столике и села на мою постель.

Она выглядела до смешного юной и беспомощной. На ней была бледно-голубая ночная рубашка до колен, из прозрачного шифона, сквозь который просвечивали ее худенькое тело и маленькие круглые груди.

Я приподнялся на локте и провел рукой по голове, приглаживая волосы.

– Не могу заснуть, – пожаловалась она.

– Ты приняла пилюли?..

Я мог бы сам ответить на этот вопрос. Ее глаза были затуманены, и если бы она находилась в ясном сознании, она ни за что не пришла бы ко мне в комнату в таком виде.

– Пилюли я приняла. Я от них стала как пьяная, но все равно не сплю. Я приняла еще одну, лишнюю… – Ее голос был невнятным и сонным. – Поговори со мной, – сказала она, – может быть, я захочу спать. Когда я совсем одна, я лежу и думаю о Билле… Расскажи мне о Пламптоне. Ты говорил, что скакал на какой-то другой лошади… Расскажи, пожалуйста.

Тогда я сел в постели, набросил ей на плечи покрывало и стал рассказывать о подарке, который получила Кэт ко дню рождения от дяди Джорджа. А сам в это время думал о том, как часто я рассказывал Полли, Генри и Уильяму вечерние сказки. Но через некоторое время я заметил, что Сцилла не слушает меня и медленные, тяжелые слезы падают ей на руки.

– Наверное, ты думаешь, какая я непроходимая дура, что столько плачу, – всхлипнула она. – Но я ничего не могу с собой поделать.

Она бессильно легла рядом со мной, положив голову на мою подушку. Я взглянул на ее красивое, милое лицо, на слезы, которые струились по ее щекам и скрывались в пушистых темных волосах, и тихонько поцеловал ее в лоб. Тело Сциллы два раза вздрогнуло от тяжелых рыданий. Я лег и подложил руку ей под голову. Она повернулась ко мне, прижалась, отчаянно обняла меня, всхлипывая в своем страшном, глубоком горе.

Наконец снотворное подействовало. Ее тело расслабилось, дыхание стало неслышным, ее рука ослабла на моей спине. Она лежала поверх одеяла, а февральская ночь была холодная. Свободной рукой я осторожно вытащил из-под нее одеяло и накинул на нее, потом закутал ей плечи покрывалом. Я выключил свет и лежал в темноте, тихонько баюкая ее, пока она не заснула крепким сном.

Я улыбнулся, подумав, какое лицо было бы у инспектора Лоджа, если бы он увидел нас в эту минуту. И я подумал еще, что не удовлетворился бы ролью товарища, если бы в моих объятиях оказалась не Сцилла, а Кэт.

В течение ночи Сцилла несколько раз принималась беспокойно двигаться, бормоча какую-то бессмыслицу и успокаиваясь каждый раз, когда я поглаживал рукой ее волосы. Ближе к утру она совсем затихла. Я встал, завернул ее в покрывало и отнес в ее собственную постель. Я знал, что если она проснется у меня, то будет смущена и расстроена. А это ей было совсем ни к чему.

Когда я оставил ее, она все еще крепко спала.

Через несколько часов, после завтрака наспех, я отвез ее в Мейденхед. Она почти все время дремала, откинувшись на сиденье, и ни разу не заговорила о том, что произошло ночью. Я даже не был уверен, что она вообще помнила об этом.